Михайло Коцюбинський - Смілянський Леонід
Вона не забирала в нього руки. Михайло Михайлович нервувався.
— Які жахливі думки ти висловила допіру... Звичайно, я не вважаю, що Кареніна сама наклала на себе руки, але ж ми живемо в зовсім інші часи.
Марина не втрималася. Вона була гарячою, запальною людиною, але завжди при Коцюбинському поводилася стримано. Все ж часто не могла стримати почуттів. Такою любив її Михайло Михайлович.
— Ні, ні, не кажи цього,— заперечила вона,— часи ті ж самі... Принаймні для таких людей, як ми з тобою. Ти заперечуєш мені, щоб тільки втішити мене, заспокоїти. Але мені все ж здається, що ми з тобою сучасники Кареніної. І надовго, ще залишимося такими. І тобі нема чим заперечити мені. Я ж тобі зможу це довести.
Михайло Михайлович ближче нахилився до Марини. Він усміхався вибачливо. Не бояпся жодної небезпеки і трохи іронічно ставився до її слів. Він і сам багато міркував над тим, про що говорила вона, але не вірив ні в що лихе.
— Так, так,— гаряче продовжувала Марина,— я мала час останніми днями про дещо подумати і прийшла до одного гіркого для обох нас переконання.
— Хороша моя, не захмарюй даремне своїх думок. Ми з тобою ще дужі і маємо волю...
— Але ти мене спочатку вислухаєш?..
— Звичайно... якщо ти не хвилюватимешся. Але що саме і кого ти маєш на увазі?
— Я маю на увазі і ворогів твоїх... і друзів. Коцюбинському здалося, що він здригнувся. Він теж думав про друзів і ворогів... Тепер він слухав уважніше.
— Пригадуєш, як ти нервувався, коли в широкому колі людей один з твоїх опонентів сказав про тебе, немовби ти зовсім не демократ, а тільки вдаєш із себе такого?..
— Це було свинство, демагогія… Для подібного обвинувачення не було ніяких підстав.
— А що йому до того — є підстави чи немає?.. Головне — очорнити, заплямувати опонента, не турбуючись особливо про правдоподібність брехні... Одні цьому не повірять, зате повірять інші. Значить, мети досягнуто. Важливо завдати супротивникові відчутного удару. Доберуться подібні людці і до нас з тобою. Знайдуть, наприклад, спритного репортера і напишуть у газеті всякої небувальщини про побут відомого українського письменника. Наші взаємини їх цікавитимуть тільки як привід для обвинувачення тебе, наприклад, у розкладі або в порушенні основ сім'ї...
— Мовчи, Марино.
— Не слід мовчати, любий, треба все передбачати. Уяви тільки, як заметушаться вороги, та й дехто з приятелів, коли подібні брудні чутки пролунають по Чернігову, а можливо й далі.... Тоді вже вони вживуть усіх заходів, щоб тебе зацькувати. І хто знає,— може, їм пощастить досягти свого.
— Ніколи! — вигукнув обурено Коцюбинський.— Ті, що знають мене, ніколи не поймуть віри.
— Ну, то повірять ті, що менше знають тебе...
— Але що ж ти хочеш пропонувати? Кілька хвилин Марина не відповідала. Тоді продовжувала:
— Я хочу лише довести, що необов'язково гинути під поїздом, як це було з Кареніною. Можна загинути під чоботом своїх же приятелів...
— Марино,— після довгої мовчанки заговорив нарешті Михайло Михайлович,— Маринко, але ж ти потрібна мені. Чотири роки нашої дружби зріднили нас. Хто ж у мене є, окрім тебе? Ніколи наші взаємини не скидалися на флірт, перелюбство. Невже ж ми повинні розійтися тепер тільки тому, що декому наша дружба не до серця? Невже ми такі слабкодухі, щоб так легко поступатися?..
Місяць підбився високо і світив їм збоку в обличчя.
— Ти не покинеш мене ніколи. Я навіть не уявляю цього.
— Але ж ти знову забуваєш...
— Ти хочеш, щоб я тебе просив про це!.. Гаразд...
— Ні, залиш — зайве...
Коцюбинський підвівся. І Марина раптом згадала, яким приходив він завжди на їх зустрічі. Скільки веселощів, дотепності, скільки жвавості і жартів виявляв він тоді. Скільки винахідливості і глибини ховалося в його думках!.. Тепер... І що тяжче було йому розв'язувати заплутані вузли, тим більше безсилою піти від нього почувала себе Марина.
— Здається, нам час повертатись. Тебе, певне, чекають уже вдома.
Він зробив нервовий, нетерплячий жест рукою, але все ж почав сходити до човна, підтримуючи Марину однією рукою.
Човен плив за водою. Марина стернувала. Весла лежали в човні.
Низькі береги вистилав туман. Пахло теплою болотяною вогкістю.
Марина промовила:
— Чернігів засмоктує нас.
— Що ти хочеш сказати?
— Я думаю: коли ти не можеш назавжди вирватися звідси, то покинь це місто тимчасово, хоч на кілька місяців.
— Чому ти раптом згадала про це?
— Не знаю... Можливо тому, що я все ще думаю про те, про що говорили ми на березі. Тобі потрібне не тільки лікування в лікарів, тобі потрібне нове сонце, нові люди, якесь нове життя, бодай на кілька місяців.
І Коцюбинський раптом непомітно всміхнувся радісною, теплою усмішкою: вона знову немов відгадала його думки...
Він простяг до Марини руки і, торкаючись її теплих ніжних долонь, промовив:
— Ти пригадуєш — ми разом читали сторінки з романа "Мати"?
— Звичайно. Чому ти згадав про це?
— Я поїду до Горького. Ще тоді, коли ми читали "Мати", я остаточно вирішив їхати до нього. Це не так легко здійснити, але я почуваю, що мушу бачитися й говорити з ним. Легше було б, наслідуючи загальну моду, поїхати до Ясної Поляни, щоб дістати відповідь, чи був самогубством вчинок Кареніної... Але я поїду до Горького. Там нове сонце, нові люди... Хоч на один місяць я покину цю прокляту тюрму і вирвусь на волю.
Човен легко стукнув об берег. Старий Камищук уже чекав і схопив за ланцюжок човна.
А дома Коцюбинський застав записку від Чижа, що не дочекався його. Сміливий адвокат в досить дошкульному тоні писав своєму другові: "Радійте. Є чутки, що ваші просвітяни вітатимуть археологічний з'їзд чорносотенців. Хай живе мерзота!.. Цілую мого нещасного друга. Чиж".
Одного разу після, роботи Коцюбинський зустрівся недалеко від статбюро з сестрою Марини — Надією Загірною. Було помітно, що вона чекала його на вулиці. Та й сама вона відразу ж про це сказала.
— Спеціально прийшла, щоб побачити вас... Якщо не пошкодуєте для мене десяти хвилин...
Михайло Михайлович погодився, хоч нічого приємного від цієї розмови не чекав. Певне, говоритиме з ним про Марину. Надію, мабуть, уповноважила на подібну розмову з ним уся родина Загірних. Він для них — у ролі облесника!.. Все це неприємно, прикро...
З Надією він уже був трохи знайомий. Від Марини він знав про її сестру досить для того, щоб добре її уявляти собі. Знав про її революційні настрої і вважав її за дуже серйозну людину. Тим більше йому було прикро, що передбачалася розмова в досить обивательському плані.
Вони завернули до однієї з безлюдних бічних вулиць і пішли поволі. Розмова мала бути конфіденціальна. Про це принаймні попередила Надія Загірна.
— Михаиле Михайловичу, справа немовби й невелика, але все залежить від того, як ви до неї поставитесь. ;
Коцюбинський глянув у обличчя дівчини. Воно враз зробилося суворим і напруженим.
Великими чорними очима з дугастими бровами, смаглявим кольором обличчя і тонкими губами Надія нагадувала Марину. Проте вираз обличчя її був суворий, холодний. Здавалось, воно нездатне всміхнутися. Тимчасом, як очі Марини майже кожної хвилини випромінювали приємну, теплу веселість. Темний її одяг тільки підсилював її сувору вдачу.
— То яка ж справа?
І Михайло Михайлович втомлено і покірно всміхнувся. Надія не помітила його усмішки.
— Я чула від Марини, що ви маєте виїхати і на досить довгий час. Дехто з моїх знайомих... ціла група людей, що від їх імені я говорю, дуже хотіла б послухати щонебудь із ваших творів.
Коцюбинський раптом зрозумів: він помилився щодо теми їх розмови, йому було приємно.
— Це хто — вчителі?
— Ні... ні... здебільшого молодь. Невеличкий гурток людей, шо давно хочуть з вами зустрітись. Молодь...
Люди серйозні, приємні...
В нього народжувався добрий настрій. Значить, замість нудної розмови він почув пропозицію зустрітися з своїми читачами.
— Але я хотіла вас попередити, щоб у нас не було нічого недоговореного...
Коцюбинський здивовано глянув на неї. Її обличчя зробилося ще суворішим, навіть немовби злим.
Зовсім притишеним, рівним і спокійним голосом промовила:
— В наш час подібні зібрання не схвалюються громадською думкою. Вони навіть можуть бути дуже небезпечні для учасників подібних, нехай і літературних вечорів...
— Байдуже...
І Коцюбинський іронічно усміхнувся, додавши:
— Губернатор мене знає...
— Ну, і друге: раз уже подібні зібрання викликають певну підозру з боку начальства, то на зібранні ви зустрінетесь не з гімназистами, що часто влаштовують благопристойні літературні вечірки, а з людьми сміливими і рішучими, такими, що, мабуть, нічого в житті не бояться. Це вас не лякає?..
Коцюбинський не образився, але з виглядом певної зверхності подивився на дівчину. Проти нього вона була дівчинкою, але розмовляла з ним наче з хлопчиськом.
— Будьте спокійні... Такі люди йому подобались.
Вона дякувала, і Коцюбинському здалося, що вона пробувала всміхнутися вдячною стриманого усмішкою. Згодом, при нагоді згадуючи цю розмову, Михайло Михайлович сказав якось Марині:
— Твоя сестра така стримана й сувора, що нагадує гімназіальну класну даму. Коли б я не знав про неї іншого...
— А її в гімназії вважають за одного з найсуворіших педагогів... Причому думають, що вона цілком віддана начальству й своїй роботі
— Дивно...
— Нічого дивного: в гімназії вчаться купецькі доньки, попівни та різні панночки. Вона їх ненавидить, певне, за їх батьків. Тому сувора і нещадна до гімназисток. А начальству це навіть до вподоби.
— Але їй, мабуть, важко поєднати викладання в гімназії з роботою, скажімо, в підпільному гуртку.
— О, цього і я не можу збагнути... В нашій родині Надію ніхто до кінця не розуміє. У неї якась не жіноча вдача. Знайомі, які не знають про неї того, що знаємо ми, пророкують їй за її сувору і тиху вдачу... жіночий монастир... Так і кажуть — це ж уже черниця... Згадують навіть для аналогії тургенєвську Лізу...
Приглянутися ближче до Надії Загірної Коцюбинський зміг на літературному вечорі, що його, як з'ясувалося, вона ж і організувала. А проте вечірка, швидше нагадувала б нелегальне зібрання, коли б не дехто з осіб, що їх зовсім недоречно запросив сам Михайло Михайлович, вважаючи себе вправі це зробити. Адже його попереджали про вечір, а не про збори...
Будучи завжди ретельним і точним, він і сюди прийшов трохи зарано і застав тільки Надію Загірну й одного молодого робітника з махоркової фабрики — Камищука.
Постать робітника відразу привертала увагу енергійним обличчям і водночас майже дитячою безпосередністю.
