Авеніта - Слісаренко Олекса
Киньте стріляти...— промовив він тихо, беручи Овчаренка за плече.
Андрій Васильович поклав розпеченого обріза на підлогу.
— А що ж робити?
— Я вийду з хати й обійду їх з тилу...
— Киньте це... Вони помітять...
— Ні чорта не помітять... Як почуєте мої постріли з лісу ліворуч, стріляйте тоді он в ті кущі... Вони, певне, тікатимуть через них...
Андрій Васильович більше не заперечував. Гриць говорив так безапеляційно, що в Овчаренка не вистачало сміливості заперечувати.
Сомко рачки одповз з балкона в кімнату, бо кулі безперестанку сипалися на будинок. Напасники, видимо, мали досить набоїв.
— Серафимо Сергіївно, ви будете стріляти он по тих кущах, як почуєте, що вони перейдуть із свого теперішнього місця...
Сіма тільки мовчки кивнула головою. Андрій Васильович, заклавши у свій обріз нову обойму, насторожився.
Сомко виконав свій план блискуче. Через хвилину з лісу почалася часта стрілянина.
По пострілах можна було зрозуміти, що бандити обернули огонь в ліс, але незабаром вони стріляли вже в кущах праворуч. Це покликало до роботи і Сімину дубельтівку, і Овчаренків обріз, та не надовго.
За чверть години стрілянина ущухла, і тільки десь далеко на болоті напасники висаджували в повітря постріл за пострілом, видимо, спересердя од невдачі.
Коли все ущухло, Андрій Васильович устав і підійшов до Сіми.
— Мені треба плече перев'язати... Шкрябнула гемонська куля.
Сіма занепокоєно заметушилася. В пітьмі вона намацала чоловікове плече, і руки її відчули липку масу.
— Тебе поранено? — з жахом спитала вона.
— Трохи... Ти не турбуйся...
Поки Сіма світила каганця та відшукувала матеріал для перев'язки, прийшов і Сомко. Він задоволено потирав руки.
— Провів аж до стежки... Одного понесли на руках. А що у вас? — запитав він Андрія Васильовича.
— Та дряпнули трохи...
Куля навиліт пробила м'яз на плечі понад дужкою, не зачепивши кістки. Сіма забинтувала плече, як уміла. Руку довелося взяти на перев'язь, бо рана давалася взнаки.
Коротка літня ніч тліла на сході рожевими вогнями, раніш ніж згоріти в сонячному полум'ї ранку.
Шмаття ранкового туману заплуталося в соснах і залягло в долині, аж поки байдуже і величне сонце до краю не висушило спопелілої ночі. День підносився над землею невмолимий, як смерть, і спроквола оглядав сліди нічного бою.
Андрія поклали спати, а Сомко й Сіма умовилися спочивати по черзі.
— Треба бути напоготові. Ми перемогли цієї ночі, але бандити так нас не кинуть...
Сховавши обріза під сорочку, Сомко пішов оглядати двір, його підозріння, що бандити лежали в канаві, справдилися — трава була зім'ята і накидано багато вистріляних гільз. Тут же на траві Сомко помітив і велику пляму згуслої крові.
Повернувшись з обходу, Сомко сказав Сімі:
— Ви лягайте відпочиньте, а я обкладу балкона цеглою... Балкон — то наша найвигідніша позиція...
Впоравшись, він збудив Сіму.
— Я піду на село. Набоїв у нас залишилося мало... Треба дістати...— сказав Сомко.
Набоїв справді залишилося небагато. Дістати їх можна було тільки вимінявши на борошно.
— Десять фунтів залишу, а на остачу виміняю з сотню, а може, й дві патронів...
— Гаразд,— згодилася Сіма,— аби Андрієві вистачило хліба, а ми якось обійдемось...
Сомко на знак згоди кивнув головою й подався вниз.
Сіма залишилася одна коло пораненого чоловіка, що стогнав і метався у сні. Хвилини потяглися довгі й томливі.
Вона то вставала, щоб перевірити засув дверей, то виглядала у відчинене вікно на безлюдну пустелю лугу й лісу, і коли їй ввижалося, що хтось там порушує безлюддя, Сіма хапалася за рушницю і хвилинами, не рухаючись, притаївши дихання, вдивлялася в підозріле місце.
"Що буде з її чоловіком і що станеться з нею?" — турбувала її думка, і те, на що пристала вона розумом за доказами Андрієвими, виходило од неї, відтиснуте чуттям.
Що з того, що Андрій виправдає своє життя ціною цього ж життя? Яка радість йому і їй од того виправдання?
Ні, вона буде домагатися, щоб вони негайно їхали звідси, тим більше що Андрієві потрібна лікарська допомога. Його ж бо ніхто тепер не насмілиться обвинувачувати в тому, Що він не захотів захистити діло своїх рук, бо збанкрутував...
Андрій Васильович нарешті заспокоївся. Його змарніле обличчя вкрилося довчасними зморшками, і Сіма тільки тепер помітила буйну сивину, що заплуталася йому в волоссі.
Ні, негайно звідси, будь-що-будь! Вона вимагатиме, і він не посміє в такому стані одмовитись!
Годин через дві Сомко повернувся з патронами. Він весело ввійшов у кімнату, але, побачивши Сіму в сльозах, осікся.
— Грицю, хоч ви умовте його їхати! Тут же й лікаря немає поблизу! — благально звернулася вона до Сомка.
Андрій Васильович прокинувся. Ні на які умовляння він не приставав. Він казав, що його від'їзд буде причиною загибелі станції й авеніти. Довелося залишити розмову, бо вона нервувала Андрія Васильовича, а йому й без того було дуже погано.
Сомко дізнався на селі, що вночі повернулися хлопці Рябого з нальоту, але нічого не розповідають. Рябий лежить у хаті і нікуди не виходить, кажуть, що його поранено в ногу.
— Може, тепер на якийсь час дадуть спокій...
— А що чувати з політики? — поцікавилася Сіма.
— Чорт його розбере! — махнув безнадійно рукою Сомко.— Одні кажуть, що більшовики Варшаву забрали, а другі, що Петлюра в Києві. В Заболотівських лісах отаборився Орлик і нікого не пропускає в наші краї...
Тепер увесь тягар вартування падав на Сомка й Сіму.
Андрій Васильович не вставав з ліжка. На третій день йому ніби покращало і він спробував ходити, та відкрилася рана й довелося знову лягати. Сіма змарніла й ходила засмучена. Тільки Сомко був, як і завжди, бадьорий. Він і вартував ночами, і провадив записи спостережень на дослідних дільницях, і навіть просапав ті з них, що дуже вже заростали бур'яном.
Авеніта потроху дозрівала. Сухі дні сприяли цьому, і в Сомка родилася була надія, що за якийсь тиждень вони можуть зібрати насіння. Та ту надію вщент зруйнував дощ.
— Ну, що там? — питав Андрій Васильович. Йому стало легше, але плече боліло, і Сіма не дозволяла йому вставати з ліжка.
— Все гаразд, от тільки коли б не дощ... Хай йому всячина! — Сомко незадоволено махнув рукою.
— А чого це ти, Сімо, така бліда? — питав Андрій Васильович дружину.
— Нерви все...— відповідала Сіма, криючи од чоловіка, що вони з Сомком от уже три дні як не їдять хліба, зберігаючи хорому. їхнім заживком тепер була картопля, посолена селітрою. Добре, що хоч селітра залишилася між інших мінеральних добрив у станційній коморі.
Дощ лив два дні, і тільки на третій день проглянуло
сонце і звеселило всіх. Сіма ходила радісна, як несподівано обдарована дитина, її радувало і сонце, і чоловік, що вже проходив по кімнаті. Загроза ускладнень минула, і рана загоювалась.
Сомко знову навідався в село до знайомого селянина і, повернувшись, розповідав:
— Рябий нахваляється. "Я, каже, їм покажу стріляти... Не мають, каже, права в чоловіка стріляти..." Треба стерегтися...
Сомко щоночі ходив стерегти перехід через болото і повертався лише ранком, щоб упоратись із господарством та відпочинути.
— Андрію, ми сьогодні будемо обідати без хліба,— винувато сказала Сіма.
— Ну то що ж? Поїмо й картоплі,— спокійно відповів чоловік і допитливо подивився на дружину.
— А ти давно хліба не їла?
— Ні, як же ж...— несміливо одказала Сіма і зніяковіла. Вже з цього Андрій Васильович зрозумів, що останнім
часом годували хлібом тільки його. Недарма ж Сіма зробилася така прозора, а Сомко висох, як тараня, за останні два тижні.
"Для власної пихи жертвуєш людьми! — докоряв себе Андрій Васильович.— Ціною чужого життя виправдуєш себе і свою роботу..."
Хвиля сумнівів і вагання накотилася на нього знову й загрожувала перемогти його твердість.
"Чи не кинути все й тікати з цього жахливого місця?" — думав він і, коли Сіми не було, потихеньку зійшов униз і почвалав до дільниць.
Лугові дільниці вилискували під сонцем і радували батьківські очі Андрія Васильовича. От він нахилився над колосками авеніти і помацав їх здоровою рукою. В колосках відчулося зерно, і хвиля вагання розбилася об гранітну твердість Андрія Васильовича остаточно й назавжди.
Зірвавши колосок авеніти, він пішов до будинку і коло сходів зустрів Сіму. Вона помогла чоловікові зійти нагору і в кімнаті довго любовно розглядала колосок. Потім вона Допитливо подивилася у вічі чоловікові, і Андрій Васильович зрозумів це німе запитання.
— Якщо буде добра година, то позавтра можна буде зібрати насіння...
Сіма пожвавішала. Два дні — і мукам їхнім край!
Та надвечір розгулявся вітер і нагнав чорні дощові хмари, засмутивши всіх на станції. Сонце зайшло, і все навколо потонуло в бурявій темряві. Ліс загудів тисячами голосів, немов сили первісного хаосу намагалися розшматувати землю.
Сомко, впоравшись по господарству, прийшов нагору, і троє людей сиділи коло каганця й мовчки прислухалися до голосу бурі.
— Ну, я пішов,— устав Сомко і накинув рушницю на плече.
— Ви б посиділи вдома, хто в таку годину насмілиться прийти сюди? — сказала Сіма.
— Саме в таку годину найзручніше напасти. Сомко вийшов у пітьму до свого "секрету".
— Дощу не буде... Вітер розгонить хмари...— немов сам до себе промовив Андрій Васильович.
— Ми негайно ж поїдемо, як тільки зберемо насіння? Так же ж? — спитала Сіма. їй хотілося ще раз почути підтвердження цього.
Чоловік мотнув головою на знак згоди.
Поповзли довгі, мовчазні хвилини очікування невідомого. Надворі, не вгаваючи, лютувала буря, і під шум її Сіма, мрійливими очима дивлячись на світло каганця, тихо говорила.
— ...Мені здається ось тепер, ніби ми пливемо на кораблі, що втратив керму і вітрила... Нас кидає з хвилі на хвилю буряне море, а ми, не маючи змоги керувати кораблем, покладаємось на випадок... На щасливий випадок... А щасливих випадків так мало! — з жалем у голосі докінчила свою думку Сіма.
— Це не так, ми активно захищаємось,— відказав суворо Андрій Васильович,— а це значить, що ми не живемо надією на щасливий випадок. Для нас тепер може бути тільки одна надія — на власні сили. То тільки безвольні, слабодухі люди надіються на якийсь од них не залежний щасливий випадок!
Сіма винувато спустила очі. Тільки тепер, перед лицем смертельної небезпеки, вона впізнала справжнього Андрія, що крився од її очей і за пристойною зовнішністю, і за званням директора лугівничої станції.
Тільки тепер вона збагнула ту силу, що закладено в сухотні груди її чоловіка і якій вона, Сіма, не знаходила назви.
Раптом шум бурі перетявся якимось заглушеним вибухом, немов упало дерево, з тріском ламаючи сусідні дерева.
