Вертеп брехунів - Ярошенко Володимир
Мені здається, що в душі своїй ви думаєте: ага, робиш дурниці, так тобі і треба, роби… я тобі й слова не казатиму, а потім побачимо. Мені здається, що так, наприклад, ви ставитесь до П…
– Ні, Абрик я ставлюсь до П. не так. Ви на початку нашої балачки сказали, що заздрите моєму вмінню відбирати явища, що в мене є якась формула в підході до життьових фактів… Хоч це трохи й не так, але буду з вами зовсім щирий. Ви думаєте, я не розумію, чому ви весь час питаєте – котра година? До речі, мушу вам сказати, що зараз чверть на одинадцяту. Я ж знаю, товаришко, що ви занепокоєні відсутністю П., що межи вас щось скоїлося. І от я просто хотів відтягти вас трохи від ваших думок, розвіяти ваш настрій, щось розповісти і дати відповідь на ваше запитання. В обстанові буднів ми часто й густо губимо пульс суспільного життя, відриваємось від нього, воно шумить навколо нас, як чуже, стороннє, а ми в ньому, як людина в шерезі, що йде не в ногу. І йому тоді здається, що всі до нього байдужі, черстві й сухі, що в нього стільки свого, наболілого, а ніхто не відгукається і не звертає уваги. Оттоді він починає злитись і віддалятись од життя. Він клене його, творить із себе мученика, рве із сучасністю, сичить на неї, або ниє. Мені здається щось подібного робиться і з П.
– А ви, Линику не так уже й примітивний, – відповіла мені в роздумі Абрик. – Тільки ви все ж надто спрощуєте явища. Пам'ятаєте, я вас сьогодні спитала про кімнату. Беру з вас слово, що балачка лишиться тільки межи нас. Уявіть собі, П. ревнує. Не говорячи вже про те, що він взагалі не має права на такі почуття, він тим паче не має приводів до цього. Та, нарешті, жадних освідчень в його почуттях до себе я не чула. І незважаючи на це все, – він все ж уперто ревнує.
– А ви гадали, що людина з його характером, з хоробливим самолюбством візьме та й освідчиться вам? Навпаки, він буде запевняти вас в противному, бо він людина з вивихом, з вивертом, з психологічним викривленням, – він стихія, анархія, індивідуальність і глибоко трагічна в своєму єстві натура. Критична частина його мозку працює аж надто, вона відкидає, рушить, руйнує, а натомість друга частина його мозку не в силі нічого поставить. Тому-то він і скептик, і опозиціонер, і вічно невдоволений, чорний песиміст. Він не творець і зрештою навіть і не руїнник. Цей постійний його протест, повсякчасна капризливість, невдоволеність, невіра й недовіра до людей, безкінечне здирання й задирання – кращі ознаки того.
– О! Як ви помиляєтесь!.. – з блискучими очима перервала мене Абрик. – Ви не знаєте, як він може захопити, буквально поглинути вас, примусити робити так, як він захоче, думати й почувати так, як і він. О, в такі хвилини він ніколи не здається.
– Але, чи надовго стає цих хвилин. Він просто заражає вас, хвилевим, надзвичайно сильним, але і надзвичайно коротким гіпнозом. Він не любить постійного тривалого, однакового напруженого току, він любить короткі замикання електричної іскри, спалахування болотяних вогників. А вже наступної хвилини він осідає, як мішок, ненавидить людей, ненавидить життя, бурчить і злиться. Він людина не нашої доби, хоч не все, що він говорить і проповідує, не має рації і зараз. З його деструктивним світоглядом, глибоко конструктивна доба наша його не прийме. Я в цім переконався. От візьміть ви цю його, чи спільну вашу з ним картину. Це ж, по суті, цінна й потрібна спроба чи винахід. Випадок допоміг йому створити її, він це знає, а система вимагає вже від нього повторення й узагальнення випадку. Але він безсилий, я почуваю це – він спасував і розгубився. Жити ж поза системою й прожити вік теж не можна. І звідси випливає глибокий трагічний конфлікт його з сучасністю. У нас же не безлюдний острів і вічно молитись на ікону ніхто вже не буде. Оце от і губить його. Він весь запас своєї творчої енергії сконденсував і витратив на цей твір, він уклав у нього все, що міг, і вимагає зараз неможливої, неприродньої для сучасної доби уваги до себе. Він хоче, щоб спинились поїзди, заніміли радіо, завмерли динамо і всі рушили дивитись на його картину – автодафе, крематорій, у якому спопелився він сам. Може, це виглядає й не по товариському, може, для вас це виглядає й просто, як провокація, але я не сантиментальний чоловік й не дозволю собі… Ет, що там!.. Справа починає набирати небезпечного характеру, і я скажу по щирості, боюся я за вас, Абрик. Я не маю права не попередити людину, коли вона йде по принадному зеленому килиму трясовини. Не думайте, хороша моя, що я, як боягуз, чи шкурник, користуюся з нагоди чи відсутності П. й наклепую вам на нього, – я ще більше був би радий сказати це в його присутності, бо я не боюсь дивитися небезпеці просто в вічі. На мою думку, не треба говорити хворому, засудженому на смерть, що він ще буде жити сто літ, коли він сам знає, що кінець за плечима. Тоді бо він ще більше буде мучитись, перестане вірити людям, навіть своїм близьким, стане підозрілим і всюди бачитиме зраду… Мила Абрик, звідси виросте і хороблива ревність… Ревність тих людей, що хотять ще жить, і до тих людей, що будуть жить. Живий бо живе і бореться за життя за своє і всяке життя, що не йде в шкоду другому. Через те я вас і перестерігаю, Абрик. Я зрозумів, що межи вас сьогодні трапилось якесь серйозне непорозуміння; якась серйозна подія, якийсь зрив і злам у ваших відносинах, – я це передбачав. Більше того, я знав що П. виб'ється із своєї, хоч і не глибокої колії, і накоїть неможливих дурниць. Оскільки ж ви не маленька дитина, я сигналізую небезпеку і простягаю вам руку допомоги, колись ви скористаєтесь. Свого товариша я не ошукую й не зраджую його, бо не переслідую жадної егоїстичної мети, а лише виконую обов'язок там, де я переконаний, що не помиляюся…
– Ви просто жорстокий і сухий чоловік, а може, ще й заздрісний, – раптом перебила мене на півслові Абрик, – скажіть іще раз і востаннє, яка зараз година, і я лягаю спати!
– Ви помилились, одначе, у моїх намірах, – досить спокійно відповів я дівчині, – зараз пів на першу і лягати справді пора. Я тільки з вашого дозволу почитаю трохи…
– Будь ласка. Але… Не вважайте, що П. ревнує мене до вас, – це мені здалося… Або, в усякім разі, – це не ревність.
– Глибоко в цім переконаний…
Ми більше не перемовилися й словом. Виспавшись удень на кленовому листі, – я спати не хтів і ще довго читав. Абрик, здається спала, а П. не з'являвся цілу ніч.
