Серед темної ночі - Борис Грінченко

Збiгло ще тиж­нiв з пiв­то­ра. За цей час Ро­ман дуж­че за­знайомився з кра­ма­рем Ми­хай­лом Гри­го­ро­ви­чем Суч­ком. Спер­шу вiн тiльки в крам­ни­цю до йо­го за­хо­див, а да­лi й до­до­му, - раз на­вiть обi­да­ти йо­го зос­тав­ле­но. Їли доб­ре, - че­рез те, ма­буть, та­кi й глад­кi бу­ли i сам Ми­хай­ло Григорови­ч, i йо­го жiн­ка Ага­фiя, i доч­ка їх Гор­пу­ша, дiв­чи­на ро­кiв дев'ятнад­цятьох. Суч­ко­вi Ро­ман роз­ка­зу­вав, що вiн по­ки так со­бi, нi­чо­го не ро­бить, розг­ля­дається, до чо­го бра­ти­ся: чи служ­бу бра­ти, чи ко­мер­цiю за­во­ди­ти, i на­тя­кав, що в нього є на ту ко­мер­цiю гро­шi. Це вiн ви­га­ду­вав на те, щоб Су­чок йо­го мав не за аби­що. А той йо­му так: i вi­рив, i не вi­рив, а про­те до се­бе пус­кав.

Зазнайомився ще Ро­ман i з дя­ком та з яки­мись "служащ­ими" на за­лiз­нич­нiй стан­цiї. Ту­ди Ром­ан хо­див розпитатися, чи не тре­ба на за­лiз­ни­цi жан­дар­ма, - хо­тiв ще ту­ди подат­ися; але на тi по­са­ди бра­но тiльки ун­тер-офi­це­рiв, а вiн був прос­тий сол­дат. Ро­ман раз у раз хо­див по своїх знай­омих i ра­дий був, як трап­ля­ло­ся там на­пи­ти­ся чаю або що смач­не з'їсти, бо до­ма то­го не бу­ло. До­ма вiн так-та­ки нi­чо­го й не ро­бив, тiльки посп­рав­ляв со­бi вуд­ки i хо­див на рiч­ку ри­бу на­ди­ти. Що вло­вить, при­но­сив ма­те­рi, а во­на йо­му ва­ри­ла юш­ку, - "ву­хою" вiн її звав, - або пек­ла ри­бу в сме­та­нi. Вiн пiд­ле­щу­вав­ся до ма­те­рi, щоб ви­ду­рю­ва­ти в неї гро­ши­ки, i ма­ти справ­дi йо­му да­ва­ла з своїх схо­ва­нок, по­ки бу­ло що да­ва­ти. Вiн їй роз­ка­зу­вав, що йо­го скрiзь так гар­но прий­ма­ють i ось-ось уже вiн ма­ти­ме служ­бу, а за­раз не мож­на, бо… щось там вига­ду­вав.

Тим ча­сом по се­лу пiш­ла чут­ка про те, як Ро­ман хо­див най­ма­ти­ся в при­каж­чи­ки i як уп­ра­ви­тель да­вав йо­му писат­и. Па­руб­ки i дiв­ча­та на ву­ли­цi по­ча­ли глу­зу­ва­ти з Роман­а, звiс­но, не в вi­чi, бо вiн на ву­ли­цю не хо­див. Але од­но­го ра­зу це по­чу­ла й Ле­ван­ти­на. Во­на ос­ту­пи­лась за нього:

- I чо­го б я смi­яла­ся? Як не по­щас­ти­ло чо­ло­вi­ко­вi, то хi­ба вже вiн i по­га­ний? Та, мо­же ж, те все ще й брех­ня!

- А ти це з якої ре­чi так йо­го бо­ро­ни­ти за­хо­ди­ла­ся? - крик­ну­ли дiв­ча­та й па­руб­ки та й по­ча­ли смi­яти­ся вже з Ле­ван­ти­ни, прик­ла­да­ючи до неї Ро­ма­на. Во­на розсердилася:­

- Тю на вас! Чи ви не по­ду­рi­ли? Чо­го ви ме­нi йо­го на шию чiп­ляєте? По­да­вiться ви своїм Ро­ма­ном!

Бачачи, що во­на сер­диться, об­ли­ши­ли її.

А Ле­ван­ти­на як од­сер­ди­ла­ся та вер­ну­ла­ся до­до­му, то знов їй ста­ло жал­ко Ро­ма­на. I че­рез що йо­го так усi на глу­зи взя­ли? Та­кий гар­ний з се­бе!.. Чуд­ний тро­хи з своєю "об­разованою" ба­лач­кою, та це всi сол­да­ти та­кi, як прий­дуть, а як по­жи­вуть тро­хи до­ма, то й зно­ву по-людсько­му говор­ять. Тiльки по­га­но, що вiн ру­кам во­лю дає. От уже вдру­ге вiн її пе­рест­рi­ва в сад­ку. Впер­ше во­на йо­го та­ки доб­ре тур­нула, то вдру­ге вiн тих­ший був, хоч i не зов­сiм. Вдру­ге во­на вже вiд нього так швид­ко не втек­ла, i во­ни тро­хи пос­то­яли, по­го­мо­нi­ли…

Так ду­ма­ла Ле­ван­ти­на про Ро­ма­на i зга­ду­ва­ла йо­го гар­нi ву­са, i чор­нi бро­ви, i стан рiв­ний.

А Ро­ман i со­бi зга­ду­вав Ле­ван­ти­ну. Во­на йо­му ду­же до впо­до­би при­па­ла, Як­би її вбрати в панську оде­жу, то зов­сiм би як пан­ноч­ка бу­ла. Ку­ди! Не вся­ка й пан­ноч­ка зрiвнял­ась би з нею! Та її й драж­нять на се­лi пан­ноч­кою. А це то­го, що ма­ти по­ро­ди­ла її, дiв­чи­ною був­ши, як слу­жи­ла в па­нiв за най­мич­ку. Ка­за­ли за яко­гось па­ни­ча. Ма­ти вже вмер­ла, а доч­ка, як i ма­ти, хо­дить те­пер по най­мах.

Роман був не дур­ний i не­за­ба­ром по­мi­тив, що дiв­чи­нi не по­до­бається йо­го за­над­то смi­ле по­во­дiн­ня i неп­рос­та мо­ва. У го­ро­дi дiв­ча­та до то­го поз­ви­ка­ли, а тут - нi. Ро­ман на­думав по­во­ди­ти­ся з нею так, як зви­чай­но по­во­дяться з своїми дiв­ча­та­ми сiльськi па­руб­ки. I го­во­рить з нею по­чав тiльки по-прос­то­му.

Дiвчина по­мi­ти­ла, що Ро­ман до неї вже не та­кий став, i са­ма по­доб­рi­ша­ла тро­хи до йо­го. А що про йо­го по­га­не ка­зали, во­на те за во­дою пус­ка­ла. Хi­ба лю­ди не наб­ре­шуть? На неї са­му та­ке раз у раз нап­ле­щуть!.. А вiн їй так усе гар­но роз­ка­зує про се­бе. Хоч вiн те­пер i без служ­би, дак що? Прий­де та го­ди­на, що й служ­ба в йо­го бу­де, i жи­ти­ме вiн па­ном дi­ло. А що вiн до­ма нi­чо­го не ро­бить, дак раз, що вiн од­вик от прос­тої ро­бо­ти, а дру­ге, що вiн хо­че кра­ще навчит­ися пи­са­ти, дак не мож­на чор­ної ро­бо­ти ро­би­ти, бо вiд то­го пальцi за­ду­бi­ють, заш­ка­руб­нуть, i нi­як не ви­ве­деш пе­ром. Ро­ман не ду­рив сим Ле­ван­ти­ни; вiн i справ­дi ра­зiв кiлька сi­дав учи­ти­ся пи­са­ти, та дов­го не мiг ви­си­дi­ти, бо це бу­ло та­ки нуд­но. Вiн i в сол­да­тах учив­ся бiльше з при­мусу.

Розпитувався Ро­ман Ле­ван­ти­ну й про її жит­тя. Тяж­ке це бу­ло жит­тя. До се­ми ро­кiв ма­ти тя­га­ла її з со­бою по най­мах, а пiс­ля се­ми й са­му вiд­да­ла в най­ми. По­ки жи­ва бу­ла ма­ти, то тяж­ко бу­ло жи­ти: все по чу­жих ха­тах та по чу­жих лю­дях. Та скрiзь пош­тур­ху­ють та шмат­ком хлi­ба дорiкають. А во­на то­го шмат­ка хлi­ба нi­ко­ли дур­но не їла: тiльки на но­ги зоп'яла­ся, то вже й ве­лять ха­зяї мен­шi дi­ти хазяйськi гля­дi­ти або по­си­ла­ють гу­си пас­ти чи те­ля­та. Ма­ти за гро­шi жи­ве, а во­на за харч своїми ма­ли­ми ру­ка­ми й но­га­ми вiд­бу­ва­ла, хоч ма­те­рi за те пла­че­но мен­ше, що во­на з дитин­ою бу­ла. Та як умер­ла ма­ти, то то­дi вже й свiт бiд­нiй дiв­чинi потьма­рив­ся. Ма­ти хоч i пог­ри­має, i поб'є, бу­ло, та й по­жа­лує, - Ле­ван­ти­нi й со­неч­ко зас­мiється. То­дi бу­ло Ле­вантина гнi­ва­ла­ся на ма­тiр, як та ча­сом уда­рить, а те­пер би й ру­ки тiї цi­лу­ва­ла, як­би би­ли. Та важ­ка зем­ля на гру­дях. У най­мах, ка­жуть, i батька не вжа­лiєш. А вже си­ро­ту то й не ду­мав нiх­то жа­лi­ти. Хо­ди­ла й по снi­гу бо­са, їла й та­кий хлiб, що со­ба­цi тре­ба роз­мо­чи­ти в по­мий­ни­цi, та й то­дi во­на не схо­че. Що вже на ву­ли­цi хлоп­цi та дiв­ча­та прик­лад­ки до неї прик­ла­да­ють, за­гад­ки: "Вга­дай­те, - що на свi­тi най­швидше бi­га? Ле­ван­ти­на, як її ха­зяй­ка по­ти­лиш­ни­ка­ми на­годує". Пан­ноч­кою та прип­лен­тач­кою драж­нять…

Дещо з усього цього Ле­ван­ти­на роз­ка­зу­ва­ла й Ро­ма­но­вi. А вiн жа­лiв її, що