Авеніта - Слісаренко Олекса
Потім він підняв її вгору і кілька разів клацнув бойком.
— Справна,— проказав він уголос свою думку і, висунувши шухляду з столу, витяг звідти обріз гвинтівки.
— Сволочі,— оголосив він другу свою думку, оглядаючи обріза. Заклавши патрона, він спробував викинути його. Екстрактор працював як слід.
— Вам, Андрію Васильовичу,— обріз, а я візьму гвинтівку,— безапеляційно заявив Сомко і пояснив: — В разі потреби я можу й прикладом орудувати...
Овчаренко знав, що Сомко не дуже покладається на його бойові здатності, але це не ображало, а більше тішило Андрія Васильовича. Од мужньої постаті Сомкової на нього віяло тим невиразним теплом, що відчувають його діти, стоячи в моменти небезпеки за батьковою спиною.
— Ви ж, Грицю, наш главковерх! — пожартував Андрій Васильович. Він, за давньою звичкою, називав свого помічника не інакше, як Грицем.
Сомко заховав рушницю й обріз під стіл, сів на стільці, розкинувши ноги в драних солдатських черевиках і обмотках.
— Я сидітиму на горищі. Звідти можна обстрілювати і двір, і поза двором... Ви заляжете на балконі, але його треба неодмінно обікласти цеглою...
— Та я й так не боюсь... В пітьмі не влучать...— Андрій Васильович замислився. Він думав про дружину.— От коли б Серафиму Сергіївну випровадити звідси!
— Це можна хоч сьогодні. Я попрошу лісника Хведота, він одвезе на станцію... А одправити її треба...
— Треба то треба, та вона не хоче їхати...
— То їдьте й ви з нею!
— Як ви, Грицю, не розумієте! Коли ж дізнаються селяни, що я виїхав, тож вся справа пропаде! — Овчаренко з досадою знизав плечима.
— Та хай вже пропадає справа, аніж живі люди,— гостро промовив Сомко і повернувся до вікна. Через хвилю він пожалкував за свої слова, поглянувши на Андрія Васильовича. Той стояв з прибитим виглядом людини, що втрачає останню підтримку.
— Ну, годі, Андрію Васильовичу! Я сказав дурницю, а ви турбуєтесь... Ви б, той... умовили б Серафиму Сергіївну їхати звідси...
— Навряд чи вона згодиться, але я спробую ще раз...— Овчаренко вийшов з лабораторії.
Йдучи на другий поверх, Андрій Васильович придумав мотиви, що він їх висуне, доводячи потребу Сіминого від'їзду. Ці мотиви мусять бути такі, щоб Сіма не сполошилася і згодилася б на від'їзд. Щоправда, він мало вірив у те, що йому пощастить умовити дружину. Сіма вже за обідом виявила ознаки неясного занепокоєння. Знаючи її, Андрій Васильович готувався й до гіршого: щиро розповісти їй усе.
От уже й останній щабель сходів, і Овчаренко, зупинившись, замислився. Він раптом розгубив усі придумані слова і не знав тепер, з чого ж почать умовляти Сіму.
Постоявши з півхвилі, він потер лоба, як роблять люди, щось забувши, потім махнув безнадійно рукою і відчинив двері у вітальню.
В першій кімнаті нікого не було, хоч Сіма й мала звичай по обіді сидіти тут, справляючи свої нескладні господарські обов'язки або працюючи над насінням з великою лупою. Останні місяці вона стала гарною помічницею своєму чоловікові, виконуючи різні ботанічно-лабораторні роботи за вказівками Андрія Васильовича.
Нікого не зустрівши в першій кімнаті, Овчаренко пройшов через вітальню і відчинив двері спочивальні. Раптом йому неприємно залоскотало в грудях: з кутка, де стояло Сімине ліжко, чулось приглушене ридання. Андрій Васильович підійшов ближче і побачив дружину, що лежала на ліжку, закривши голову подушкою і здригаючись усім тілом. Вона, видимо, боялась, щоб хто не почув, і руки, в надмірній боротьбі з собою, в корчах вп'ялися в ковдру, як у смертельно раненої людини.
Андрій Васильович остовпів. Він уперше бачив свою дружину в такому стані.
— Сімо! Що з тобою? — спитав він тихо, поклавши їй руку на плече.
Сіма підхопилася, немов її хто стьобнув батогом. Сльози їй рясно текли по обличчю, а підборіддя нервово тремтіло.
— Та... це я так... ти не звертай уваги...— ледве чутно промовила вона, витираючи сльози.
Та коли Андрій Васильович присів на край ліжка, Сіма, припавши до його плеча, не стримуючись, заплакала, як хора дитина.
Ти не турбуйся... це я так...— говорила вона. Андрій Васильович приголубив дружину і, коли вона трохи заспокоїлася, спитав: Сімо, чого ти плачеш? Та це я так...
— Ні, ти скажи одверто, не криючись, чого ти плачеш?
— Я боюся...
Не знати чому од цих слів холодок пробіг по чоловіковій спині, але він опанував себе й ніжно погладив дружину по голові.
— Сімо, ти не плач. Страшного нічого нема. Ти просто в мене дурненька дівчинка, і тому боїшся! Ти поїдеш сьогодні з лісником Хведотом на станцію, а звідти до мами... Я ж приїду до тебе тижнів через два...
Спокійні слова Андрія Васильовича заспокоїли жінку. Вона втерла сльози, встала з ліжка і підійшла до вікна, як то завжди чомусь робила, серйозно розмовляючи з чоловіком.
Вона довго дивилась на різнотонні чотирикутники спробних засівів, на широку площину лугу, закуту в темно-зелене коло соснового бору, на білу маківку болотівської церкви, що випиналася між далеких сосен, немов нагадуючи, що десь ще живуть люди і за темним лісом, і за пошматованою очеретами річкою...
Андрій Васильович не зводив з дружини очей і думав своє. Думка за думкою зліталися до того місця в житті його, що відзначено словом "авеніта".
Це він вигадав таке слово, взявши латинський пень, щоб назвати чудесну траву, кілька насінин якої вісім років тому привезли Овчаренкові з далекої південної країни.
Про цю траву розповідали, що вона однаково пишно росте і по багнистих болотах, і по сипких пісках, даючи нечувані врожаї трави й насіння. Сім років над акліматизацією рослини довели чудесні властивості її, і Андрієві Васильовичу пощастило з кількох насінин розвести її стільки, що цього року він засіяв авенітою п'ять ділянок. Він мріяв, що наступного року її вже сіятимуть кілька культурних господарств, а через десяток років вона дасть змогу господарювати на таких землях, де до цього часу не росли навіть бур'яни. Він годинами вираховував ступінь піднесення сільського господарства країни од авеніти і цілими днями ходив, напоєний радощами творчості.
Цього року, висіявши якмога більше насіння, він залишив тільки невелику кількість його в запасі, а коли запаси забрало військо коням, у Овчаренка лишилася тільки надія на врожай.
— Андрію, я нікуди без тебе не поїду, так собі й знай!
Ці слова промовила Сіма з таким притиском, що заперечення застряли в горлі, і Андрій Васильович тільки докірливо розвів руками.
— Але ж ти виїдеш тільки на два тижні раніше мене! — з одчаем сказав він нарешті.
— Я пожду тебе ці два тижні...
— Сімо, ми ж із Сомком завжди можемо втекти!..
— Я теж можу втекти...
Андрій Васильович устав і пройшовся по кімнаті. Він прибирав спробу довести жінці потребу її від'їзду, хоч вже й не ждав успіху.
— Сімо, лишатися тут небезпечно... Бандити нахваляються на нас напасти... Болотівці їм потай співчувають. Ми з Сомком маємо рушниці і можемо втекти, коли треба буде...
— Я теж маю зброю і втечу, коли треба буде.
У Сіми справді була дрібнокаліберна дробова дубельтівка, з якою вона полювала качок і валюшнів.
Останні слова Сімині обеззброїли Андрія Васильовича, і він уже не намагався щось доводити. Він сидів тепер, дивлячись у підлогу.
"А може, й справді кинути все і тікати звідси, поки не пізно? — промайнула в його панічна думка, але швидко її витиснула друга: але ж тоді загине авеніта, загине восьмирічна робота над нею, загине можливість втілити в життя її вирахунки, що він робив, ті вирахунки, що поїли його життя радощами і рушили його, сухотливого, у всій цій каторжній роботі..."
Одна по одній проходили в його уяві вимріяні картини застелених буйним зеленим руном сипких пісків, укритих соковитою поживною травою шорстких осокових боліт, що на них досі рясно родили лише злидні та убозтво...
Ні, він не кине авеніти на поталу!
І коли певність досягла найвищого рівня, вагання починали підточувати її тоненькими струмочками, як вода підточує цукор.
"А може, то все дурниці? Хіба він, Андрій Васильович Овчаренко, користатиметься з того багатства, що дасть його авеніта країні? І яке право має він ставити під загрозу молоде Сімине життя, що самовіддано не кидає його в небезпеці?"
І коли струмки зневіри загрожували вже завалити гору його твердості, уяву заступала інша картина...
...Вони кидають сьогодні цю дичавину і їдуть до залізниці, захопивши своє убоге манаття... Другого ж дня селяни приженуть сюди череду і вщент витолочуть виплекані трави.
Восьми років роботи — як не було! Вісім найкращих молодих років праці — за хвилину вагання! Геть вагання!
У кволому тілі Овчаренковому прокинулись усі сили, що тисячоліттями гнали творців і будівників на подвиг, і ті сили перемогли. Він підвів голову й подивився Сімі у вічі. Тепер в його погляді була і ніжність до самовідданої жінки, і крицева незламана непохитність мужнього солдата.
— Ну, ми ще про це поговоримо,— сказав Андрій Васильович з лагідною посмішкою, і од цієї лагідної й щирої посмішки, першої за довгий час, Сімі стало тепло й радісно, немов вона знайшла щось рідне, давно загублене.
Сходячи вниз до лабораторії, Андрій Васильович відчув, що його душевний стан виразно відмінився. Непокій, що шарпав його місяцями, тривога, що ходила за ним, як тінь, худись о дійшли, а натомість стало усвідомлення небезпеки й урівноважена певність людини, якій нема чого вже брехати і вона може дозволити собі велику розкіш — говорити тільки правду.
З лабораторії Овчаренко пішов на дільниці оглянути авеніту. Він любовно гладив її колоски, намагаючись визначити ступінь стиглості зерна, коли почув за плечима голос Сомка:
— Що, Андрію Васильовичу, як?
— Днів з десять ще треба чекати, коли дощів не трапиться... А то й більше...
Уважно оглянувши траву, агрономи мовчки пішли до станційного дворища. Тільки в лабораторії, взявшись до роботи, Овчаренко заговорив:
— Як ви, Грицю, думаєте, вдень вони не нападуть?
— Яв тому певен... Вдень ми їх можемо пізнати, а цього вони бояться, бо невідомо, що буде завтра...
Знову замовкли. Тільки й чути було шелест паперу, що в нього закладають рослини для сушіння, та час од часу кашляв Овчаренко. Обидва упорядковували гербаріум та зразки трав, що ними закладено й столи, і полиці. Зразки стояли і просто в кутках, і на стінах, старанно примоцьовані дротом до картонних аркушів.
