Літературно-критичні виступи. Спогади. Автобіографія - Черемшина Марко

Ви вийшли із села Снятинського повіту і пішли в гімназію, а опісля у фахову школу вищу, а надто в академію рільничу в Дублянах і вернули з добутками науки знова у село на землю Снятинщини і тут розпочали свою працю на ниві народної просвіти і народної свідомості. Працювали ви невсипучо з відданням усіх своїх сил, з усім запалом і без компромісії та без застережень від ранньої молодості аж досі, аж та праця посріблила вам ваш волос.

Все ішли ви прямо і тільки шляхом праці для свого народу, не відступаючи убік ані на крок, хоч той прямий ваш життєвий шлях був терневий.

Ви ніколи не кривили душею і ніколи не запорошили Кобзаревого заповіту: ви вірно і відважно стали найліпшим сином цеї землі, її солею, її пшеницею. Самі ви - з-під селянської стріхи - найліпше зрозуміли, що селяни - це саме основа народу, це ті його підвалини, без яких ми не можемо збудувати життя. Зрозуміли ви, що ті підвалини мусять бути здорові, свідомі вартості своєї праці і свого завдання і упиратись на камінних здобутках науки і просвіти. І ви зрослися з нашими працівниками землі в одну нерозривну цілість і вели наш народ тут, на снятинській землі, до ліпшої будуччини. І от-от здавалося вже, що ви, несучи лампаду світла і ставши електроном народної просвіти,- вийшли вже побідно і поставили фундамент під народний терен та станете втішатись нагородою за свій труд. Та не так склалося. Зломив ворог освіти підвалини, здвигнені працівниками нашими, порубав, поневолив, вистріляв їх і вивішав, і настало лихоліття. І ви після двадцятлітньої невсипучої праці опинилися перед списами багнетів, які вас викинули із власної хати і прогнали вас від власного народу. І тоді ви напружили усі свої сили і ціпко оперлись об рідну землю і відповіли багнетам: «Вбийте мене, а я звідсіля не уступлю, відбирайте мені учительську і директорську посаду, відділяйте мене від народу багнетами і крісами, а я не піду від нього, бо моє життя - це праця». І сталось, що ви, фізично знеможений, посивілий працівник, побідили гарматами озброєного ворога просвіти і дальше - безпереривно ви є і останете тим електроном, у якого проміннях вникає в народ просвіта, наука і свідомість. Ви були головою філії «Просвіти» 30 в Снятинщині, і коло вашої особи концентрувався весь просвітний рух повіту, а місце вашого осідку - Волчківці 31 були метрополем

І яка вам за се плата? Вам, що стоїте перед нами без здоров’я, без маєтків, без зору і навіть без засобів до життя і сім’ї. Немає у нас багатої влади, багатих посад, ми переживаємо лихоліття. А наш трудящий народ вас бачить та цінить високо, і якраз мені припало то щастя вручити вам грамоту, якою загальні збори товариства «Просвіта» у Львові з дня 25 грудня 1925 року іменували вас за вашу працю почетним членом всього товариства. Передаю вам і желаю вам, щоби ваша творчість і сила не вигасала ще довгі-довгі роки, щоби ви і надальше оставали сяйвом Снятинщини, щоб діждались обміни на ниві своєї праці, щоб і у вашу хату невсипущого працівника завітало добро, у вашу комору - зерно, у ваші стайні - стадо, у вашу сім’ю - гаразд. Щоб той леміш і чересло, яке ви викували до старого плуга, до краю зорало народну ниву і щоб на тій ниві ваша праця зійшла і буйно заколисалась перед вашими видивленими очима.

То було тої зими, коли у Відні скидали Баденього з президента міністрів.

Весь Відень кипів і кидав громи на галицьких володарів, на Баденього, 32 поляків і на чехів. 33 Вольф 34 і Шенерер 35 у своїх всенімецьких, Адлер, 36 Пернерсторфер 37 і Шугмайєр 38 у робітничих, а навіть Люегер 39 у своїх християнсько-соціальних кругах устроювали віче за вічем, і всі погубляли шляхетську, галицьку господарку та, вказуючи на страшні наслідки панування шляхти над нашим народом в Галичині, домагались прогнання деспотичного і брутального шляхтича К. Баденього із становища президента міністрів. Тоді-то поступові віденці, як професори унів[ерситету] і редактори Зінгер 40 і Менгер, 41 провідник соціальних демократів В. Адлер, звернулися через визначного чернівецького студента Гната Ляйхнера до укр[аїнських] товариств «Січ» 42 і «Родина», 43 щоб устроїли великий мітинг, в якому найбільше визначні і авторитетні бесідники-українці взяли б участь, промовили б і зуміли б відслонити перед світом наслідки шляхетської господарки у східній Галичині.

До комітету увійшли були мої приятелі Роман Сембратович, 44 Іван Саноцький, В. Загайкевич, М. Пасічник і я, і постановлено запросити як бесідників Івана Франка та Андроніка Могильницького 45 з Галичини, а з Відня Пернерсторфера і Шугмайєра; крім того, Гната Ляйхнера, що вже тоді як студент проявляв великі здібності ораторські, а до українців велику симпатію. Особисто з нас знав Франка тільки Роман Сембратович, і тому виделегували ми його з привітом для Франка у готель на Флоріанській улиці. Сембратович вернув від Франка промінний, неначе із святині, і заявив нам, що перед мітингом не доведеться нам бачити Франка, бо приготовляється і до бесіди на мітингу, і до відчиту в товаристві фабіанців про положення українського мужика у східній Галичині.

Я, що був на першому році права, малий, гей мушка, і не мав нагоди особисто зустрічатися з великими людьми, ждав у гарячці зустрічі з Франком.

На мітингу говорив Шугмайєр, дальше Пернерсторфер, потім плавно по-німецьки баритоновим голосом Могильницький, а відтак Франко. Кожне його речення викликувало або бурю потакувань, або бурю гніву проти подвижників східногалицького пекла, яке Франко майстерно розкривав і тоном ученого демонстрував.

До того часу