Літературно-критичні виступи. Спогади. Автобіографія - Черемшина Марко

у своїй канцелярії. Дєдя мали дома дві шафи, повні книжок, і, піддаючи мені по книжці, казали вечорами читати ті книжки голосно при вуйках і дєдевих знакомих. Читалося «Дністрову Русалку», 71 «Правду» 72 за рік 1869, Федьковича, Нечуя, 73 «Марусю» Квітки, 74 Вовчка, видання «Просвіти», переповідалося і якісь російські та німецькі книжки, від місцевого пароха визичені. При тому читанню вуйки пригадували собі дещо цікавого із свого життя і оповідали годинами, чим рівно ж і я переймався. Коли читано книжки Юрія Федьковича, дєдя мої не могли нахвалитися того свого «тезка» і розповідали про нього, як то він не раз співав у церкві в Путилові так сильно, що усі гудзики у його кабаті потріскали і попадали на землю, начеб їх ножицями обтято, як Федькович на святвечір все своє окруження частував усіма стравами і горівкою та медом, а навіть худобу і кури заливав горівкою, як всі свої гроші роздавав вбогим мужикам або брав дєдю і дяка Никифора Розбіцького 75 до Вижниці і тут купував книжки, та гердани, та порошниці, та коні вороні. Не раз сходив з Путилова дяк Розбіцький і приносив дєдеві листи від Федьковича, і я бачив, як дєдя тими листами захоплювалися і, читаючи їх, не раз плакали із радості та з великої зичливості.

- Ото в мене раз чоловік, то золота душа,- казали дєдя.- З ним не нажився би, ні наговорився би,- то нема понад того чоловіка на гори й долини.

Того року, в якому Федькович помер, зійшов був Розбіцький до мого дєді і розповідав дєдеві про послідні дні життя поета. Оба плакали, як діти, над тою втратою, а дєдя нарікали на Розбіцького, що не дав їм знати про недугу і смерть Федьковича.

Мої дєдя були на свій час і селянський стан досить очитані, любили все, що гарне і добре, любили багато читати, а навіть самі брались принагідні вірші писати, були дуже вразливі на чуже нещастя і на чужу кривду і хотіли дуже, щоб мені, слабовитому хлопчині, не довелось переживати тверду мужицьку недолю, але щоб я пішов у школи і добувся якогось легшого хліба, чим мужицький. І повезли мене до польської гімназії в Коломиї (про що я згадую в новелі «Як дим підоймається»). Я не умів говорити по-польськи і спершу дуже бідував у гімназії, а особливо знеохочувався я дуже, коли професори, натякаючи на мою мужицьку ношу в нижчій гімназії, цвіркали мені в очі, що я повинен скинути хлопську одіж і в сюртук убратись або залишити школу і піти гній возити. Я швидко поборов труднощі мови і вже від першого півроку був відзначаючим учеником через всю гімназію. Історії учив мене професор др. Кубішталь, чоловік вільнодумний і поступовий, який вщіплював у молодіж відвагу і охоту до поступу, а не любив лизунства та сервілізму. Ніколи не позволяв відмовляти «богородице діво» на початку або на кінці денної науки, і навіть тоді на се не позволив, коли раз з’їхав був зі Львова інспектор Іван Левицький і візитував нашу класу на послідній годині історії. Латини учили мене професори Мислєвич і Косьонович та Лембіцер, а греки - професори Штангерберг і Перфецький, німецького - професори Бабінський і Хрістоф, польського - професори Габрієльський і Васильковський, а українського - професори Лев Дольницький в нижчій гімназії а Михайло Пачовський 76 (автор розвідки «Билини і думи» і короткої історії укр[аїнської] літератури). Дольницький не виходив поза рами історії літератури Омеляна Огоновського, 77 а Пачовський жадав більше очитаності з усієї, отже, і з найновішої нашої літератури, і більшої граматичності. Професором релігії був незвичайно тактовний і праведний та добрий чоловік о. Микола Лепкий, званий через учеників «богом». Понабиравши багато платних лекцій, я до пізньої ночі відбував ті лекції і не мав часу висиджувати на тодішніх тайних зборах кружка шкільних товаришів, які в дійсності не були тайними і на яких тільки багато папіросів викурювалося а навіть горівку попивалося. За то визичував я з того кружка книжки і сам собі пренумерував «Житє і слово», «Зорю», «Дзвінок», «Правду» і «Буковину».

У гімназії зазнайомився я з цілою нашою літературою від договорів з греками та Даниїла Заточника 78 до Франка і Чайченка. 79 Дуже велике враження робили тоді на мене Шевченко, Франко і думи та народні пісні у збірнику Головацького. 80 Кромі того, я захоплювався дуже Гомером, Шекспіром, Словацьким, Шіллером і Гоголем. В Коломиї мешкав я разом з товаришами Миколою Кошаком з Москалівки, Сеньом Горуком із Снятина і Ярославом Федорчуком із Снятина. По матурі намовив мене мій товариш і приятель Микола Кошак, який рік перед тим вже просидів був на університеті у Відні, щоб я разом з ним поїхав у Відень на медицину. До Відня вибрався я з малими грішми і, не могучи вписатись на такий дорогий факультет, як медицина, вписався я на правничий факультет, хотя й до науки права не мав я охоти. Права учився я у Відні для хліба, а більше займався літературою та просвітою серед віденських українських робітників, що рекрутувались переважно із галицьких мужиків. Записавшися в члени академічного товариства «Січ» у Відні, разом з товаришами Романом Сембратовичем, Іваном Саноцьким та Володимиром Загайкевичем стали ми «Січ» реформувати, виступаючи різко проти кнайпівського та буршівського життя, 81 а тим самим і проти старших січовиків, а натомість вводячи в січове життя відчити з обсягу науки і красного письменства. Ми скомунікувались були з поступовим «Обществом студентов из России» 82 і ходили також на їх відчити і сходини і багато користали, бо там під проводом дуже хоровитого, а не менше ідейного і очитаного тов. Вегнера були люди дуже образовані і умні та незвичайно пильні і працьовиті. Перед тим заснував був у Відні Захар Скварко з Йосипом Партацьким, Миколою Кошаком і Михайлом Пасічником та Андрієм Ференчаком робітниче товариство «Родина». Наш кружок чотирьох, з Михайлом Пасічником та Яхимовичем, заснував опісля робітниче товариство «Поступ», і кождий з нас уважав своїм обов’язком мати відчити в тім товаристві бодай раз в місяць. Я приссався до гарної бібліотеки січової і університетської та «Общества студентов из России» і