Серед темної ночі - Борис Грінченко
- Романе! Що ти робиш? Чи тобi й бога не страшно? - скрикнув вiн.
Роман зiрвався на ноги i стояв усе ще зо стисненими кулаками, ладен зараз же знову кинутися на Дениса.
- Нехай не в язне!..- хрипко, крiзь зуби сказав вiн.
Денис, стогнучи, встав i сiв на лавi. Домаха припала до нього, голосячи. Роман плюнув i пiшов з хати.
Iшов вулицею i сердився сам на себе, що вернувся з города на село. Як йому там добре були на службi! Звiсно, вiн службу не по волi кинув, хоч i ховався з цим на селi. Вiн справдi служив "при палатi", хоч не швейцаром, дак сторожем. Якби швейцаром, то нiчого б i не було. А то надало йому раз полаятися з швейцаром таки (випивши був), а той i пожалiвся на його, ще й виказав, як вiн одного разу пiймав Романа, що той продавав казеннi дрова. Тодi йому Роман дав карбованця, дак вiн мовчав, а тепер виказав. Велика сторiя, як продав який оберемок дров! А сам швейцар хiба того не робив? Тiльки що ховатися добре вмiв! Звiсно, як прогнали Романа, то вже пiсля цього важко було в городi знайти службу, та все ж легше, нiж тут. А тепер он як тут жити!
Роман побачив перед себе монополiю, зайшов туди i купив пляшку горiлки. Тодi пiшов до жидка. У лавцi горiлки не можна було пити, дак зараз бiля лавки жидок мав хатку i пускав туди людей, - так, нiби своїх гостей, а за те мав од кожної випитої пляшки плату. Навiть сам бiгав по горiлку. Роман прийшов туди i зустрiвся з писарем. Цей хоч уже й випив попереду, а зараз же пристав до Романа, як той почав його частувати. Добули закуски, випили пляшку, а тодi писар послав по другу. Роман жалiвся на батька й на братiв.
- Чудний ти, Романе Пилиповичу! - вiдказав йому писар.- Як отак тобi колотиться з їми, то нехай тебе батько вiддiлить, та й годi. Тодi як хотiтимеш, так i житимеш.
Романовi ця думка сподобалася. Боявся тiльки, що батько не послухається. Але писар упевняв його, що це дурниця, що мусить послухатись.
Роман повернувся додому вже пiзно ввечерi п'яний i з замiром зараз же вимагати, щоб батько його вiддiлив. Але, пiдiйшовши до хати, побачив, що там уже погашено свiтло. Поторгав за дверi, - засуненi. Вилаявся i пiшов спати в повiтку.
Другого дня вранцi ввiйшов у хату, як там була вся сiм'я. Нi на кого не глянувши, сiв на лавi i сидiв який час мовчки, торохтячи пальцями по столу. Всi мовчали, а батько, трохи дивуючись, поглядав на нього, думаючи, що, може, покаявся та прийшов помиритися з братом. Не казав нiчого - ждав, поки сам озветься.
- Знаєте що, тату? - почав Роман.- Как так нам жить, дак ви лучче оддiлiть мене. Оддайте мою часть, то я сам собi житиму, а ви самi собi.
Це все вiн казав якось так, мовбито батько був винен за те все, що було вчора. Старий Сиваш помовчав, а тодi спитався:
- А що ж ти з своєю часткою робитимеш?
- То вже моє дiло, - шо схочу, то й сделаю, - одказав саме таким робом, як i попереду, Роман.
- Та ще ж вона поки не твоя, то ти вже менi скажи, щоб я знав, на що давати.
- Тату! - озвався Денис.
- Мовчи! - перепинив батько, боячись учорашнього.- Я й без тебе знаю, що робити. А коли не вдержиш язика, то з хати вийди!
- Може, хазяйнуватимеш, Романе, на своїй частцi? - питався знову батько.
- Не хочу я хазяйнувать, кумерцiю заведу, - вiдказав Роман.
- Кумерцiю?.. Яку ж то кумерцiю?
- Какую схочу, таку й заведу, а ви повиннi менi мою частку оддать.
- Повинен, кажеш? - спокiйно говорив батько.- А як не вiддам?
- То пойду в волость, то вас i присилують оддать.
- Ну, поки там присилують, а тепер я тобi ось що скажу: пiдожди ще трохи; навчися поважати батька й братiв та не кидатися з кулаками; навчися спершу знову робити, шанувати зароблене добро та не ходити в шинок до жида, то тодi я тобi й дам частку, як побачу, що з тебе хазяїн став. А поки цього не буде, то й з нашого добра нiчого тобi не буде.
По тiй мовi батько повернувся та й пiшов з хати.
Роман остався нi в сих нi в тих. Вiн тiльки сказав:
- Ну, я так не дозволю! Це грабiж! - Устав i пiшов мовби слiдом за батьком.
Трохи згодом батько вернувся:
- А що, вже пiшов?
- Пiшов! - одказав насмiшкувато Денис, радiючи, що так обiйшлося.
- А як на мою думку, тату, - сказав Зiнько, - то ви краще б зробили, якби справдi вiддiлили Романа.
- Чого ж то так, що краще? - спитав знехотя батько. - Оддати, щоб вiн узяв та розмантачив працею-кривавицею зароблене добро?
- Та вже, тату, як вiн сам себе не направить, то ви його не направите. Воно ж i його частка тут є, - i вiн же робив. А може, вiн, як стане сам хазяїном, то вiзьметься й до роботи, шануватиметься.
- Авжеж! Саме такий! - глузуючи, промовив Денис. - Видно й збоку!
- Та вже ж i ми його луччим не зробимо, а тiлько буде сварка, та лайка, та бiйка. А як вiзьме свою частку, то що там уже з нею буде, те буде, а хоч у нас у сiм'ї стане тихо, злагода знову буде, - доводив свого Зiнько.
Мати встряла в розмову, хотячи допомогти Зiньковi:
- А Зiнько правду каже, старий. Послухайся його! I нам лучче буде, i Романовi.
- Нехай же спершу покориться та пошанується! - сказав батько.- А марнотратовi нiчого не дам, i говорити бiльше про це не хочу.
З тим повернувся та й пiшов з хати до роботи, а сини слiдком за ним.
Роман тим часом сидiв уже знов у жида. I сьогоднi знайшлись товаришi, i як Роман вийшов на вулицю, то в його головi вже здорово гуло. Iшов i думав собi: "Кат його знає, що його робити! Батько впертий как пень. I громада потягне руку за ним, а не за мною. Ех, как би дав йому добре, так, как Денисовi, то, може, тодi помнякшав