Авеніта - Слісаренко Олекса
До сторожки Хведотової верстов зо дві звідси... От вам обріз і патрони, а я поїду до Хведота...
— А як хто наскочить?
— Одстрілюйтеся, поки буде змога, я негайно ж повернуся назад...
Сомко піймав Буланого і окульбачив його. Незабаром тупіт копит затих у лісі.
Сіма все дивилася туди, куди помчав Сомко. Ранок розігнав уже нічну темряву, але сонце ще не сходило. Сіма сіла коло Андрія.
Він помре, в цьому нема сумніву у Сіми, але що робитиме вона, така безсила зараз і до краю виснажена? Вона погладила бліде чоло чоловікове і пильно вдивлялася в його лице, таке змінене тепер і схудле. Андрій Васильович спав спокійно, але мертовна блідість вкривала його. Раптом рука Сімина затремтіла і з очей одна по одній покотилися сльози. Вона одсунулася од Андрія, щоб не турбувати його, і безгучно виплакувала свої чорні жалі, що запеклися в її серці шкарубкою жужелицею...
Непомітно для себе вона прихилилася головою до мішка з авенітою й заснула кам'яним сном.
Розбудила її тиха розмова поруч. В нестямі вона зірвалася на ноги й озирнулася, шукаючи обріза.
— Що з вами, Серафимо Сергіївно? — спитав її знайомий голос, і вона отямилася. Сомко сидів спокійно поруч Андрія Васильовича і поїв його молоком із пляшки. Пити було незручно, але Овчаренко жадібно припав до пляшки, час од часу одриваючись, щоб вкусити з Сомкових рук хліба.
— Я вже з півгодини як повернувся. От бачите, який молодець Андрій Васильович!
Андрій Васильович справді був кращий, ніж напередодні. Він виспався і тепер, напившись молока, задрімав.
— Де це ви взяли?
— Та все ж Хведот. Об обіді він з возом буде тут. Поглянувши на чоловіка й переконавшись, що той заснув,
Сіма пошепки спитала:
— Ну, як станція?
— Спалили... Звечора до Хведота прибігали, питали про нас...
Андрій Васильович заворушився на своєму ліжку, і Сіма кинулася до нього.
— Лежи спокійно...
— Це... авеніта... тут? — ледве чутно спитав Овчаренко, поклавши безсилу руку на мішок.
— Так, авеніта... Спи...
— Розкладіть... хай просохне... А то щоб... не зогрілася...
Сонце підбивалося все вище й вище, як непереможний прапор творчого життя, і поїло будівничим пафосом все суще на землі.
Творчі сили справляли свій буйний похід, і день радісною птицею махав живущими крилами...
