Серед темної ночі - Борис Грінченко

По­лу­чай руб­ля i бi­гай у ла­воч­ку! На всього руб­ля ку­пуй канх­ве­тов, пря­ни­ков, оре­хов - для наслаж­денiя де­вуш­кам. А ти, мальчик, - кив­нув вiн на хлоп­ця, що за­зи­рав че­рез тин, - по­лу­чиш п'ятак: ка­тай до му­зи­ки Мат­вея, пу­щай iде сю­да. Пу­щай дiв­ча­та зна­ють, ког­да вер­нув­ся со служ­би Ро­ман Пи­ли­по­вич Си­ва­шов!

Хлопець мет­нув­ся по му­зи­ку, а Зiнько якось не­хо­тя пi­шов до крам­ни­цi.

- Дiвчатка! Хадєть сю­да, ве­се­литься бу­дем! - зак­ли­кав Ро­ман.

Дiвчата со­ро­ми­лись увi­хо­ди­ти, хо­ча Стру­ко­ва доч­ка вже ви­бiг­ла з сво­го дво­ру на ву­ли­цю, ви­тяг­ши за со­бою й Ле­вантину. Ро­ман вий­шов з дво­ру. Мiж дiв­ча­та­ми бу­ло кiль­ка й па­руб­кiв. Ро­ман пок­ли­кав i їх:

- Хадєть, щоб дiв­ча­там ве­се­лей бу­ло! Па­руб­ки не хо­тi­ли йти без дiв­чат, а дiв­ча­та со­ро­ми­лись без па­руб­кiв. Вреш­тi бi­ля­ва Хим­ка, жва­ва й мо­тор­на, схо­пи­ла под­ру­гу за ру­кав i по­тяг­ла до Си­ва­шiв у двiр:

- Коли йти, так уже хо­дiм! Що там ще три­хи-мни­хи мня­ти!

За нею по­су­ну­ли й iн­шi дiв­ча­та й па­руб­ки. Не­за­ба­ром прий­шли му­зи­ки - двi скрип­ки й бу­бон. Зiнько при­нiс ла­сощi. Ро­ма­но­вi хо­тi­ло­ся сьогод­нi по­ка­за­ти се­бе. Мет­нувсь у ха­ту, ви­нiс пляш­ку го­рiл­ки, по­час­ту­вав му­зик, хо­тiв ча­стувати й дiв­чат. Во­ни пи­ша­лись, од­вер­та­лись i ка­за­ли:

- Оце ж та­ки! Хi­ба ж та­ки ми її п'ємо? Та­ку гiр­ку!

I не схо­тi­ли пи­ти.

На склад­ках де­якi та­ки ла­су­ва­ли­ся на чар­ку, але тут бу­ло со­ром.

- Не хо­чуть гор­ко­го, да­мо їм слад­ко­го! - гук­нув Ро­ман, бе­ручи цу­кер­ки, пря­ни­ки та го­рi­хи.. По­лу­чай­те, дiв­ча­та!

Дiвчата й до­сi со­ро­ми­лись, i нi од­на не хо­тi­ла бра­ти пер­ша.

- Ех, ви! Ка­кiї несмєлi! - пос­мi­яв­ся Ро­ман. По­ба­чив­ши бi­ля се­бе Ле­ван­ти­ну, вiн си­ло­мiць упх­нув їй у ру­ки тор­бин­ку з ла­со­ща­ми й про­мо­вив:

- Роздавай под­ру­гам!

Делiкатне дов­геньке Ле­ван­ти­ни­не об­лич­чя вiд­ра­зу взя­лося по­лум'ям. Во­на дер­жа­ла в ру­ках ла­со­щi i не зна­ла, як би їх збу­ти­ся. А Ро­ман сто­яв пе­ред нею, смi­ючи­ся: до неї з-пiд ву­сiв, блис­ка­ючи на неї смi­ли­ми очи­ма. Ле­ван­ти­на спу­стила свої тем­нi очi, дов­гi вiї ви­раз­но за­чор­нi­ли на рожевому­ лич­ку. Ро­ман за­ре­го­тав­ся й одiй­шов, а Ле­ван­ти­нi зро­билося ще дуж­че нi­яко­во. Дiв­ча­та по­ча­ла штов­ха­ти її, ше­почучи:

- Ну, чо­го стоїш? Роз­да­вай.

Та во­на мов не чу­ла то­го i все сто­яла не­ру­хо­ма, а дiв­ча­та смi­яли­ся.

- Оця ще!.. Мо­няється! - скрик­ну­ла Хим­ка i вхо­пи­ла в неї з рук ла­со­щi.- Ось я, дiв­ча­та, роз­дам!

I по­ча­ла роз­да­ва­ти. Кож­нiй хо­тi­ло­ся взя­ти бiльше, але всi бра­ли пот­ро­ху, бо со­ром­ля­лись. Тим ча­сом оз­ва­ла­ся скрип­ка, вда­рив бу­бон. Тан­цю­рис­та Хим­ка ки­ну­ла й ласощ­i:

- Отже не ви­дер­жу!.. Ой, тан­цю­ва­ти хо­чу!

Парубки вже тим ча­сом ви­пи­ли з Ро­ма­ном по чар­цi. З-ме­жи них за­раз iз­най­шов­ся один до па­ри Хим­цi.

- Ех, гу­ляй ду­ша! - скрик­нув вiн i вда­рив но­га­ми об зем­лю. Хим­ка тан­цю­ва­ла гар­но и ле­генько, па­ру­бок силкувався­ не по­да­ти­ся пе­ред нею. Мо­ло­дiж ото­чи­ла їх ко­лом. Де­далi па­ра тан­цю­ва­ла все пал­кi­ше й пал­кi­ше, за­па­лю­ючи до тан­цю й iн­ших. Не­за­ба­ром з на­тов­пу вир­ва­ла­ся й дру­га па­ра. Пер­ший па­ру­бок, на­том­ле­ний, ско­ро ки­нув та­нень, але Хим­ка не вга­ва­ла, Во­на крут­ну­ла­ся, аж стрiч­ки ви­со­ко за­маяли в по­вiт­рi, вхо­пи­ла Ро­ма­на й по­тяг­ла йо­го в швидком­у тан­цi, смi­ючись й мор­га­ючи на нього ве­се­лив.очи­ма. Але Ро­ман, про­хо­дя­чи проз Ле­ван­ти­ну, що сто­яла не танцую­чи, вхо­пив її та й зак­ру­тив у то­му нан­цю­рис­то­му кру­те­нi. Збен­те­же­на з та­кої нес­по­дi­ван­ки, дiв­чи­на спер­шу нi­як не мог­ла пот­ра­пи­ти в лад, але зго­дом якось ут­ра­пи­ла, i са­мi но­ги, слу­ха­ючись му­зи­ки, ро­би­ли що тре­ба. А їй чо­гось бу­ло так со­ром, i во­на ие гля­дi­ла нi на ко­го i вce ду­ма­ла про те, що Ро­ман тан­цює пе­ред нею i ди­виться на неї своїми смi­ли­ми, аж нез­ви­чай­ни­ми очи­ма, i не мог­ла звес­ти на йо­го пог­ля­ду. Їй ста­ва­ло все бiльше та бiльше нi­яко­во, здавал­ося, що всi її са­му тiльки й пильну­ють, ди­ву­ючи­ся, що во­на так дов­го тан­цює з Ро­ма­ном. Во­на ви­хо­пи­ла­ся з тан­цю и пок­ри­ла­ся в гур­тi. Не зос­та­ла­ся й з дiв­чатьми, а за­раз же ниш­ком по­да­ла­ся че­рез пе­ре­лаз у двiр до сво­го ха­зяїна.

А му­зи­ки тя­ли тим ча­сом з усiєї си­ли, па­руб­ки й дiв­ча­та тан­цю­ва­ди, аж под­вiр'я гу­ло, яс­но­ко­лiр­нi стрiч­ки ма­яли в по­вiт­рi, бряз­ка­ло на­мис­то на за­ди­ха­них гру­дях, а з заквiтч­аних го­лiв па­да­ли на зем­лю квiт­ки, i дiв­ча­та й па­руб­ки топ­та­ли їх но­га­ми.

Почувши му­зи­ки й тан­цi, вся бе­сi­да дав­но вже вий­шла з ха­ти по­ди­виться на мо­ло­дiж. Ста­рий Си­ваш за­бур­чав спер­шу, що не слiд бу­ло ву­ли­цi ро­би­ти в дво­рi, але ма­ти оступилася за Ро­ма­на:

- I-i, ста­рий! Мов­чи вже! Тiльки сьогод­нi ди­ти­на прий­шла, по­ве­се­литься схо­тi­ло­ся, а ти вже й гнi­ваєшся! Мо­же, вiн со­бi тут па­ру зна­хо­де. Да­вай кра­ще ся­де­мо на призьбi та по­ди­ви­мось, як мо­ло­дi ве­се­ляться, то, мо­же, й ми помол­одшаємо.

Пилип тiльки ру­кою мах­нув. Ста­рi гос­тi по­ди­ви­ли­ся на мо­ло­дiж i по­ча­ли про­ща­ти­ся, бо вже ве­чо­рi­ло. Мо­ло­дiж iще тро­хи по­тан­цю­ва­ла та й по­да­ла­ся з дво­ру на ви­гiн - кiнчат­и там свя­то. До­ма ма­тiр­ки й батьки сва­ри­ли­ся, що вже ве­чiр, а доч­ки й си­ни не йдуть ко­рiв доїти та то­вар на­пу­ва­ти. Але тим бу­ло не до то­го: Ро­ман пос­лав ще по го­рiл­ку, по­почастував сього ра­зу й дiв­чат, i дов­го чу­ти бу­ло на ви­го­нi му­зи­ку й спi­ви, тан­цi й го­лос­ний мо­ло­дий смiх.

Але Зiнька там не бу­ло. По­ба­чив­ши, як Ле­ван­ти­на втек­ла з тан­цiв, i зна­ючи, що в неї в дво­рi нi­ко­го не­має, вiн пi­шов до се­бе на тiк, з то­ку пе­рес­ко­чив у свiй са­док, а з сво­го сад­ка в Стру­кiв, - чи не по­ба­чить там дiв­чи­ну.

Мати на­па­дається на йо­го, що вiн до­сi не од­ру­жив­ся. А ко­ли ж вiн i справ­дi со­бi па­ри не мо­же знай­ти? Є й гар­нi дiв­ча­та, i ро­бо­тя­щi… на­вiть є й ба­га­тi… та все йо­му не пiд мис­лi. Йо­му тре­ба та­ку жiн­ку, щоб вiн про все з нею мiг го­ворити, щоб усю свою ду­шу мiг їй одк­ри­ва­ти… А то вiн тут так жи­ве, що нi з ким i по­го­во­ри­ти по щи­рос­тi. Щоп­рав­да, про ха­зяй­ст­во i про все та­ке мож­на i з батьком, i з ма­тiр'ю, i з бра­том роз­мов­ля­ти, так цього йо­му ма­ло. Йо­му хочеться все зна­ти, все ро­зiб­ра­ти: як во­но, i че­рез вi­що, i на­що ро­биться. Ко­лись за­ма­ну­ло­ся йо­му вив­чи­ти­ся чи­та­ти. Так схо­тi­ло­ся, що не мав упо­кою, аж по­ки вив­чив­ся. Шко­ли в їх то­дi ще не бу­ло, дак вiн од­дав дя­ко­вi руб­лiв iз де­сять, ма­буть, аж по­ки той нав­чив йо­го. Те­пер Зiнько чи­тав, та тiль­ки якось не ду­же роз­би­ра тiї книж­ки. А хо­тi­лось би йо­му ро­зiб­ра­ти i зна­ти ба­га­то… про все… От хоч