Слідство триває - Нестайко Всеволод

П'єса на дві дії, п’ять картин

ДІЙОВІ ОСОБИ

Дмитрик — учень шостого класу.

Дмитро Миколайович — директор народного музею.

Віра Василівна — журналіст.

Надія Іванівна — пенсіонерка, колишня вчителька.

Віктор Олександрович — професор, доктор наук.

Любочка — продавець універсаму.

Тетяна Михайлівна — завмаг.

Вася — міліціонер.

Стрижалковський — батько Дмитрика, біолог.

Слідчий.

Чути пісню у виконанні дитячого хору. Дзвінкий хлоп’ячий голос виводить:

Хай завжди буде сонце!

Хай завжди буде небо!

Хай завжди буде мама!

Хай завжди буду я!

Завіса піднімається.

ДІЯ ПЕРША

КАРТИНА ПЕРША

Околиця великого міста. Дви стареньких одноповерхових будиночки, оточених садами. Праворуч будиночок Дмитра Миколайовича та Віри Василивні. Ліворуч — будиночок Надії Іванівни. На його даху залізний літачок-флюгер. На другому плані видно церкву, за нею багатоповерхові сучасні будинки. Розділяє садиби не паркан, а могутній дуб, під ним стіл, лавиці. Між будинком Надії Іванівни і дубом погребня. За столом Дмитро Миколайович (в руках у нього портативний магнитофон) і Надія Іванівна. На столі залізний старий ліхтар, дроти, плоскогубці, ізоляційна стрічка.

Дмитро Миколайович. А?

Надія Іванівна. Будьте певні! Просто Робертіно Лоретті!

Дмитро Миколайович. Шкода тільки, от-от почнеться мутація. Голос зламається.

Надія Іванівна. Ти кажеш, йому тринадцять. А на вигляд усі шістнадцять.

Дмитро Миколайович. Акселерат.

Надія Іванівна. Він мені так подобається!

Дмитро Миколайович. Я навіть не знаю, що б я зараз робив без нього. Головний соліст. І він же як прийшов?! Пам’ятаєте, я вам розповідав. Стоїть у притворі. Очі величезні, блідий. Ну просто отрок Варфоломій з картини Нестерова. А коли заспівав…

Надія Іванівна. Знаєш, він мені чимось нагадує мого Шурика… (Зітхає.) І тебе. І Вітю. Коли ви були отакими. До речі, як там твій друг Нестеренко? Хоч би приїхав. Подивитися на нього. Такі були нерозлийвода. А як поїхав тоді — і все.

Дмитро Миколайович. Ні. Чому… Ми з ним бачимось.

Надія Іванівна. Раз на два-три роки. Та й то у Москві. Як він приїздить. Колись дня не могли прожити одне без одного. Він тут у нас до ночі пропадав. Йому наші халупи миліші були за його шикарну квартиру. Подумати тільки — тоді був один-єдиний п’ятиповерховий будинок на всю Ковалівну.

Дмитро Миколайович. Що поробиш, як він майже весь час по закордонах.

Надія Іванівна. Таким став! Будьте певні!.. Я за нього радію. А що ви тільки не виробляли! Я пам’ятаю, як ви… у дев’ятому, здається… зустрічали у мене Новий рік. Ми, дорослі, у вас, а ви в мене. Всім класом. І ти й Вітя повикидали у кватирку на сніг усі заварні тістечка, що я зробила. Тому що Ляля Туманова сказала: вони дуже солодкі. А потім попідбирали і все поїли. Ох, як я з вами намучилась! Найнедисциплінованіші були. Але й найздібніші у класі. Хороший був ваш клас. Я його дуже любила. Не тому, що ти мій сусіда, а взагалі.

Дмитро Миколайович. Боже мій! Відтоді минуло майже чверть віку. Мені вже під сорок.

Надія Іванівна. Вік старих Ларіних з "Євгенія Онєгіна". "Старих"! Смішно! Що ж тоді говорити про мене?

Дмитро Миколайович. Вітька тільки співати не вмів ніколи. Крокуючий екскаватор на вухо наступив. Як загорлає — хоч хрестись і тікай.

Надія Іванівна. Ти знаєш, Лукіно Вісконті, італійський кінорежисер, говорив: "Стендаль хотів, щоб на його могилі зробили напис: "Він любив Чімарозу, Моцарта і Шекспіра". Я ж прошу, — сказав Вісконті,— щоб на моєму надгробку написали: "Він любив Шекспіра, Чехова і Верді". Я, Митю, не можу собі дозволити таких прохань Я не Стендаль і не Лукіно Вісконті. Але я прошу тебе знаєш про що… Тільки не смійся, будь ласка. Я серйозно. На поминках, здається, не заведено співати, але на моїх, я тебе дуже прошу, заспівайте з Дмитриком "Летіла зозуля".

Дмитро Миколайович. Та що ви, Надіє Іванівно! Що ви, дорога! Які поминки! Ви доживете до "страшного суду".

Надія Іванівна. Ні, я серйозно. Я прошу! Якось я чула, ви співали цю пісню удвох. Ти мені пробач, але на мене чомусь це справило таке враження. Я плакала. Слово честі!

Дмитро Миколайович. Я, між іншим, сам здивувався, коли він заспівав тоді. Українська народна пісня. Абсолютно доросла. І, головне, всі слова знає.

Надія Іванівна. Дивовижний хлопець! І знаєш, у нього якісь недитячі очі. Страдницькі. Наче він пережив якийсь душевний біль. Я ж стільки їх бачила на своєму віку, цих підлітків. Найскладніший період. Він з якої сім’ї?

Дмитро Миколайович. По-моєму, з прекрасної. Такі батьки симпатичні. Так його люблять. І він такий ніжний син. Вони до мене приходили.

Надія Іванівна. Значить, здалося. Я чомусь подумала — з неблагополучної. Ти знаєш, може, гріх так говорити, але я чомусь не дуже вірю в людей, які ніколи не були по-справжньому нещасними, ніколи по-справжньому не страждали. Взагалі, по-моєму, горе для багатьох людей саме в тому, що вони не вміють, не хочуть глибоко відчувати, глибоко переживати, страждати. Вони страждають лише примітивно, на рівні інстинктів, від невдоволення елементарних бажань.

Дмитро Миколайович. А може, навпаки, — більшість людей не вміють радіти, а не страждати? Адже справжня радість, захоплення — від природи, мистецтва, кохання — звеличує людину. А страждання, навпаки, озлоблюе.

Надія Іванівна. Ні, Митю, ні! Той, хто по-справжньому не страждав, і співчувати по-справжньому не вміє. А співчуття — це найбільш людяний порух душі.

Дмитро Миколайович. Можливо… Можливо.

Надія Іванівна. Ну, так обіцяєш?

Дмитро Миколайович. Що?

Надія Іванівна. Ну, заспівати з Дмитриком… "Летіла зозуля".

Дмитро Миколайович. Надіє Іванівно!

Надія Іванівна. Ні, скажи — обіцяєш?

Дмитро Миколайович. Ну, добре, добре! Тільки не треба про це.

Надія Іванівна. Ти сам завів цю розмову. "Боже мій! Майже чверть віку!" А що таке чверть віку?! От Любочці завтра дев’ятнадцять. А мені ж святкували дев’ятнадцять теж під цим самим дубом. І — наче вчора. А було це шістдесят років тому. Шістдесят! З гаком! Розумієш?

Дмитро Миколайович. Надіє Іванівно! Мила! Давайте переходити на мажор (наспівує). "Не сумуйте, тьотю, дядя на роботі, а-а не з кимось у кіно!"

Надія Іванівна. Несерйозна ти людина. Твій жанр — водевіль. Оперетка. Музкомедїя. Ти пішов не по тій лінії.

Дмитро Миколайович. Якщо в життя одібрати водевіль, комедію, гумор, життя може перетворитися на суцільний реквієм. Бо життя рано чи пізно закінчується смертю.

Входить Віра Василівна (з папкою)

Віра Василівна. А от і я! (Дмитру Миколайовичу.) Як ти себе почуваєш?

Дмитро Миколайович. Прекрасно! Співаю. А Надія Іванівна мене за це критикує. А як у тебе? Перебудовуєш торгівлю?

Віра Василівна. Та перебудовую. І знаєте, сьогодні вже дзвонили. "Віро Василівно! Італійськими чобітками не цікавитесь? Шойно одержали". Завсекцию універмагу. Я колись про неї писала.

Дмитро Миколайович. О! Вже дізналися!

Віра Василівна. Але як? Я ж тільки позавчора одержала завдання писати про універмаг. Ніде ще не була, ні з ким по суті не говорила. Тільки подзвонила в торгвідділ міськради, спитала телефони.

Надія Іванівна. У них зв’язки — будьте певні! Мені так не подобається, що Любочка… (Махає рукою.) А!

Дмитро Миколайович. Та це ж тимчасово! Щоб зачепитися.

Надія Іванівна. Може так зачепитися, що й не відчепиться.

Віра Василівна. Так. Це засмоктує… Дурні гроші. Ти мені — я тобі… Поки існує дефіцит, працівники торгівлі житимуть краще, ніж працівники освіти.

Дмитро Миколайович. Та годі вже вам!. Не чіпайте вже дівчину. Вона й так напереживалася після того вступу.

Віра Василівна. Ну, гаразд. Не будемо сперечатися. Я голодна, як не знаю хто. (Заходить у будиночок.)

Дмитро Миколайович (кричить їй навздогін). Каша під подушкою! Борщ на плиті! Курка в духовці! (Надії Іванівні.) Зараз повісимо лампіон (Злазить на стіл, починає прив’язувати до гілки ліхтар.)

Вбігає Дмитрик.

Дмитрик. Добрий день!

Надія Іванівна. Здрастуй, синку!

Дмитро Миколайович. Про вовка помовка. Здоров!

Дмитрик (Дмитру Миколайовичу). О! А чого ви на стіл залізли?.. Вам же не можна!

Дмитро Миколайович. Та от… треба ліхтар причепити.

Дмитрик. Давайте я, давайте! (Вискакує на стіл, забирає ліхтар у Дмитра Миколайовича.) Я вмію, не бійтесь. А ви злазьте, злазьте!

Надія Іванівна. Ех! Це я винна. Не треба було пускати.

Дмитро Миколайович. Та що ви, їй-богу! Робите з мене… (Злазить зі стола.)

Дмитрик. Ну ви ж… Гарний ліхтарчик! (Прив’язує ліхтар до гілки.)

Дмитро Миколайович. Ще дореволюційний. Вчора у сараї знайшов. Думаю, може, для музею нашого згодиться. Але один день хай тут повисить. У нас завтра іменини.

Дмитрик. О! І у нас. Мама іменинниця завтра.

Дмитро Миколайович. Ти диви. Який збіг. А я, грішник, люблю іменини, взагалі свята. З дитинства. Люблю, коли люди сидять за столом, у всіх піднесений святковий настрій, всі розповідають щось цікаве, жартують, сміються, говорять один одному хороші слова, побажання… "Пропоную тост за мого друга, прекрасну людину, гордість нашого колективу!" Гарно!

Надія Іванівна. За столом люди справді гарно говорить один про одного. І ще… на поминках…

Дмитро Миколайович. Про поминки не будемо… А пам’ятаєте, Надіє Іванівно, скільки за цим столом було сказано хороших слів, скільки жартували, співали, сміялися…

Надія Іванівна. Вже що-що, а говорити вміли! Будьте певні! І твій батько, і Вячеслав Станіславович, і Богданчик… А ще раніше і мій покійний чоловік, і… Шурик. Шурик теж був дуже дотепний. І ніколи ніхто нікого не намагався образити. Якщо насміхалися, то самі з себе.

Дмитро Миколайович. Так-так. А пам’ятаєте, приходив Борис Мокрицький, актор. З периферійного муздрамтеатру. Співав. "Погляньте тут, погляньте там, як воно здається вам…"

Надія Іванівна. І розповідав сороміцькі анекдоти та різні театральні плітки. Фу!

Дмитро Миколайович. А ти, Дмитрику, любиш свята?

Дмитрик. Аякже! Хто ж їх не любить!.. Який у вас літачок симпатичний на даху! Я й не помітив.

Надія Іванівна. Тобі подобається?

Дмитрик. Клас!

Надія Іванівна. Це мій Шурик зробив. Ще до війни. Флюгер. І пропелер крутиться.

Дмитрик. Здорово!

Надія Іванівна. Була така пісня до війни: "Пропеллер, звонче песню пой! Неся распластанные крылья…"

Дмитро Миколайович (підспівує). "… за вечньїй мир в последний бой летит стальная эскадрилья…"

Надія Іванівна.