Вертеп брехунів - Ярошенко Володимир
Ми ще не вміємо, як слід двері зачинити, не навчилися цілком користатися з носової хустки, а про такі речі нам зовсім рано думати, це культурне гурманство й епікурейство. Так кажете ви, типові культуртреґери й пересічні люди, здібні своєю байдужістю пригасити кращий порив, вихолостити будь-яку ініціятиву. Зате, як же ви швидко й пасуєте перед дужою індивідуальністю, коли вона досягає свого… У вас типова психологія натовпу, що завжди на боці сильного, на боці переможця, але, зустрівши його словами – "ти переміг мене, галілеянине", зустрівши "осанною", – ви здібні за півгодини кричати: "розіпни його!".
Я перебив потік думок і слів свого приятеля, художника П.
– Коли так, – озвався я до нього, не приховуючи свого обурення й злости в голосі, – чого ти прийшов до мене, чи не тлумити, чи не дратуватись? Чи шляхетно ж з'являтись із такою шаленою неповагою до чоловіка, примусити його увіровать у щось, захопитись, щоб потім плюндрувать цю віру, розвінчувати це захоплення. Це вже, любий товаришу, патологія і достоєвщина, ба навіть – єзуїтство… Не кивай головою, це так, тричі так. Ти мене кличеш пересічною людиною тому, що мій батько добре примайстрував мені голову до плечей, що всі п'ятеро моїх почуттів працюють як машини, що мій шлунок травить, як сірчаний окис, і зіньки мої не вилискують сухотним хоробливим блиском. Якщо тільки так, то я дуже радий, що я тільки пересічна людина, а не неврастенічний геній. Коли ти торочиш мені про "верхів'я духу", набренькуєш стару, заплутану музику про "юберменша", об'єкт роздумів, мрій і надхнення заїдкуватих непманчат-онаністів із хореографічної студії, що крадуть у мамаш червінця. Я аж надто радий, що я тільки пересічна людина і що мій син знатиме більше про футбол, ніж про Фрідріха Ніцше…
– Ну, досить… – криво посміхнувся художник П., – я знаю, що заговорювати людей стало вашою професією і я мусів би вже звикнути до того, що ви оперуєте не глибиною думок, не блискаєте безжальною аргументацією, а просто довго говорите. І це хоч і єдиний, зате вбивчий ваш аргумент. А говорите ви справді довго, говорите зі смаком, ходите взад і вперед і говорите… І часом здається, що разом із вами говорить увесь світ, хитається з боку на бік, як у вагоні, і говорить. Говорять люди, говорять коні, говорить торішня висохла таранка над вікном роздрібної крамнички – усе хитається й говорить… І от тоді хочеться спать. Цим я, любий друже, пояснюю те, що на більшості ваших доповідів і референцій публіка куняє, бо що їй більше робить, коли ви говорите?
– Дозволь мені ще раз перебить тебе, – звернувся я до П., – ти сам же сказав, що досить, а коли досить, так справді досить, – я згоден. Давай зробимо павзу в нашій суперечці. Гадаю, що нам іще не раз доведеться вертатись до неї. А зараз слухай… Думаю, що, навіть, визнаючи мене за людину пересічну, в тебе все ж найшлися якісь підстави вдатись саме до мене, а не до когось іншого… Інтересно було б довідатись, які такі таємні пружини керували тобою, коли ти робив так, а не інакше. Іще я хотів би знати друге, – чому вся ця справа має визначити для тебе життя чи смерть, бути чи не бути, – хоч я цьому й мало вірю – вибач тільки за одвертість. Найбільшою ж мірою мене цікавить третє питання – секрет твого твору, і що ти маєш робити надалі зі своїм винаходом, як ти думаєш прикласти його до життя, зробити його, так би мовити, реальною цінністю.
– Я так і знав, – відповів мені П., – все йде, як по-писаному… Але на мою думку, ти зараз ще й надто ліберальний, коли не ставиш питання просто – як то роблять часто й густо більшість із ваших борзописців. Яке, мовляв, соціяльне замовлення виконували ви, шановний громадянине П., коли працювали над цією вашою річчю? Ха-ха-ха… Але, вибач, я знову нервуюся й порушую нашу умову, це тому, що мені важко говорити з тобою, надто ми ріжні люди… "Они сошлись – вода и камень, Стихи и проза, лед и пламень…" Мені дивно, Линику, як ти ще можеш бути письменником із такою холодною, черствою вдачею, коли кожне своє найінтимніше почуття, кожен свій легенький емоціональний дих ти перепускаєш через призму раціо, – як тільки вистачає на це у тебе сил і терпіння? Але годі… Буду відповідати по суті твоїх запитань. Отже, перше з них, – чому я вдався до тебе, а не до когось іншого. По правді кажучи, вдатись до когось іншого це теж, що вдатись і до тебе, тільки там мені довелося б шукати знайомства, а тут воно вже є. Але така відповідь не розв'язує справи: чи до когось іншого, чи до тебе, але я вдався і чому? Чому все-таки я вдався саме до тебе, – тут є маленький секрет, який дозволю собі поки що не розкривати, а чому взагалі я вирішив витягти світло денне свій твір, гадаю, ти розумієш?..
– До речі, – перебив я свого приятеля, – на денному світлі, коли розуміти його буквально, твій же твір не твір, при денному світлі він, як кажуть музики, "не звучить"…
П. глянув на мене такими очима ніби піймав за руку злодія, що заліз йому в кишеню і вже тягне звідти гаманця. Мені навіть здалося, що хвилева тінь пробігла по його обличчю, як часом хмаринка по сонцю і в ту ж мить пропливла на бік. Без перебільшення скажу, що я вловив у виразі мого приятеля якесь болісне тремтіння, так, ніби нащупали його болюче місце, оте одно з одвічних "проклятих питань", що червоточило і його. Але наступної хвилі він уже продовжував, здалося мені, спокійно, але з напруженням.
– Звичайно "світло денне" треба сприймати не в буквальному розумінні, і це "світло денне" обмежується поки що тільки тобою… Ніхто інший, крім тебе та ще одної особи, – тут П. ледве помітно зашарівся, – про мою працю не знає. Але та третя особа остільки ж третя, як і я – це мій приятель, мій життєвий друг, мій співтворець, що братись на карб ніяк не може. Це той, хто давав мені надхнення, хто підтримував мене в хвилини зневіри й сумнівів, це…
– Твоя дружина, або коханка… – навмисне закінчив я речення мого приятеля з іронією в голосі, одначе він іронії не піймав і цілком щиро відповів мені на мою репліку.
– Як ви всі прості і, коли хочеш, цинічні люди! По-вашому, кожна жінка мусить бути для чоловіка або дружиною, або коханкою, але ні в якім разі не чим іншим, і не ким іншим. Ви багато говорите про жінку, забиваєте їй баки, будуєте для неї повітряні замки, творите ілюзії, а насправді маєте її в кращому разі за дружину, пересічно за коханку, а то і просто за хатню робітницю. А хитрі ви й вивертливі, як вужі… Ви їй кажете: працюй, моя жіночко, мій товаришу, цілий день, пери пелюшки, мий посуд, латай мені панчохи, а вечером іди на збори – балакай…
Жінка, про яку я перед цим говорив, – вона не дружина мені й не коханка, це товариш в первісному розумінні цього слова. Досить буде сказати, що я в житті не цілував її, хоч вона й частина мене, як творця, і невід'ємний елемент мого твору. О, я передбачаю твоє наступне питання, я марксист за кожного з вас, коли мені треба розшифровувати вас… Хто вона, її соціяльне походження, її місце серед громадянства? Тут з роздратованням мушу відповісти, що не знаю, не питав, не цікавився цим і не поцікавлюсь… Це індивідуум сильний і творчий, вартий мене, як і я її. От і все. Ми разом горіли, разом творили і разом вирішили звернутись до тебе, хоч вона тебе й не знає, бо звернутись до когось ми ж мусіли, хоч би й не хотіли. Наш витвір, нашу роботу повинен побачити світ, як ще небачене досі явище, бо задля власного тільки задоволення, для втіхи своєї ми вже попрацювали, ми втішені й задоволені. Але як його мусить побачити світ, де й хто, ми сами не знаємо й через те звернулися до тебе, як до представника загалу, найбільш типового й найменш вульгарного. Коли ти приймеш, то прийме й загал, може умовно прийме, з застереженнями, але прийме, бо ми боїмося не мало, що нашого твору не зрозуміють, назвуть його навіть буржуазною виграшкою і цим уб'ють і мене і її. Ось чому це для мене питання життя й смерті, бути мені після цього, чи не бути. Так ти маєш відповідь і на друге своє запитання. Нарешті – третє – секрет мого твору. Бачиш, за вашою клясифікацією мій твір треба віднести або до науково-дослідницьких або до винаходів, в той час, коли це щира творчість, поема людського духу, гімн творчих сил, органічний патос талану двох людей, процес творчого випромінювання… Це те, чим мало помітний наш сучасник, захоплений винаходами патент гуталіну й найдосконаліших, найгігієнічніших гумових презервативів для юнаків.
Наш твір співзвучний лише творцям антики, органічним творцям від народження. Не лякай мене й не лякайся сам, бо ти знаєш, що я чоловік не релігійний, але мушу для характеристики себе й свого твору вжити слова "іскра Божа", так, так… без цієї метафоричної "іскри Божої" мені б не створити того, що стоїть зараз у кутку твоєї кімнати.
– Невже ти гадаєш, – запитав я свого приятеля, – що ніхто інший не досяг би цього, не будь тебе, що так би світ і лишився навіки без цього відкриття?
– Так, я це потверджую. Навіть більше, я кажу, що й сам я без відомого тобі співробітництва не написав би цієї картини.
– Гаразд, – відповів я, – не будемо сперечатись. Гадаю, що коли не на цій самій роботі, так на чомусь іншому життя доведе тобі хибність твоїх тверджень. Зрештою це справа світогляду, розуміння життя й законів, що рухають цим життям, людськими масами й окремими людьми, як порошинками в шалених смерчах. Нашою розмовою сьогодні не вичерпати всіх протиріч, не засипати прірви, що лежить межи нас, навіть важко перекинути легенького мостика через неї від твого світогляду до мого. Я не буду спростовувати багато хибного й перекрученого, що дозволив ти сьогодні відносно мене й тих людей, що мислять так, як я. Залишу й особисті образи, що, на жаль, мали місце тут. Скажи тільки коли це не секрет, – якими фарбами і як досяг ти такого колосального ефекту, зробив винахід, що коли його продовжить, він може стати багатющим покладом в людській культурі, скарбом не лише для малярства, а й для інших галузів людської творчості. А головне, як ти гадаєш і чи думаєш провадити далі роботу над тим, щоб це своє досягнення зробити реальною й корисною для людини цінністю. Я не говорю корисною лише в утилітарному розумінні, хай воно не дасть обов'язково і тільки практичних речей, хай воно стане приналежністю мистецтва, хай впливає на емоціональні дані людини, але хай же впливає, хай вражає не як кунстштюк, а як певна зброя в руках, не як фокус, а як знаряддя до глибших людських проявів.
– Все… все… буквально все так, як я думав і як казав… Як я, голубе, знаю твою думку і відповідаю тобі без найменшого напруження просто й одразу.
