Вертеп брехунів - Ярошенко Володимир
Я чую, як вона швидко і, здається мені, схвильовано йде назустріч. Рвучким рухом прочиняю двері й голосно вітаюся:
– Здрастуйте, друзі, як ся маєте?
– Ах, це ви!.. – зустрічає мене Абрик якось аж ніби невдоволено й починає чепурити зачіску. – Вибачте, я лежала і моя зачіска…
– Не дратуйте мене цим… – весело відповідаю я Абрик, непевний того, що вірно визначив її настрій, – скажіть краще, де це наш шановний П.?
– Я не знаю… – відповідає вона і тепер уже мені здається, що Абрик каже нещиру правду… – Зрання ми пішли із ним у картинну ґалерію, а потім разом обідали. По обіді я вернулася додому, а він пішов у справах і де він зараз, я дійсно не знаю…
У Абрик такий тон, як у учня, який запевняє вчителя, що у нього вчора "боліла голова". Настрій у неї, певне, після якоїсь нової сутички з П. зовсім не пасує до мого сьогоднішнього настрою. Мені хотілось увірватись у кімнату між веселих, радісних людей, а попав я, здається, на кращий випадок у непорозуміння.
Я вирішую не зачіпать Абрик і ні про що її не розпитувать. Замість того, беруся до готування вечері, бо йти обідать уже пізно, а зголоднів я, як вовк. За хвилю на вікні гуде примус, шкварчить на сковорідці сало, а я видобуваю з пакетика яйця…
– Товаришко Абрик, ви не хочете їсти? Може, й на вашу долю розбити пару яєць?
– Ні, дякую, я нещодавно обідала… А от, коли буде чай, то чаю шклянку, з вашої ласки, я вип'ю. Скажіть, прошу вас, яка зараз година?
Я поглянув на годинника і відповів Абрик, що вже після семи.
– Дякую…
І знову в кімнаті запанувала павза. Кожен зайнявся своїм ділом: Абрик, здається, читає, а я з небувалим апетитом нищу смашну яєшню, заїдаючи її великими шматками пахучого, чорного хліба. На примусі тоненьким голосочком пищить чайник…
– Линику! – раптом озвалася з-за перегородки Абрик. – Чи не знаєте ви де-небудь вільної кімнати?
– Нащо це раптом вам кімната? – здивувався я.
– Мені кімната зараз якраз дуже потрібна, – відповіла з ноткою роздратовання Абрик, – бо я маю на меті лишитися й надалі у цьому місті, а відтак кімната мені сами розумієте, потрібна.
– Ну, звичайно, – поквапився я погодитися, здивований із її дражливого тону, – але, на жаль, я вільних кімнат не знаю. Проте, я обов'язково завтра ж попитаю товаришів у редакції і взагалі буду мати це на увазі.
– Дякую…
І знову павза… Чайник почав уже пускати із носика пару… Ах, яка шкода, що так не пасує настрій Абрик до мого настрою!
Я зняв з примуса бурхливого чайника й поставив на стіл шклянки. Абрик мовчки вийшла з-за перегородки, трохи винувато посміхнулась до мене, одкинула з лоба пасмо волосся і, дивлячись кудись мимо мене, з робленою веселістю сказала:
– Будемо пить, Линику? – й натиснула на слові пить.
– Ого!.. – продовжив я жарт дівчини й розсміявся.
– А знаєте, Линику, я заздрю вам, – сказала Абрик, сідаючи край столу. – Не дивуйтесь. Я, справді, заздрю вашій ясній вдачі, вашому вмінню одбирати явища в житті… Повз одні ви проходите мимо, не помічаючи їх, на інших ви, чомусь, зупиняєтесь довше, а деяких для вас ніби й зовсім не існує. Я не згідна з думкою П., що ви "пересічна" людина, я б швидше опреділила вас, як людину примітивну… даруйте… от бачите, я вже й сказала не те, що хотіла сказати… Ви не дуже складна людина – я так хотіла сказати – у вас є якась аритметика, чи альгебра, якась формула, за допомогою якої ви собі й живете. Я от недавно знаю вас, проте, я спостерігала, і, мені здається, що у вас на всі питання є кілька відповідів, і всі вони влучні й до речі, звичайно, як стати на вихідну точку ваших поглядів. І через те у вас так: раз-два – і є відповідь. Мабуть, це дуже зручно й набагато полегшує життя?
– О, ні… – відповів я здивований заведеною темою. – Не все так просто, як воно здається на перший погляд. Я протестую проти тієї "механічності", яку часто приписує мені ну, хоч би той же наш товариш П. Мені тільки життя видається значно простішим, ніж його часто й густо робимо ми в процесі цього ж самого життя. І простішим не "взагалі", а в деталях його сприймання, в його побутових проявах. Ми через свій надзвичайний індивідуалізм часто й густо неймовірно засмічуємо життя особистими своїми маленькими справами й справками, мозольками на своїх душах, бородавочками у своїх мізках. А від коріння цих "мозольків" і "бородавочок" виростають уже й цілі болячки, великі ґулі, що щемлять і дошкуляють. А по суті, кому яке діло до наших мозольків і бородавок. Що це? Суспільне явище й стихійне лихо, чи тільки ґудзик од штанів, чи рукава від жилетки?
От, наприклад, я вчора брів вулицею і побачив якогось громадянина, що зайшов до "бюра похоронних процесій"… Я одразу ж подумав, що в цього чоловіка трапилось величезне нещастя, – хтось з його родини помер. Подумать тільки – п о м е р… Когось не стало, хтось жив, прожив і більше жити не буде. Це ж з усякого погляду найстрашніше, що може бути для чоловіка, бо самого чоловіка – нема. І в одну хвилину мозок мій побудував силу комбінацій для становища людини, що зайшла до бюра похоронних процесій.
Уявіть собі… Могла померти його дружина, мати кількох дітей. Міг померти хтось із його батьків. Міг померти брат його, чи сестра. А може, помер його єдиний син, надія і втіха. Одначе, міг померти його великий друг, або приятель. Нарешті, може, дожив віку хтось із співробітників тієї установи, де він працює і… "засмучений місцевком уповноважив…" і т. д. Буйна фантазія намалювала в уяві навіть ориґінала, що ще за життя вирішив замовити собі труну і зайшов до бюра покинути з себе мірку…
Так чи так, але погодьтесь же, Абрик, що до бюра похоронних процесій не заходять замовляти оркестру на бучне весілля і до дня народження вінків там не купують. І от, уявіть собі… мій мозок виключив одну з найпростіших комбінацій, про яку й подумати навіть смішно… Коли я підійшов до вітрини бюра й заглянув у середину цього сумного "магазину", я побачив через ряст залізного дубового листя вінків, як невідомий громадянин весело вітався з касиркою бюра і, може, якраз запрошував її на "парті де плезір" по Дніпру. Я почервонів перед холодним шклом вітрини й похапцем одійшов на бік…
Тепер я вас питаю, Абрик, що ми знаємо з особистого маленького моря бур і незгод і радости окремого чоловіка, та чи й можемо що знати? Отак і ви знаєте про мене, так і я знаю про вас. Абрик, я, коли вперше побачив вашу картину, сказав П., що перше вражіння буває або найбільше вірним, або найбільше хибним. Це, звичайно, не норма для опреділень, але вона ще мені не зраджувала. Після першого вражіння бувають хитання, але, наприклад, відносно вас я лишаюсь при своїм першім вражінні…
– А яке воно? – оживившись трохи, запитала мене Абрик. І я б сказав, що це запитання не було для мене несподіванкою. – Думаю, – продовжувала вона, – що не таке, як від того незнайомого громадянина, що зайшов до бюра похоронних процесій.
– Як вас розуміти? – запитав я Абрик і пильніше приглянувся до неї.
– Я жартую просто… – відповіла мені дівчина, раптом посмутнівши, – скажіть краще ще раз, яка зараз година?
– Година зараз восьма, а три чверті тому, як я вже вам казав, було після семи.
Абрик глянула на мене колючим поглядом і прикусила губу. Цим без слів було сказано багато з того, чого не хотів би я почути від Абрик. Я неприпустимо помилився. Зніяковівши, я поглянув у вікно, а коли знову повернувся до Абрик, устиг тільки перехопити щойно одведений від мене той же непривітний погляд.
– Ну, і що, ж, дорогий товаришу, – кололась далі Абрик, – чим же закінчилась ваша пригода з громадянином. Ви пішли підглядати далі. – Вона так і сказала – підглядати.
– Не "підглядати", а "спостерігати", люба товаришко… На жаль, письменник інакше не може набути собі матеріялу.
– Значить П. був правий… – відповіла Абрик.
– В чому саме, прошу вас?
– Коли казав, пам'ятаєте, що сучасний письменник спостерігає не тільки на вулицях, а й по казино…
– Абрик, ви мститеся. Але даремно. Я до вас ставлюся багато краще, ніж ви думаєте.
– Я питала вас півгодини тому, як ви до мене ставитесь, але ви не відповіли, зате ви кілька хвилин тому на ділі довели, як ви до мене ставитесь… Тепер я не хочу, щоб ви виправдувались тому, що це вже матиме нещирий характер.
– Виправдуватись я не буду, я лише дозволю собі вернутись до випадку з невідомим громадянином у бюрі похоронних процесій. А ви вислухайте мене.
– Я буду слухать, – відповіла мені Абрик і зівнула, – час у мене вільний. – Вертайтесь до вашого випадку.
– Уявіть собі, що я не "підглянув" би і замість йти своєю дорогою дочекався б повернення невідомого громадянина з бюра, підійшов би до нього і висловив йому своє співчуття. Ви в'являєте, щоб тоді могло бути? В кращому разі він би глянув на мене, як на неврівноваженого, а то ще й послав би куди-небудь подалі. Чи не це саме трапилося і з нами зараз? Ви весь час питали мене про те, яка зараз година, а я почав метикувати з приводу цього, дошукуватись, втручатись у логіку ваших запитань, одним словом, цікавитись вашим особистим. А до чого це призвело? До нікому непотрібної, а для мене й просто болючої сутички, до звичайнісінької побутової історійки. То чи не краще ж мені й надалі бути "примітивним", як ви сказали, чоловіком, тобто одні явища сприймати, повз інші проходить мимо, а третіх і зовсім не помічати? Але чи примітивізм це? Не знаю. Знаю тільки, що така особлива "цікавість" до других людей, втручання в їхнє особисте призводить до всіх пльоток, брехень і непорозумінь, от як і зараз.
– Гаразд… По правді сказать, шановний товаришу, я над цим мало думала. Але, даруйте мені, і ламати голову над цим усім не збираюся. Тут уже я сама буду примітивною… Скажіть, будь ласка, ще раз яка година?
– Дев'ять без чверті, – відповів я, дуже невдоволений з обороту, якого набрала наша розмова.
– Вже?.. – протягла Абрик і замовкла. Між брів лягла їй темна глибока зморшка, така неприємна й недоречна на її ясному, майже дитячому обличчі, що я й собі посупився. Долонями рук од лоба провела вона собі по обличчю, випросталась, трухнула головою, ніби звільняючись від сторонніх настирливих думок і, глянувши просто в очи мені, сказала:
– Я на вас не сердюся, Линику. Ви маєте рацію: кожен носить щось своє і не тільки носить, а й носиться з ним… Проте, ви не маєте рації там, де переводите це на рейки сухості й холодного ставлення до другого чоловіка.