Літературно-критичні виступи. Спогади. Автобіографія - Черемшина Марко
«Капітал» Маркса і вся суспільницька наука видались мені тоді надто твердими, надто безнадійними і буденними, і я забігав крадькома до красного письменства та симпатизував зі школою, якої осередок концентрувався тоді довкруги монахівської «Ді Югенд». 84 Я писав тоді дрібні поезії в прозі до «Буковини», малі ескізи до львівського «Дзвінка» (під псевдонімом «Марко Черемшина») а критичні огляди до «Зорі» (під псевдонімом «Марко Легіт»), Коли засновано «Літературно-наук[овий] вісник», я, за порадою Франка, виступив у ньому із своїми неореалістичними новелами з мужицького життя та залишив поезію в прозі.
В гімназії, десь у другій або третій класі, став я крадькома писати вірші. На шевченківських вечорницях та концертах радо брав я на себе відчити про творчість Шевченка, а десь в п’ятій чи шостій класі відважився я був вислати до чернівецької «Буковини» (редагував її тоді Осип Маковей) своє оповідання «Керманич», яке О. Маковей напечатав в ч. 73-74 «Буковини» з дня 3 і 4 квітня 1896 року. Осмілений тою подією, я написав драму в 5 діях під заголовком «Несамовиті» і вислав на конкурс до виділу краєвого у Львові. Драма премії не дістала, але др. Євген Олесницький оцінив її в «Зорі» десь в році 1897 або 1898 досить прихильно. На літературному тлі переписувався я з Франком, Ол. Борковським 85 та О. Маковеєм, та вся та переписка в часі світової війни пропала [...]. У Відні мешкав я разом з приятелем Миколою Кошаком, і до нас загощували дуже часто свідоміші українці наддніпрянці (приміром, адвокат Дмитрієв 86 з жінкою був постійним нашим гостем і ін.), і ми устроювали у себе вдома літературні гутірки, запрошуючи до нас також інших галицьких товаришів, як, приміром, письменників Сильвестра Яричевського, 87 Мелетія Кічуру, 88 Романа Сембратовича, Павла Демця 89 і др. Також в багатій на літературні журнали кофейні «Центральній» першого повіту Відня мали ми свої постійні сходини, куди заходив також Петер Альтенберг 90 . Нарешті забрався я також до правничої науки і, покінчивши права, вступив до віденського суду на судейську практику. Та побачивши, що там на посаду судді треба ждати найменше 25 літ, я перейшов на адвокатуру і прийняв місце конципієнта (помічника) у адвоката д-ра Миколи Лагодинського серед улюблених зелених гір в Делятині. Тут перебув я 6 чи сім годів і займався січовою організацією та просвітою селян і залізничних та салінарних та тартачних робітників. В кождім селі знала мене і мала дитина, мужики мене дуже любили, і тому легко прийшло мені заступатись і клопотатись двічі за кандидатурою моєго шефа на посла у парламент до Відня. Приноровлюючись до порішення управи радикальної партії в році 1912, отворив я адвокатську канцелярію в Снятині, де і досі заступаю мужиків перед судом та різними властями.
З Федьковичем я особисто ніколи не був знайомий, Франка подивляв я за його великий розум, а любив за «Зів’яле листя» та його повісті-новели і драму «Жандарм». 91 З М. Драгомановим я не листувався і не зазнайомився особисто.
Гімназистом я не був близько знайомий із радикальною партією в Коломиї. Десь коли я був в III або IV класі, з’їхав був до Коломиї соціаліст Нарольський, чоловік середнього віку, за яким слідила жандармерія. Він ховався у мене через довший час, а тільки вночі ходив над Прут, щоб собі сорочку випрати. Його розмови про суспільний лад були для мене нечуваною новиною. Етнографічних матеріалів я не збирав, бо сам був тим матеріалом, пересякнувши наскрізь народними піснями та казками із самого малку. Я виріс серед співанок та казок, та сопілок, вдихав їх в себе і віддихав ними. Дєдя, відобравши мене від діда, виділи, що я нездібний до твердої роботи, і, кромі до школи, посилали мене також худобу пасти лісами, і тут з пастухами виспівував я до смерік і дубів то все, що у діда навчився і що переймив був від других пастухів. Коли так гляну назад себе, то не можу замовчати, що багато я батьків бачив, але щоб котрий батько так глубоко і безмежно любив свою дитину, як мої дєдя мене любили, цього я не бачив. Тому великого болю завдала мені смерть мого дєді, якого насамперед побили були із-за рушниці румуни весною 1919 р., а 20 лютого 1920 убила кагла. Мого брата Василя втратив я ще перед 20 роками, а убила його здоровля і життя військова цісарська служба. Ще жиють мої мати до якоїсь години та й сестра Єлена.
Коли весною 1919 р. румуни мали заняти Покуття, а я з делегацією Станіславівського правління виїхав до них для переговорів, щоби заждали, аж наше військо само уступиться, щоби не прийшло до проливу крові, румуни задержали нас (Степана Витвицького, Гната Мартинця, Степана Левицького, якогось бадьорого військового офіцера і мене) через цілу ніч, а світанком заграбили нам наш віз і коні і казали нам вертати пішки до Снятина навперед їх війська, уставленого назад нас в розстрільну, і раптом розпочали назад нас формальний наступ. Кулі дзвеніли нам попід пахи, і тоді я кинувся у придорожній рів з пливучою весняною водою і перележав тут у студеній воді з годину, а то й довше та із тої перестуди занедужав на нирки і досі з тої упертої недуги вилічитись не можу. Це осталось мені на спомин...
Стільки з моєї автобіографії, а до того додаю ще такий авторисунок:
Середнього росту, кругла стать, хід енергічний і ще ритмічний, але за маєтками не біжу і не пропадаю.
Твар під високим чолом ділиться на дві половинці: одна весела і промінна, а друга сувора і понура та темна, як ніч.
Очі міняться, раз голубі, раз зелені. Незабаром підуть за ними мої ще чорні брови та й стануть мінитися так, як мій чупер став сивіти.
Ніс середній, а
