Михайло Коцюбинський - Смілянський Леонід

Не чути було, про що вони розмовляли. Дружина поклала на плече матері голову і, певне, плакала.

"Що сталося?"

Адже не тому плаче дружина, що заарештовано Ольгу Михайлівну. Вона не плакала навіть тоді, чотири дні тому, і втішала інших.

"Що ж сталося?"

І вже від самих дверей на веранду Коцюбинський повернувся до кімнати і знову сів у крісло, в здогадах похиливши голову.

Можливо, Віра Іустинівна довідалась про Марину.

Рука з хусткою застигла на коліні.

Тоді він не може зараз підійти до неї. Він мусить насамперед довідатися, що ж, власне, тут сталося без нього.

Хтось увійшов до хати. Няня... Привіталась. Він підвів до неї обличчя.

— Ну, як тут без мене?.. Все гаразд?

Вона не засміялась, як завжди, голосно й весело, а відповіла притишено, зніяковівши. Потім, збагнувши певне, що його приїзду ніхто не помітив, вийшла в садок до господарів, доповісти.

Дружина увійшла спокійною, впевненою ходою й привіталася звичайно, як завжди після його недовгої відсутності... Вона вже встигла приховати сліди хвилювання.

Мати довго обіймала його, мовчки цілувала і плакала. Вона безтямно любила свого Мусіньку, так само... як і в дитинстві. Часто обіймала й голубила його. Але на цей раз якось тривожніше, нервовіше, так, немов саме над ним, а не над кимось іншим громадились чорні хмари.

І лише по кількох хвилинах, немов відірвавшись від якоїсь болісної думки, вона згадала про інше:

— Мусінько, ти бачився з ким було треба? Як перехвилювалась я за ці дні... її невидющі очі немов дивилися на нього.

Михайлові Михайловичу стало легше. Мати самою своєю присутністю якось підтримувала в ньому сили, підбадьорювала.

Він розповів, чого пощастило йому домогтися.

Листи від Марини приходили на земське статистичне бюро, де працював Коцюбинський. Під час відпустки вона гостювала в своїх родичів у Петербурзі. Листи від неї приходили часто, на його ім'я, з припискою "особисто". Михайло Михайлович перечитував їх по три або по чотири рази. Потім знищував.

Бувало, що листи не надходили п'ять чи шість днів. Він непокоївся, нервувався. Він боявся, що з нею щось трапилось.

Коли Марина була в Чернігові, він зустрічався з нею часто. Коли ж вона виїздила, він потребував бодай листів від неї... Марина була його другом, щирим і відданим, таким, що зустрічаються хіба тільки один раз у житті. Без зустрічей з нею, без її листів ставало йому важче жити. йому потрібне її втішне слово і дружня ласка. Був старший за Марину більш як на п'ятнадцять років, та коли вони бували разом, ніхто з них не відчував цієї різниці.

Коцюбинський в своєму житті бачив тільки брехню, лукавство, підступ, і щира, віддана любов Марини немов переконувала його, що існують правдиві люди, які щиро прагнуть його приязні.

За чотири роки дружби він звик до Марини як до найближчої людини, друга, від якого не ховають ні таємниць, ані почуттів. Хоча стороння людина не збагнула б тут нічого: йому сорок чотири, їй — тільки двадцять вісім... До того ж у Коцюбинського четверо дітей і, крім дружини, на його утриманні сестра і сліпа мати.

Тим важче було їм обом ховати від сторонніх очей свою любов у цьому спокійному, патріархальному місті. Тим тяжче було їм і гірше. Їхні мрії, в чаду і вогні їх почуттів, здавалися обом здійсненною реальністю, хоча, можливо, обом їм, немов малим дітям, у цих мріях бракувало тверезого, реального мислення.

Під час останнього виїзду Михайла Михайловича від неї, безперечно, були листи. Завтра, коли він прийде на роботу, до бюро, він їх одержить у секретаря... І був тісний його робочий кабінет, була якась жорстоко стримана Віра Іустинівпа. Була незвичайна, нестерпна якась тиша в усьому приміщенні, в усій його господі... І Михайло Михайлович знову вдягнув пальто — надворі хмарилося — і вийшов на вулицю. Перед цим тільки запитав дружину:

— Ти не підеш зі мною?

— Куди?

Але вона знала, що майже щовечора чоловік робить прогулянку і пропонує їй приєднатися. Часто вони виходять разом.

Тепер вона навіть не чекала його відповіді і заклопотано зникла в покоях.

Темно було і якось тривожно, певне, від. передгроззя.

Трохи зсутулившись — останнім часом інакше він уже не ходив — Коцюбинський поволі рушив своєю Сіверянською вулицею.

Можна було зайти до приятелів. Але чи будуть йому щиро раді? У нього ж заарештовано сестру!.. Про це ніяк не можуть наговоритись вороги і про це ж тепер шепчуться приятелі. Можливо, його й самого зв'яжуть з яким-небудь політичним процесом, якщо вважатимуть це за потрібне. Він не піде до них; зрештою, він зустріне їх завтра на роботі або в "Просвіті"... Марина ще не приїхала. Що ж — він піде до земства, розшукає сторожа. В нього мають бути листи.

Так, губернаторові легко знайти факти проти, нього. Губернська канцелярія, безперечно, вже має повідомлення від жандармського управління про арешт Ольги Коцюбинської, рідної сестри малоросійського письменника і неблагонадійного громадського діяча...

Тепер, звичайно, легко можуть бути знайдені причіпки до його роботи в статбюро і легко буде начальству спровокувати потрібні конфлікти... Тепер можуть примусити завідувача статбюро губернського земства Коцюбинського подати заяву про звільнення...

Посаду в Чернігові знайти буде важко. Виїхати звідси?.. Але куди? Де тепер знайдеш хоч трохи пристойну посаду? Леонтович пропонує влаштувати його через брата в Петербурзі, при якомусь міністерстві. Ні, дуже вдячний!.. На державну роботу більше він не піде... А проте його ж ще не звільняють... Так просто... неспокійні думки. А добре було б покинути, нарешті, Чернігів, утекти звідси назавжди... Та щоб кудись на південь, до улюбленого моря і сонця!..

Йому пропонували їхати до Києва на редакторську роботу. Чи варто міняти шило на швайку?.. Краще не їхати...

Сторож земства сидів коло своєї халупки. Пізнавши Коцюбинського по його високій, трохи схиленій постаті, сторож підвівся назустріч.

— Доброго вечора!.. Коцюбинський привітався.

— Листи є?

— Був один... Я одніс вам додому, передав вашій дружині. Ще вчора прийшов, та я не зумів однести. А сьогодні був час, то тільки змінився, зразу й одніс. Один лист тільки й був... В синенькій бамажці...

В Коцюбинського вистачило сили ласкаво подякувати не в міру послужливому сторожеві й піти.

Він поволі рушив вулицею.

Ось тепер і ясно все... Руйнуеться те, куди до цьою часу ніхто сторонній не входив.

Він, можливо, й сам того не помічаючи, сів на ослоні біля чиїхось воріт і потонув у вирі думок. Ніхто не проходив повз нього. Ніхто не помічав принишклої в темному закутку постаті.

Поволі громадилися вгорі хмари. Стиха підкрадався теплий дрібний дощик.

Самітна людина на лаві біля чужих воріт сиділа, нахилившись, не помічаючи довкола нічого,— болісно думала, сумувала, шукала чогось, неясного, темного для самого себе.

Коли він не повернувся до першої години, в родині стривожились. Няню відряджено було до найближчих знайомих, у яких часто бував вечорами Коцюбинський, але вона повернулась за півгодини і не довідалась нічого.

Давно вклали дітей. Давно пішла додому сусідка, що приходила в якійсь побутовій справі та й засиділася. Віра Іустинівна металась по хаті, в розпачі, не знаючи до чого докласти рук. Вона ще не продумала всього, що мала сказати чоловікові з приводу несподівано прочитаного листа Марини. А тепер ще ця тривога, викликана його дивною відсутністю. Адже від його серця всього можна сподіватися.

В своїй опочивальні мовчки плакала мати.

І хоч його чекали, все ж для всіх несподівано стукнула хвіртка, не стримана його кволою рукою. Михайло Михайлович увійшов, млявий і, здавалося, ще більше схилений. Не дивився ні на кого. Няня мовчки зняла з нього пальто. Він увійшов відразу до свого кабінету і попросив чаю.

Коли Віра Іустинівна, що знову встигла вже приборкати свою кволість, ввійшла з холодним виразом обличчя до кабінету, несучи чай, вона побачила чоловіка, що вже лежав на ліжку майже непритомний. Вона не відчула, що гарячий чай ошпарив їй руку.

— Лікаря! — гукнула, виглянувши в передпокій. . Няня нап'яла на голову від дощу велику шаль і зникла. Безпорадно й поквапливо обмацуючи стіни, поспішала до кабінету мати.

— Серце, серце... — шептала вона переляканим голосом.

Серце тримало його в своєму полоні, як здобич. Його серце тримало в полоні всіх рідних і близьких йому людей.

Незважаючи на серцевий припадок уночі, вранці другого дня Коцюбинський пішов на роботу до статбюро Він знав,— увечері Віра Іустинівна напевне викличе його на розмову, без якої, звичайно, не обійтися. Вранці вона не хотіла нервувати його, щоб не виснажувати перед службою. Вона діяла тільки після того, коли все холодно обмірковувала до кінця. Ніколи Віра Іустинівна не поспішала діяти.

Головне, Михайло Михайлович не уявляв, чого, власне, домагатиметься від нього дружина. Він не боявся передбачуваної розмови, але все ж мала бути неприємна година, якої не обминути, і йому важко було примусити себе на час забути про це. Допомогли співробітники. Хоча Коцюбинського тільки три дні не було на роботі, але все ж більшість із них підходили до нього, питалися про здоров'я, про справи, пробували навіть жартувати. І Коцюбинський не відразу збагнув, що всі вони хочуть його розважити. Хоч ніхто їм не говорив, у яких справах їздив він до Києва, але вони все точно знали. В Чернігові неможливо було сховати не тільки своїх справ, але й своїх думок.

Після роботи Михайло Михайлович був на короткому засіданні в земстві. Він міг би й не ходити туди. Та він і не бував ніколи на подібних нарадах, де його присутність не була обов'язкова. І всі знали, що Коцюбинський навіть зневажає подібні справи. Але на цей раз пішов на засідання і просто налякав своєю присутністю урядовця, що там головував. А дехто подумав собі, що "хохлацький" письменник, певне, зле себе почуває після арешту родички і вирішив зайвою ретельністю на роботі зміцнити свої особисті позиції в земстві.

Але й після цього Коцюбинський не пішов додому. Він давно не був у "Просвіті". А тимчасом, хоч би й формально, він очолював її.

Його запал до роботи в "Просвіті" давно минув. Власне, голова "Просвіти" залишався таким же ретельним і енергійним у своїй громадській роботі поза "Просвітою", але до "Просвіти" давно прохолов, Його не питали за причини.