Авеніта - Слісаренко Олекса
Сіма й Андрій Васильович насторожилися. За першим
вибухом розітнулося ще кілька, і буря пошматувала їх на клапті. Сіма потушила каганця.
— Сідай коло вікна з моєю рушницею, а я з обрізом ляжу на балконі,— сказала вона.
— Кинь, я сам...
— Тобі не можна лягати, рана може відкритися знову! В Сіминому голосі забриніли нотки наказу, і вона мовчки
пішла з обрізом на балкон. Вітер рвав їй волосся і свистів у вухах. Сіма прислухалася.
Постріли потроху глухли в далині й незабаром зовсім затихли, чи то покриті шумом вітру, чи то справді там перестали стріляти.
Вона зайшла в кімнату й сіла коло столу, не кидаючи обріза.
— Що це таке? Чи Гриць почав стрілянину, чи то десь у другому місці стріляли?
— Я й сам не розберу. Буря так скажено шумить... У цей час у двері постукав Сомко. Він зустрів бандитів на
переході стріляниною, і вони повернули назад.
— Стріляли, сволочі, в мене, та я в окопі, мене не дістанеш! — усміхнувся Гриць, так ніби мова мовилася про якийсь безневинний жарт.
Наступний день хоч і був вітряний, та передбачення Андрія Васильовича справдилося — дощу не було. Овчарен-ко ходив веселий, повсякчас визираючи у вікно. Він майже зовсім вичуняв, і тільки рука на перев'язі нагадувала про рану. За обідом Сомко казав:
— Вітер прискорить визрівання насіння, особливо коли сонце не зрадить.
— Так, сонце хороше,— промовила Сіма і, підійшовши до вікна, вигукнула не своїм голосом: — Пожежа!
Андрій Васильович і Сомко підхопилися з місць і кинулися до вікна.
— Горить стайня!
В нестямі Сомко вибіг на балкон, і в цей момент кілька пострілів прогриміло з-за стайні. Кулі завищали, ударившись об цеглу, якою було обкладено балкон.
— Лягайте! — вигукнув Андрій Васильович, а Сіма, зрозумівши в чому справа, кинулася замикати двері.
На .щастя, полум'я пожежі не загрожувало будинкові. Він був убік.
Напасники, видимо, хотіли викликати мешканців станції на подвір'я, щоб там їх перестріляти, та не втрималися — почали стрілянину зарано.
Балкон обернувся тепер на справжню фортецю. Андрій Васильович, орудуючи одною рукою, мусив стріляти з затримкою, Сомко стріляв з вибором, економлячи набої, а Сіма з жалем дивилася на свою дубельтівку — всі патрони були вистріляні.
Напасники залягли в канаві, але вона, видимо, мало крила їх, і вони по одному почали перебігати в кущі. Незабаром ворожі постріли замовкли. Сомко поліз на горище і повідомив, що четверо з рушницями подалися к селу через болото.
— А Буланий спокійнісінько собі пасеться в кущах! — весело додав Гриць.
Та радість нової перемоги затьмарилась тим, що рана Андрія Васильовича од напруження знову відкрилася, аж одежа просякла кров'ю. Довелося покласти його в ліжко.
Держачи рушницю напоготові, Сомко вийшов на двір, наказавши Сімі стежити з балкона, чи нема кого в лісі.
Стайня догорала, і гасити її не було рації. Сомко пройшов до канави, звідки стріляли напасники, і раптом зупинився як вкопаний: в канаві лежав чоловік, розкинувши руки, а замість голови була жахлива кривава маса.
Перша думка Сомкова була — повернутися до будинку і розповісти про це Сімі, але зараз же він передумав.
Це може налякати жінку і схвилювати Овчаренка, і без того хорого. Треба непомітно прикопати труп, але як взяти лопату, коли Сіма може його побачити з балкона і зацікавитись, що він там робить?
Ні, він не буде прикопувати забитого. Все одно треба з станції негайно тікати. Нема сумніву, що бандити використають убивство одного з своїх товаришів як засіб підбурити селян* і можна в скорому часі сподіватись розгрому.
Це може статися не пізніше вечора, а тому треба поспішати.
Сомко повернувся до будинку і зайшов до Овчаренків. Андрій Васильович спав, а Сіма стояла на балконі.
— Серафимо Сергіївно,— почав Гриць, насупивши брови, що означало особливо серйозні наміри Сомкові,— нам якнайшвидше треба виїхати звідси. Що швидше, то краще. Залишатися тут далі ніяк не можна.
— Що це з вами? — здивовано спитала Сіма.
— Зо мною нічого особливого, але я переконаний, що наша станція не пізніше цього вечора стане руїною. Коли ми залишимося тут, то обернемося на трупи.
В голосі Сомковому було стільки твердості і переконаності, що Сіма не стала далі розпитувати, бо Гриць іще додав:
— Зараз я вам нічого не пояснюватиму. Розкажу, коли виїдемо звідси.
— А чи ж погодиться Андрій Васильович?
— Мусить погодитись. Авеніта дозріла, і ми можемо з собою захопити чувалів зо два колосків.
Діставши серпа, Сомко пішов до дільниць. Він швидко зрізав колоски авеніти, складаючи їх у мішки. Вони визріли, але молотити їх ще було зарано.
— Ну, авеніта вже тут,— сказав Сомко, скидаючи з плечей чували з колосками.— Ми можемо рушати, і що швидше, то краще.
Андрій заворушився на ліжку, і Сіма кинулася до нього.
— Андрію, нам негайно треба звідси тікати!
Андрій Васильович, нічого не розуміючи, дивився то на Сіму, то на Сомка.
— Так, негайно,— ствердив Сомко тоном людини, яка знає, що робить,— зараз же треба збиратись у дорогу.
— Як то так у дорогу? А авеніта? — аж підскочив на ліжку Овчаренко.
— Авеніта — он, в тих чувалах. Ми заберемо її в колосках.
— Та чого ж так швидко? Адже ж її треба обмолотити?
— їхати треба негайно, через дві години буде пізно. Тон і поводження Сомкове були незвичні і для Сіми, і
для Андрія Васильовича. Він, видимо, ухвалив бути на цей час за диктатора і примусити цих нерішучих людей виконувати його волю.
— Беріть найпотрібніше. Буланого ми навантажимо мішками авеніти, в кульбаку сяде Андрій Васильович. Ми з вами підемо пішки,— звернувся він до Сіми, не дивлячись на неї. Йому, видимо, самому було ніяково командувати цими людьми, яких він звик поважати.
Збирались недовго. Найпотрібніші речі склали в мішки, і Сомко приладив їх разом з мішками авеніти до кульбаки.
Доводилося використовувати коня як вантажну тварину, бо єдиний віз згорів у стайні.
З великими труднощами посадили Андрія Васильовича на коня, і хоч як боліло йому плече при цій операції, та він мужньо терпів біль і мовчав.
Перед тим, як рушити з двору, Сомко не втерпів і побіг на горище. Йому спало на думку, чи не даремно він "зчинив гарячку".
Сонце стояло вже низько на заході і кидало косе проміння і на луг, і на ліс. Далечінь заволікалася млою, поки що ледве помітною, та Гриць не зважав на красу пейзажу. Його цікавило те місце, де був перехід од Болотівки на цей бік. Там помітна була якась метушня, але розібрати, що саме там робилось,— не можна було.
"А може, то збираються до нас іти?" — подумав Сомко і похапцем зійшов наниз.
— Ну, рушаймо! — сказав він, і всі троє востаннє подивилися на будинок і дворище.
Сомко повів подорожніх не широким шляхом, а якимись, йому тільки відомими, мисливськими стежками. Так їхати, на його думку, було найбезпечніше.
На лісовій стежці віяло вже нічною прохолодою і вогкими випарами землі. Останні сонячні промені золотили верховіття сосен і стікали бурштиновою смолою по їхній корі.
Прозорі присмерки потроху затьмарювалися, і тепла ніч тихо нахилилася над землею.
Аж тепер, коли подорожні од'їхали од станції верстов за чотири, Сомко насмілився розповісти правду.
— Ви як гадаєте, селяни не скористаються з бандитової смерті, як з причіпки, щоб розгромити станцію? Та й бандити не одмовляться од демагогії з цієї нагоди...
Сіма мовчки ступала поруч коня, підтримуючи чоловіка. Рана його знову відкрилася, і кров просякала крізь пов'язку. Гриць вів коня, вибираючи найзручнішу стежку.
— Грицю, чи не зупинитися нам тут де-небудь у лісі? Андрієві дуже погано...
Андрій Васильович справді ледве сидів на коні од надмірного виснаження. Втрата крові давалася взнаки.
— Ви постійте тут, а я пошукаю зручного місця в хащах... Гриць подався в лісову темряву, а Сіма залишилася коло
чоловіка, що безсило зліг на шию Буланому й стогнав, не можучи стриматися. Його почала трясти пропасниця, і жінка затурбувалася.
— Тобі холодно?
— Мене морозить... У мене ввесь бік мокрий від крові...
— Нічого, нічого, от доїдемо до залізниці... Там лікар,— Сіма сказала силувано ці бадьорі слова і не могла витримати далі. Виснаження та надмірне нервове напруження підірвали їй сили. Вона притулилася до Андрієвого коліна й заплакала.
— Не плач... Якось-то обійдеться...— втішав Андрій Васильович і сам не вірив, що все це може обійтися для нього "якось-то".
Сомко незабаром виринув з кущів і, взявши коня за поводи, коротко сказав:
— Рушаймо.
В лісовій гущавині, на килимі з соснових шпильок, Сомко улаштував ліжко хорому, обережно знявши його з коня, поклав на мішки з майном та авенітою.
Андрій Васильович скоро заснув, але спав неспокійно. Він шарпався так, що його доводилося держати, вигукував загрозливі слова, згадував авеніту і, нарешті, безгучно заплакав.
Сіма сиділа коло чоловіка мовчки. Вона втратила здатність думати, і якась незнайома їй отупілість охопила всю її істоту. Гриць пішов шукати води, і десь в кущах чути було тріск сухих гілок під його ногами. Легенький вітер пролітав між деревами, змітаючи шелестливий сосновий шум, та час од часу чулося іржання Буланого, що пасся в кущах.
Між вітами дерев видно було клапоть зоряного неба, і Сімі здалося, що сидить вона в глибокому колодязі, з якого немає виходу...
— Серафимо Сергіївно! — почула вона раптом Сомків голос поблизу і стрепенулася,— подивіться-но в той бік!
Сіма підвела голову. Над лісом, з того боку, де залишалася лугівнича станція, палахкотіла багряна заграва.
— Горить наша станція,— впевнено сказав Сомко.
Вона мовчки дивилася в той бік, аж поки криваві розводи на небі не почали пригасати і ранок остаточно не стер їх своїм світлом.
— Грицю,— сказала Сіма, благаючи,— Грицю, що ж робити будемо?
Сомко спочутливо подивився на неї. Потім він перевів свій погляд на воскове обличчя Андрія Васильовича. Той спав тепер спокійно і більше нагадував виснажений довгою і тяжкою хоробою труп, аніж живу людину.
— Везти його далі не можна. До станції шляху в двадцять верстов не вбереш.— Гриць тяжко замислився. Сіма з затаєною надією дивилася на нього, сподіваючись, що він придумає вихід. Сама вона вже втратила здатність логічно мислити.
— Тільки одно й можна зробити,— одвести Андрія Васильовича до лісника Хведота...
— А його там не шукатимуть?..
— Не знаю.