Михайло Коцюбинський - Смілянський Леонід
Але він певніше за економку знав причину несподіваного виїзду несподіваного гостя.
Того дня Коцюбинський не підводився з ліжка. По лікаря було далеко їхати, і Михайло Михайлович просив не турбуватися ним. Він завжди мав при собі на такий випадок краплі і після них лежав годинами, мовчки, нерухомо, з заплющеними очима, немов у глибокому сні, хоч і не засинав. А коли через два дні підвівся, в нього вистигло рішення.
До обіду він сидів у парку на ослоні. Не виходив у поле, хоч почував себе знову при силі, і не гукав своїх постійних супутників.
По обіді пішов на село. Була неділя. Село розважалось на вулиці. На Коцюбинського звертали увагу, бо ще не знали його. Він не бував ще на селі. Цілих два тижні прожив у маєтку і не приходив до людей. Почував на собі зацікавлені погляди. Тепер він щодня ходитиме до них! Тепер!..
Але в нього не було тут знайомих. Він ще пам'ятав ім'я селянина, в якого купив квіти. Ну, що ж, піде спочатку до нього. Розпитався дорогу і рішуче скерував туди свої кроки.
Ще здаля помітив, як люди через лісу зазирають у двір знайомого йому селянина. Ті, що проходили поблизу, спинялися, заглядали туди й собі.
"Щось трапилось,— подумав Коцюбинський.— А може, в нього весілля?.. Ото якраз потрапив на свято й на люди... А проте ще далеко до весільних місяців".
Здаля приглянувся до хати. Маленька, об однім вікні на вулицю, кособока, вона була підперта двома сохами, а збита набакир стріха була без жалю обсмикана.
Більш ні до чого не встиг придивитися Коцюбинський, бо опинився якраз біля воріт, серед немало здивованих його появою людей. Він відсунув планицю, що правила за ворота, і спинився вражений. У дворі на призьбі сидів знайомий селянин все в тих же вузьких полотняних штанях і перелякано затуляв обличчя руками. Урядник стояв біля нього і бив навідліг селянина по обличчю. Тут же метушилася вагітна змучена жінка і, не перестаючи, вигукувала:
— А боже ж мій!.. А людоньки!.. Що ж це буде з нами!..
Побачивши раптом по-панському вдягненого чоловіка, залементувала дужче. Коцюбинський кинувся був обороняти знайомого, але урядник, стурбований появою пана, якого він зустрічав у маєтку, сам покинув знущатися. Він побачив розгніване і люте в цю хвилину обличчя Коцюбинського, виструнчився і, певне вважаючи його через військові вуса за офіцера, доповів:
— Казну обманює, ваше благородіє...
Вражений Коцюбинський оглянувся на людей, що за ним і собі зайшли до двору. Хтось із людей пояснив йому:
— У дядька за недоїмку вчора ялівку забрано і розписку дано, що недоїмки сплатив... А корова ніч перестояла у волості та й дуба дала. Мабуть, проковтнула щось через недогляд. Так старшина наказав урядникові одібрати назад розписку.
— Людоньки, рятуйте!.. — знову заголосила жінка.
— Ваше благородіє,— гарячився урядник,— за збиток казні хтось же повинен одвічати...
— Суд розбере,— похмуро і з тихою злістю відповів Михайло Михайлович.— А про вас я доповідатиму, де слід, за бійку,— глянув він на урядника і тихо пішов.
Ідучи з двору, почував, як знову стривожилось його серце.
І довго ще чув дедалі глухіше розпачливе жіноче голосіння: "А людоньки!.. А що ж тепереньки бу-у-де?.."
Того ж дня Коцюбинський склав речі і вже зібрався був замовляти коней. Відпочинок втратив для нього свою принаду. Раптом розчинилися двері і з шумом та вигуками, трохи напідпитку — певне, з нагоди неділі — увійшов сам Чикаленко.
— Не сподівалися?.. — загукав з порога і потім, вхопивши обома вогкими від поту руками холодну руку Коцюбинського, потягнув його через парк до своїх покоїв.
Нічого не лишалось, як продовжувати "відпочинок", З Києва Чикаленко повернувся не сам. В залі на Коцюбинського чекали дві дорослі панночки: Чикален-кова небога і її подруга по гімназії. Ще в дорозі вони нахвалялися Чикаленкові, що обов'язково визволять Коцюбинського з його дивної самітності. Незабаром їм довелося відмовитись від свого наміру: Михайло Михайлович заявив, що йому більш до вподоби ходити на прогулянку самому, йому дали спокій. Навіть Чикаленко більше не набридав своїми занадто одноманітними розмовами. Дівчата казали, що вони не від того, щоб хоч вечорами розважатись розмовою, але Коцюбинський делікатно відмовився. Сама присутність зайвих людей у маєтку заважала йому, нервувала, і він думав про те, щоб поїхати до Леонтовича, який не раз запрошував до свого маєіку.
Леонтовкч був багатий землевласник і капіталіст. З самого початку Коцюбинський не поїхав до нього, бо не хотів опинитися серед суєти і людей, що могли бути в його маєтку. Крім того, Леонтович, якому був заборгований Коцюбинський, допоминався від нього закладної, а вона не була ще складена, їхати без неї тепер було йому незручно.
Тоді Михайло Михайлович остаточно зважився: він залишається в Чикаленка аж до кінця місяця і навіть більше — разом з господарем він побуває в довколишніх повітах.
Бракувало тільки грошей. Він написав дружині до Чернігова, щоб вислала карбованців з десять. Щодо грошей, то хоч і був він акуратний та ощадливий, але ніколи не мав їх на свої навіть найперші потреби.
Чудесна була подорож степом кілометрів за двадцять до одного сліпого дивака-пана, їхали фаетоном без панночок: ті побоялися спеки. Михайло Михайлович міг пряжитись на всякому сонці, що давало йому тим більшу насолоду, чим дужче палило.
Достигали неосяжні ниви. Неначе в глибокій задумі, хилився налитий колос. Щось обмірковував дорогою Чикаленко. Його немолоде обличчя, з невеличкими вусами, було замислене. Він мовчав.
Чикаленко був ліберальним паном, полюбляв бравірувати своїм демократизмом і любов'ю до українського селянства. Фінансував київську газету "Рада" і був одним з її редакторів. До маєтку наїздив не так часто, більше жив у Києві. До того ж мав ще один маєток на Херсонщині.
В Києві мав знайомства серед інтелігенції різних відтінків. Був одним з організаторів "Товариства допомоги науці і штуці" і любив, щоб говорили про нього як про українського мецената.
Тепер він хотів показати Коцюбинському свого загадкового сусіда, про якого вже й раніш було між ниви немало розмов.
Поміщик Красовський, до якого вони їхали, зустрів гостей, стоячи на ганку з довгою палицею в руках, без кашкета і піджака. Він простягав їм руку, хоч гості були ще кроків за десять. Красовський був сліпий. Прозорий погляд його відкритих очей був звернений кудись над головами людей, і складалось враження, що Красовський бачить... Та це лише здавалося: три роки тому він втратив зір і — назавжди. Коцюбинському було неприємно бачити сліпу людину, бо в нього самого в Чернігові залишилась сліпа мати.
Всі троє пройшли до вітальні.
— Все по-старому? — питався Чикаленко. Тут він провадив розмову, а Коцюбинський лиш зацікавлено слухав.
— По-старому, як раніш, дорогий.— І Красовський сумно хитав сивою головою. Вітер крізь відкрите вікно ворушив його розкішну сиву чуприну, і коли б не прозорі очі, він здавався б вродливим.
— Біблію читаєте?
— Апокаліпсис,— виправив Чикаленка господар,— апокаліпсис слухаю щоночі, дорогий мій... Але — нещастя... Никифір, лакей мій... зовсім спився і вже не читає мені. Нового лакея знайшли, молодого,— цей читає тепер, та вже не те... Никифір сам вірив у все, що читав. Він для себе читав, а я слухав. А цей для мене читає — без розуміння і віри... Немає в нього, дорогий мій, того почуття, що дає насолоду від читання. Важко мені тепер ночами... Перериваю читання і годинами сиджу мовчки, без слова і руху...
Коцюбинський хотів і далі слухати ці химери господаря, та Чикаленко почав розповідати про виконані ним в Києві доручення Красовського. Сам старий від того часу, як осліп, не виїздив з маєтку і взагалі не кидав своєї садиби й на кілька годин. Родина покинула його й виїхала до столиці. Нервові люди боялись ночувати в одному будинку з ним. Його безсонні ночі, що минали за голосним читанням апокаліпсису, і його не зрозумілі нікому, майже істеричні вигуки по ночах наводили жах на родичів, і вони бували в нього тільки вдень. Він спав раз на добу — з ранку до обіду.
Принесли легкої закуски, фруктів і охолодженого вина. Чикаленко одночасно їв, запивав вином і розповідав безперестану. Було помітно, що Красовський слухав його з насолодою. Вродливе обличчя сліпого безперервно реагувало на всі новини, що йому розповідалися. Він, відповідно до слів своїх гостей, то всміхався. то насторожувався і немов завмирав, то кивав головою, стверджуючи почуте, розкривав захоплено рота і розтягав у сторони за давньою-давньою звичкою свої пишні світлі вуса. При цьому очі його немов дивились над головами присутніх, на стіни, з яких давно вже родичі познімали й повивозили картини і там на вицвілих шпалерах залишились лише темні тіні та гвіздки. Взагалі за родичами попливло все багатство Красовського, і в маєтку давно не лишилося золота, хіба що золоті рибки в акваріумі на веранді...
Потім, після вина й закуски, Чикаленко, що таки неабияк розпарився від сонця й подорожі, попросився відпочити і пішов десь на канапу. Коцюбинський зійшов у сад, що здавався йому великим і привабливим.
Сад і справді був цікавий і — на великий подив Михайла Михайловича — повен квітів, висаджених на добре впоряджені газони і просто понад доріжками. — Для кого зберігається і впорядковується цей чудовий куток? — запитував себе Михайло Михайлович.І незабаром побачив старого садівника, що порався біля грядок з квітами. Коцюбинський пішов просто до нього.
Старий працював у Красовських ще з молодих літ. Коцюбинський довідався, що від пана є наказ ретельно доглядати за садом, пильнувати дерев і особливо квітів. За пановим наказом були збудовані великі теплі квітники, де розводилися незнані в цих краях рослини. Пан хотів, щоб про його квіти була слава по всіх довколишніх повітах. Так пояснив панську примху садівник.
— А чи господар любив квіти і сад, коли мав зір?
— Ні, пане,— відповів садівник,— не любив ніколи. Та й найменшої прихильності до них не мав. Навпаки. він не раз умовляв стару пані, яка зараз у Петербурзі, щоб вона звільнила мене з роботи, бо садівник їм, мовляв, непотрібний. Але пані не погоджувалась. А тепер пан викликає мене щодня і розпитується про квіти. Він навіть пам'ятає назви найцікавіших сортів і часто дарує їх своїм знайомим, що приїздять до нього, або розсилає іменинні букети по сусідах-поміщиках.
