Серед темної ночі - Борис Грінченко

Забрав оде­жу i пi­шов спа­ти в клу­ню. Умо­щу­ючись на со­ломi, зга­дав, якi ви­со­кi й м'якi по­душ­ки, квiт­час­тою ков­дрою зас­те­ле­нi, вiн у пи­са­ря ба­чив. I йо­му ста­ло зазд­ро, i схо­тi­ло­ся та­кої са­ме гар­ної свiт­ли­цi, м'яких по­ду­шок, до­брої стра­ви з го­рiл­кою i чер­во­но­що­кої жiн­ки… А ха­та бать­кова зда­ла­ся йо­му та­кою не­гар­ною й чу­жою… та й лю­ди в тiй ха­тi… Ве­ли­ка шту­ка, що во­ни йо­му свої. Ко­ли ж во­ни та­кi…му­жи­ки! I по прав­дi вряд­ник та пи­сар з му­жи­кiв смi­ються, бо во­ни жи­вуть так, зов­сiм "без по­ня­тiя, как настояща­я не­об­ра­зо­ван­ная жи­вот­ная". Хi­ба ж вiн мо­же так жи­ти? Ко­ли ж вiн те­пер зов­сiм iн­ший чо­ло­вiк став.

Вiн усе ду­мав про це i не мiг зас­ну­ти. По­руч iз тим, що вiн ба­чив сьогод­нi, зга­ду­вав­ся йо­му го­род, ву­ли­цi з лiх­та­ря­ми, свiт­ли­цi в па­ла­тi, де вiн був за сто­ро­жа… цирк - от ту­ди щод­ня хо­див би! А тут ця тiс­на ха­та з ла­ва­ми, з ро­га­ча­ми..: Цей батько або Де­нис, що як ска­же сло­во, та так i вер­не язи­ком "на вер­ле"… Ре­пана муж­ва - аж смер­дить! А там, у го­ро­дi, зов­сiм не та­кi лю­ди.. А дiв­ча­та! I вiн по­чав згадувати­ го­ро­дянських по­коївок та ку­хо­ва­рок, якi бу­ли до йо­го лас­ка­вi… Ах, чорт йо­го знає, Маш­ка, ма­буть, пла­че те­пер!.. (Гля­ди, що ще ди­ти­на бу­де!..) Та хi­ба са­ма Маш­ка? Бу­ли й по­пе­ред неї…

Устав, не мо­жу­чи ле­жа­ти, на­ки­нув пiд­жа­ка i вий­шов з клу­нi. В кiн­цi сад­ка, що був за­раз же су­меж­но з то­ком, який­сь чис­тий мо­ло­дий го­лос ви­во­див пiс­ню.

- Що во­но спi­ва в на­шо­му сад­ку? - по­ду­мав Ро­ман, перес­кочив че­рез тин i пi­шов сад­ком. Спi­ва­ло не в їх, а в сад­ку в су­сi­ди, в Стру­ка. Ро­ман пе­ре­лiз i че­рез Стру­кiв тин i по­ти­ху пi­шов по­мiж де­ре­ва­ми вниз до рiч­ки на той го­лос. Незабаро­м вiн по­ба­чив дi­во­чу пос­тать. Вид­но, що прий­шла по во­ду, бо на зем­лi сто­яли вiд­ра, але во­на за­бу­ла про їх, причар­ована цiєю ти­хою нiч­чю i нiж­но-зваб­ли­вим плюс­ко­том тем­них хвиль бi­ля своїх нiг… Сто­яла й спi­ва­ла.

- Мабуть, Стру­ко­ва най­мич­ка, - по­ду­мав Ро­ман, i йо­му зга­да­лось її де­лi­кат­не об­лич­чя з дов­ги­ми вi­ями i тоненький стан, - так вiн то­дi в тан­цi обк­рут­нув її, об­хо­пив­ши за стан ру­кою… Вся за­чер­во­нi­ла­ся, за­ди­ха­нi мо­ло­дi гру­ди ви­соко здiй­ма­ються… ви­хо­пи­лась i втек­ла…

Роман ти­хо-ти­хо пi­дiй­шов до дiв­чи­ни. За спi­вом во­на по­чула йо­го тiльки то­дi, як уже бi­ля неї сто­яв. Жах­ну­лась:

- Ой бо­же! Хто це?

Хотiла вже тi­ка­ти, але вiн при­дер­жав її за ру­кав:

- Це я… Ро­ман…

- Чого ж це ти… ви тут?

- Послишал, как пой­ош, та й прий­шов.

- Отож! Чо­го б то ви до ме­не прий­шли!

- Того, што ха­ро­шiнька! - I вiн хо­тiв об­ня­ти її за стан, але во­на вип­ру­ча­ла­ся.- Как тi­бя звуть?

- Левантиною…

- Харашо! - I та­ки об­няв її й при­ту­лив до се­бе. Але во­на за­раз одiпх­ну­ла йо­го, вир­ва­лась i, по­ки­нув­ши й вiд­ра, як ко­за ди­ка, втек­ла, пок­рив­ши­ся за де­ре­ва­ми.

"Еч, яка пруд­ка! - по­ду­мав Ро­ман.- Мо­тор­на! А лов­ка дiв­чонка, - тре­ба б за­хо­диться ко­ло неї!"

Постояв ще тро­хи, до­жи­да­ючи, чи не вер­неться по вiд­ра. Не вер­та­лась. Пi­шов до­до­му в свою клу­ню.

Туди ж тим ча­сом прий­шов спа­ти Зiнько.

- Я ду­мав, що ти вже спиш, Ро­ма­не, а ти ще хо­диш.

- Не спиться ка­кось.

- От ме­нi ча­сом не спиться. Усе дум­ки об­нi­ма­ють та й спа­ти на да­ють.

- Думки? - ска­зав Ро­ма­на i Зiнько­вi на мить зда­ло­ся, не­мов ска­зав, тро­хи глу­зу­ючи: - Што за дум­ки?

- Та вся­кi… От учо­ра я все ду­мав, як йо­го так iз­ро­би­ти, щоб усiм лю­дя­м доб­ре на свi­тi жи­ло­ся? А то от хоч би ска­зати про зем­лю… Та­ко­го на­ро­ду нам­но­жи­ло­ся i де­да­лi то все бiльше й бiльше лю­дей на свi­тi стає… Лю­дей бiльшає, а зем­лi не бiльшає… Ну, те­пер скрут­но лю­дям жи­ти, а де­да­лi - все скрут­нi­ше, все скрут­нi­ше бу­де… i так ко­лись iзробиться, що не ста­ва­ти­ме лю­дям то­го, що зем­ля мо­же зарод­ити… Що ж то­дi ро­би­ти лю­дям? Хоч з го­ло­ду гинь!

- Вот шту­ка! - вiд­ка­зав Ро­ман.- Не ста­нить тут чо­го єсть - при­ка­жуть пе­ре­се­ляться на дру­гое мес­то, та й ша­баш!

- Та я ж ка­жу: а як i на Дру­го­му мiс­цi так бу­де? По всiй зем­лi так. Що то­дi бу­де? Мо­же, про це в книж­ках або­що пи­шеться? Те­бе доб­ре нав­че­но в сал­да­тах, Ро­ма­не, то ти це по­ви­нен зна­ти.

- В ка­ких там книж­ках? - од­ка­зав Ро­ман.- Вот бу­дуть iщо та­кiї кни­ги пе­ча­тать! Про ето на­чальство са­мо знаєть, как i што.

- Нi, - не зго­див­ся Зiнько, - от я чи­тав од­ну кни­гу про чу­жi краї, так у їй…

- А, пус­тяк внi­ма­нiя! - пе­ре­пи­нив йо­го Ро­ман.- Луч­че да­вай спать!

Вiн од­вер­нув­ся, мов хо­че спа­ти. Вiн був малописьменний, кни­жок не чи­тав, хi­ба ча­сом анек­до­ти про Ба­ла­кi­ре­ва. Те­пер вiн ба­чив, що Зiнько за нього бiльше письмен­ний i щось знає та­ке, що Ро­ман йо­го не знає, i йо­му ста­ло нiяков­о. А Зiнько­вi зда­ло­ся, що Ро­ман мен­ше знає, нiж спер­шу вiн, Зiнько, ду­мав про йо­го.

Другого дня вран­цi батько зай­шов у клу­ню, збу­див Зiнь­ка й Ро­ма­на i зве­лiв обом iти на тiк мо­ло­ти­ти. Зiнько за­раз ус­тав i пi­шов, а Ро­ман дов­го ще оги­нав­ся. Йо­му зов­сiм не хо­тi­ло­ся мо­ло­ти­ти, тро­хи на­вiть со­ром бу­ло до чор­ної ро­боти бра­ти­ся. Що це батько со­бi ду­ма? Що вiн бу­де йо­му в гною риться, во­лам хвос­ти кру­ти­ти? Не пi­ти оце, та й го­дi!

Одначе цього ра­зу ще не зва­жив­ся спе­ре­ча­ти­ся з бать­ком i пi­шов на тiк. Сон­це лед­ве по­чи­на­ло ви­зи­ра­ти з-за об­рiю, бу­ло ро­ся­но й хо­лод­но i Ро­ман аж трем­тiв. На то­ку вже бу­ли батько й бра­ти.

- А що, бра­те, хо­лод­но? - оз­вав­ся Де­нис.- У вас там по го­родах те­пер iще сплять. Та дар­ма! Як цiп­ком по­пом­мо­хаєш, то так уг­рiєшся, що й по­том те­бе вмиє.

Роман нi­чо­го не вiд­ка­зав, узяв цiп i став ближ­че до Зiнь­ка. Уда­ри­ло чо­ти­ри цi­пи: три смi­ло й важ­ко, один якось не до ла­ду. Ро­ман зо­сiм од­вик од цiєї ро­бо­ти. Вiн не потрапляв у лад, за­мiс­то щоб уцi­ли­ти би­чем, бив у снiп кiн­цем цiп­ли­на, а бич за­вер­тав­ся вго­ру i зас­ка­ку­вав на­зад. Вiн роз­сердився й гуп­нув з усiєї си­ли. Бич одiр­вав­ся, вiдс­кочив i вда­рив Ро­ма­на по ру­цi ду­же бо­ля­че. Ро­ман ки­нув цi­пил­но й лай­нув­ся.

- Еге, син­ку, озвав­ся батько, - та я ба­чу, що то­бi тре­ба дов­го прив­ча­ти­ся, щоб iз­но­ву доб­рим мо­лот­ни­ком ста­ти.

- На чор­та я бу­ду прив­чаться? - виз­вi­рив­ся