Вертеп брехунів - Ярошенко Володимир
Картина написана раз, повтореною бути не може. Робити копії з картини – це профанація, навіть репродукція з неї – ганеблення художника. Як я робив цю картину, як змішував фарби, як клав їх на полотно, – ось про що ти мене питаєш. А хіба я знаю? А хіба, ти думаєш, я запам'ятав, занотував це все, хіба б я дозволив профанувати своє творче горіння. Нічого я не пам'ятаю, нічого не знаю. Це є закінчений твір, що його вдруге вже не повторити. Ти скажеш фокус, але фокус, якого вдруге нікому й ніколи не зробити. Я пам'ятаю, що брав фарби, що був під рукою фосфор, що я їх мішав, що в творчому процесі я накладав на полотно фарби так, ніби хтось із боку стояв і шепотів мені, як творити. Чому вийшов такий зміст, а не інакший, теж не знаю, – так вийшло і, видко, інакше вийти не могло. Коли б я почав малювати щось інше, певно нічого не вийшло б. Часом мені здається, що хтось водив моєю рукою, коли я працював…
– Друже, – перебив я П., ніяк не чекавши від нього такої відповіді, – та ти ж – містик, даю слово – чистої води містик… Ти знаєш, мені здається, що ти просто боїшся викрити переді мною свій секрет. Так зрозумій же, що я не художник, використати твого секрету не зможу і, надіюсь, ти не вважаєш мене за жулика…
– Досить, – відповів мені П., дивлячись кудись у куток. – Ми досхочу вже наображали один одного і якраз я винен у тому, що почав ці образи. Я знав, що трапиться воно так, як і трапилось, і нічого несподіваного від тебе я не почув, ти мене не розчарував, я готувався може ще до гіршого. Але скажи, які шляхи вбачав би ти для мого твору, коли б його можна було повторити на іншому матеріялі, як він може набрати отієї "реальної" цінності, про яку ти говорив.
– Як же його можна повторити, любий П., коли ти сам запевняєш, що це річ сама в собі, що тут справа не в винаході, що те, що є – є і більше нічого бути не може?
– Ну, а коли б не так. Коли б я справді боявся викрити свого секрету, а він у мене лежить точно записаний, навіть з формулами, у боковій кишені мого піджака?
– Навіть, коли й так, одразу сказати важко, треба подумати, але перспективи, на мою думку, широкі… і, перш за все, в малярстві… Та ти розумієш, які можна дати картини, такі картини, що від них можна буде приходити в екстаз… Уяви собі домни заводів, що пашуть справжнім вогнем, Дніпрельстан, що випромінює світло, дощ розплавленого металу, і живу фігуру владаря цих див і творця їх – робітника не в плякатній, набридлій формі Наполеона, а просто й скромно, як воно є, – за станком… А як ширше використати твій винахід, я поки що навіть вагаюсь тобі сказати. Треба звільнитись від першого вражіння, яке завжди буває або найвірнішим, або найхибнішим, треба холодно й тверезо поміркувати над цим, прикласти найсуворішу, критичну оцінку, і тоді вже говорити.
– Гаразд, – відповів мені мій приятель, підвівся з місця й пройшов через кімнату. В кутку біля картини він спинився, затарабанив пальцями по полотну й заговорив до нього, хоч насправді слова було кидано просто в мій бік.
– Не дарма я казав, що ти, єдина моя дитино, принесеш мені життя або смерть… так воно й буде. Я любив тебе і люблю, хоч і ненавиджу, відколи скінчив тебе, і знаю, що мати, породивши мене, завдала мені тим менше горя, ніж ти, відколи вийшла з-під моїх рук. Я не знаю, чи буду я писати заводи, домни й робітників, але писати буду, доки мій твір не привалить мене своєю вагою. Ти знаєш, що робить скорпіон, коли його обкладають довкола вогнем, – він сам ранить себе своїм отруйним жалом і гине. Це, здається, поодинокий випадок самогубства серед тварин. Іди, Линику, поцікався хоч, як вона виглядає при світлі…
Я підійшов. Зблизька – це було полотно середнього розміру, вкрите смугами фарб, як струпами, без жадних контурів, однотонне й мертве…
ІІ
Мій приятель залишився в мене й додому не поїхав. Цілими днями він ходив із кутка в куток рівний і замкнений, як маятник, і думав. Бували дні, коли ми не перекидались із ним навіть стороннім, порожнім словом, – в одній кімнаті кожен із нас був сам по собі. А вона, кімната, перетворилася в типову мансарду художника, моя мила кімната, що звикла до порядку й охайності. Куди поділись тепер її порядок і охайність? По кутках біліли недокурки від папірос і гори цих недокурків прикрашали мій письмовий стіл. Біля вікна в кутку стояв мольберт із натягненим полотном, а на лутці валялись тюбики з-під фарбів, слоїки з якоюсь рідиною, шматки пемзи й пензлі. Тут же, просто на лутці, мій приятель розтирав фарби, змішував їх і перетворив лутку мого вікна на величезну палітру. По всій кімнаті, – по підлозі, на письмовому столі, між паперів і книжок, – скрізь, – порошився попіл від папірос, сірий, він лягав усюди, навіть затяг легеньким шаром моє незграбне люстерко.
Художник П. знову почав курити, та ще як курити, – не випускаючи папіроси з рота. В своїй кімнаті я став людиною другорядною, гостем, випадковим мешканцем, справжнім же хазяїном її відтепер став мій приятель. Щоранку й щовечора він сідав за мій стіл, продував на ньому невеличке, чисте від цигаркового попелу місце, ліз до шухляди, виймав звідти кілька аркушів білого поштового паперу й писав. Писав він довго, запоєм, ворушив пальцями чуба на голові, курив і писав. Потім знову ліз до шухляди, перекидав там усе догори дном, знаходив куверта, вкладав листа, заклеював, надписував зверху адресу й передавав мені. Передавав часом мовчки, без одного слова, а я вже розумів, що листа треба вкинути до поштової скриньки, і вкидав. Вертаючись додому, я стукав у двері своєї кімнати боязко, стиха, як чужий і, бувало, не діставши відповіді, поволі прочиняв двері, просовував голову і заставав приятеля на моєму ліжкові в черевиках, одягненого, в глибокому сні.
На ті листи, що я їх кидав у поштові скриньки, у відповідь поштар незабаром почав приносити гарненькі невеличкі кувертики, які мій приятель розривав із таким виглядом, ніби в кожному з них, власне й був записаний секрет його твору.
Так минали дні, похмурі, мовчазні дні, заколисуючи нас щовечора й прокидаючи щорана, породжуючи межи нас якусь незрозумілу, мовчазну ворожнечу, певно, так починається ворожнеча межи вірного подружжя.
Я певен, що так могло тягтися й без кінця, коли б не трапилось події, що вщент перевернула заведений порядок, і мене зовсім вибила із життьової колії й довела до логічного кінця існування мого друга. Тепер, коли я перебираю в пам'яті все, що відбулося тоді, я мимоволі запитую тебе, мій безталанний друже, нащо ти приїхав до мене, який демон погнав тебе у цю подорож, щоб потім так зле посміятись над тобою…
Але облишу суб'єктивні свої почуття, стану на бік, як третя особа, й безстороннє – факт за фактом – розповім про те, як утратив я свій спокій і як зів'яв мій друг.
Напередодні того дня була субота. Вечером до мене забрів мій знайомий і ми заговорились із ним допізна на якісь випадкові й незначні теми. П. участи в розмові не брав, попрохав вибачення й рано уклався спати, посилаючись на нездоров'я. Звичайно, він лягав у ліжко пізніш за мене, але тепер я не надав цьому особливого значення, щиро повіривши, що приятелеві справді негараздиться. Проте, коли пізніше я вийшов посвітити своєму знайомому в коритарі, і знову повернувся в кімнату, – П. демонстративно крутився на ліжкові й ще не спав.
– Вибач, – сухо озвався я до нього, – здається, ми тобі не дали спати…
– Гаразд, – перервав мене з роздратованням П., зірвавшись на лікоть, – невже в тебе нема цікавішої теми для розмови зі мною?
Безцеремонність П. дедалі дратувала мене все більше й більше… Навіть моє чемне поводження починає вже його дратувать…
– Ну, друже, – відповів я йому, – з тобою важко говорити на будь-які теми.
– В такім разі – добраніч, – роздратовано кинув він мені, – і звикни, будь ласка, до думки, що хазяйські права на кімнату не дають права на приниження гідності другої людини… – з останнім словом він рвучко повернувся на ліжкові.
– Господи, – мимоволі зірвалось у мене з вуст, – до чого тільки може довести буйна фантазія людину?
– До чого може довести, любий мій?.. – Він демонстративно повернувся обличчям до стінки і так продовжував: – До того, що людина та зайвий раз переконається у вашому страшному лицемірстві й скрайній брехливості…
– Я хотів би пояснень, – вже досить суворо озвався я до П.
– Хотів би пояснень? А за яким таким правом? Але… Будь ласка… будь ласка… слухай… Ви стільки розмазуєте про усуспільнення громадських цінностів, а спробуй-но людина, – як от я, – попросити притулку у вашій кімнаті, і ви стаєте власниками, кімнатними владарями і ніякими комуністами…
– Ну знаєш, надто примітивно розумієш ти комунізм, щоб провадить із тобою на цю тему суперечки. Ти мені нагадуєш одного комсомольця, який, думаючи, що про це ніколи ніхто не довідається, пропонував дружині мого приятеля на основі такого от "комунізму" співжиття із ним.
– Звичайно, бо цей комсомолець куди послідовніший за вас.
– Значить, по-твоєму, дружині мого приятеля треба було погодитись на його паршивеньку пропозицію, так, чи що?
– Ну да, так… – піднявся на лікті П. і з хоробливими вогниками в очах глянув у мій бік, – як же інакше, коли він, той комсомолець, подобався їй?
– Але, в такім разі, їй треба було б раніш пірвати зі своїм чоловіком…
– Ні… Її чоловік їй може теж подобатись, а може до того у них лишилась дитина.
– Так у неї з комсомольцем теж могла бути ще одна дитина?..
Простеньку музику проповідуєш ти, друже, і опреділюється вона ще простішим словом – розпуста. Хотів би я побачити тебе в становищу мого приятеля, щоб ти тоді заспівав, цікаво?
– А заспівав би я те, що й зараз співаю – вільний добір статі, а не шлюбне ярмо, не попівська фразеологія…
– Гомо сапієнс… ти говориш безвідповідальні речі…
– Я не "відповідальний"… фарисей для того… Проте, вибач, я ж сам дав тобі зрозуміти, що не спав. А це для того, щоб зайвий раз переконатись, які ви всі балакучі, як багато у вас ріжних знайомих і приятелів для того, щоб перемивати їхні кісточки, як ви любите "теплу хату" и "щиру розмову"… А тепер уже, справді, – добраніч. Люди з великими почуттями з послідовним світоглядом – вони безсоромні люди. Для них цінний лише той, хто може йти, не відстаючи, пліч-о-пліч, не кульгаючи, а решта, коли й гине, – її не шкода, вона тільки прочищує шлях для сильних.
