Михайло Коцюбинський - Смілянський Леонід
Назва була сороміцька.— А на Волині вона має назву таку...
Але й на Волині цій квітці так само не пощастило...
— Бідна рослина,— зауважив Коцюбинський і занотував обидві назви до своєї записної книжки.
— Що ж,— і Грінченко з хитрою посмішкою погладив свою пишну бороду,— народ наш неписьменний... Часто він припускається неделікатності. Народ треба вчити, йому потрібна школа рідною мовою...
— Я теж вважаю.— і Коцюбинський заховав у кишеню записну книжку.
— Тут, певне, багато дичини,— промовив Грінченко.— Допіру зовсім низько пролетіли качки.
— Це крижні. Місцевість тут низька. Дичини сила.
— Цей повіт я мало знаю... Бачте, Михаиле Михайловичу, коли ви не заперечуєте проти рідної школи, то не слід вам виступати проти нашого проекту клопотання перед Державною думою... Не забули? Щоб Дума дозволила українську мову в школах... Здається, знову пролетіли качки, чи то пак... крижні...
Коцюбинський раптом спинився. Чорні очі його вогко блищали і все обличчя порожевіло.
— Борисе Дмитровичу, я можу тільки повторити вам ще раз, що при теперішньому складі Державної думи нема ніякої надії на задоволення демократичних вимог українського народу. Хто поважає себе, той не звертатиметься з будь-якими проханнями до подібної інституції... Це принижує нас і не дає ніякої користі народові.
Вони пішли далі.
— Давно мені кортить,— продовжував Грінченко,— зібрати всю народну термінологію з ботаніки, поки ця змога не втрачена назавжди, і видати такий народний словничок. Візьмімо квітки: в їх назви народ вклав і свою поезію. Мертва латинь, кінець кінцем, повинна буде поступитись місцем живій і прекрасній народній термінології.
— Підтримую, Борисе Дмитровичу. Потім можна було б видати народний словник з птахівництва...
— Теж потрібна й цікава річ,— відгукнувся той, нахилившись над криницею, щоб долонею зачерпнути холодної води.
До обіду, хоч крім двох гостей присутня була тільки Чикаленкова родичка, з'явилися приховані на всякий випадок пляшки з химерними іноземними етикетками. І стіл був багатший проти звичайного.
Стара жінка розпитувала Грінченка про Київ, в якому давно не була. Він методично, в незмінно повільному темпі пережовував і ковтав їжу, потім міркував ще хвилину-дві і лише по тому відповідав, їв він небагато і зовсім не пив вина. Ще не любив, коли біля нього палили цигарки. Коцюбинський не раз протягом обіду наповнював свій келишок.
Грінченко пильно, хоч і непомітно для інших, приглядався до Михайла Михайловича і трохи дивувався: той мав непоганий апетит, охоче пив вино, хоч і був хворий на серце і шлунок.
Грінченкові були добре відомі чернігівські події. Він знав, що Коцюбинському довелось зазнати стільки прикростей, яких на його здоров'я було досить, щоб не встояти проти хандри, розпачу і повної байдужості до їжі. Він думав зустріти тут мізантропа, а насправді побачив інше...
Колись, років сім тому, в Києві, в приміщенні Антоновича, будучи письменником з молодою ще славою, Коцюбинський завзято засперечався з увінчаним уже популярністю Грінченком. Сперечалися довго, уперто про методи роботи серед українського народу. Грінченко не забув про це. Щодалі з більшою тривогою приглядався він до свого давнього приятеля. І зовсім не здивувався, а тільки мовчки, сам про себе, образився, коли хтось із приятелів розповів, як Коцюбинський висловився про критиків і редакторів "Нової громади", цебто й про нього, Грінченка. Це було прикро. Адже він приписав його колегам з "Нової громади", а значить і йому, Грінченкові, безпросвітню тупість і сморід гнилля. Про це він намагався не пам'ятати... Але не минав нагоди іронізувати бодай з модного галстука Коцюбинського, називаючи його за очі українцем у європейській личині.
До маєтку Чикаленка Грінченко заїхав на якийсь день чи два і скоро мав далі продовжувати свою подорож. Ніякі вмовляння на нього не впливали: своїх намірів він ніколи не міняв.
Увечері обидва ходили ланами за парком. Приїзд Грінченка вдерся несподіваним вітром у спокійну і тиху самотність Коцюбинського. Але Михайло Михайлович тепер уже не бажав уникати розмови на злободенні теми. Він сам розпочав дискусію, прохопившись необережно в розмові кількома словами про те, що не раз давав селянам читати Горького.
— Горький справляє на них сильне і глибоке враження.
Грінченко нахмурився.
— Це погано,— сердито зауважив він.
— Люди захоплюються письменником, та ще великим письменником, а вас, Борисе Дмитровичу, це обурює...
— Звичайно. Для даного випадку це зрозуміло, шановний мій добродію...
— А для мене — ні. Цебто, я розумію, але не можу з вами погодитися.
— Ні, якраз ви, шановний мій добродію, не розумієте... Не розумієте, що для російського народу, можливо, Горький і корисний. Він відповідає його духові. А для українського народу, для нашого селянина-гречкосія цей письменник непотрібний і, коли хочете, шановний мій добродію, шкідливий навіть. Можливо, російський народ і приведуть до перемоги люди, подібні до Павла, але на українському чорноземі, де все багатство в родючій землі, в запашних, як оці, луках,— тут важко собі уявити горьковського Павла. Для цього треба спочатку відірвати наш народ від його прадідівської землі. Треба забрати в нього землю...
— А хіба її ще не забрано?..
— Чекайте... Далі — треба привести нашого одвічного ратая, що віками опоетизовував свій труд, на чугунку, до верстата, а цього він сам не хоче, всупереч вашому Андрієві Волику...
— Справа складніша,— заперечив Коцюбинський.— Але, якщо хочете...
— Не так, неправильно, шановний добродію, не туди ви дивитесь. Непотрібний нам Павло, і українську жінку неможливо уявити в образі Нилівни. Він, народ, і сам упорається з ворогами, сам розбереться, хто його друг, а хто ворог. Головне для нього земля, і від землі нашому ратаєві — жодного кроку... Забраний від землі, зведений з неї, він загине...
— Але ж російські робітники не загинули...
— Росіяни!.. У них не та земля, невдячна, неродюча. В них не виробився віками чорноземний дух... Українці ж, відірвані від своєї ниви, загинуть як нація. Невже незрозуміле і непереконливо?..
— Звичайно, непереконливо. Ви, Борисе Дмитровичу, не бажаєте для України того, чого вже домоглися всі культурні, передові нації. Ви хочете, щоб колосальні багатства лежали собі невикористані в надрах України, щоб волами возили банатку і українку до портів Чорного моря, бо чугунка смердить?..
— Ех, ви, шановний добродію,— розвів безпорадно руками Грінченко,— та ми не проти чугунки, та тільки не їй дано вести наш народ до кращої долі. М'яка поетична вдача українського ратая міняється, як тільки до рук йому потрапить шахтарський обушок, і зміна ця — на зле. І навіть мова наша в устах такої людини вже не та... І людина стає на шлях вірної загибелі.
— В чому ви це бачите?
— В розпусті цих людей, в деморалізації... Наш хлібороб сам знайде шляхи до своєї долі. І не сумнівайтеся — це буде путь милосердія і любові, а не насильства.
Михяйло Михайлович згадав розправу вихвостівських куркулів з біднотою. Ось уже кілька років тягнеться ця справа по царських судах, і ніяк не знайдуть понівечені вихвостівські злидарі у царського суду свого права. Коцюбинському хотілось нагадати своєму опонентові ці ще зовсім не забуті епізоди, але хіба цим можна було його переконати?.. Коцюбинський не бажав доводити дискусію до можливої сварки, розуміючи, що Грінченко однаково ніколи не визнає хибним свій шлях. І щоб покінчити з цим і повернутися до розпочатої теми, Михайло Михайлович промовив:
— Горький очолює зараз, принаймні в літературі, все, що є кращого, справді революційного.
Грінченко враз спинився. Він нахмурився, примружив очі і, зневажливо розтягуючи кожне слово, гостро, дошкульним тоном вимовив:
— Дякую... Красно дякую, добродію український письменнику!.. Наша нація нещасна тому, що в ній обдаровані справжнім талантом саме такі люди, як ви... Вибачайте...
І він рвучко повернувся до будинку і незабаром зник у парку, не оглянувшись і разу.
Михайло Михайлович стояв на місці, здивований і вражений. Він схаменувся, коли Грінченко вже зник за деревами.
Прикро й образливо було Коцюбинському. Відчув він, немов знову прокинулося в ньому його невгамовне серце, з такими труднощами ї такою дорогою ціною заспокоєне до цього. Серце, що завжди тримало його в своїх ненависних путах. І почував, що треба, і не міг рушити з місця, щоб піти і скласти пробачення перед своїм опонентом, якого міг вважати тут за гостя.
Він хвилювався і гнівався на себе, що за довгі роки виховав у собі міцну звичку бути завжди делікатним і лагідним з людьми. Ця звичка немовби неволила його, наказувала, незважаючи на думки й бажання. І він не міг поводитись з людьми так, як підказувала його невгамовна душа.
Серце й на хвилину не пускало його з своїх пут...
Воно примушувало прислухатися до себе, пристосовуватись і карало жорстоко за неслухняність.
Він не забув випадку, як нещодавно довелося йому сперечатися досить гаряче і нестримно в кабінеті у чернігівського поліцмейстера. Він вимагав, лаявся, погрожував ославити поліцмейстера на всю Росію,— він не пізнавав сам себе. І перед всесильним поліцаєм він здобув перемогу і домігся дозволу на лекцію, потрібну для "Просвіти". Два дні після того він не міг звестися з ліжка, стогнучи від болю. Серце карало його за непокірність.
"Ну, заспокойся, заспокойся",— в думках промовляв він, притискаючи долоню до грудей, і повертався поволі до маєтку.
Ледве рухаючись, він зайшов до великого будинку посеред парку, де йому відведено було покої, і, виснажений, упав на ліжко. Будинок був порожній. В десяти кімнатах він жив сам.
І нікому тепер було запалити йому світло й подати склянку води.
Уночі, не заплющивши очей і на хвилину, він прислухався до стривоженого серця і думав про те, що все життя він примушений буде пристосовуватись до нього і немов жити для нього.
А може, він помиляється? Може, він занадто закопався в свою самотність і не помічає справжнього життя? Може, помиляється він, влаштовуючи собі з панської ласки тут відпочинок?.. Ну, що ж, він піде до людей і сам говоритиме з ними...
Так настав ранок...
Коли прийшла економка, Коцюбинський довідався, що Грінченко виїхав ще вночі, щоб встигнути до нічного поїзда...
