Наймичка - Карпенко-Карий Іван
О люде, о недовірки!.. Ну, хочеш, я образ поцілую, я присягну!..
Панас. Я й вірю вам, хазяїн, і не вірю! Ви присягаєтесь, що ця неслава — брехня, а Мелашка божиться, що правда, що сама бачила.
Цокуль. Мелашка?! О, клята брехуха! Нехай же скаже при мені! (В двері.) Мелашко, Мелашко! А іди сюди!.. Побачимо!.. Ач, яка завислива лукава молодиця! Хіба ти не знаєш, яка вона лиха?..
Входе Мелашка.
І ти бога не боїшся?
Мелашка. Що там?
Цокуль. Брехні пускать такі про Харитину!
Мелашка. Свят, свят! Нічого я про неї не казала.
Панас. Брешеш! Ти мені казала, що вона живе з хазяїном!
Мелашка. Бреши ти сам, божевільний! Я за ключі, що їй дали, розпалилася, а згарячу, може, й сказала яку дурницю, так мало що не скажеш у серцях — вільно тобі повірить! Я знаю тілько те, що вона тебе, дурного, любить без міри, а ти слину пускаєш за хвойдою Марусею, та й годі!..
Панас (кидається на Мелашку). Відьма ти проклята! Я вб'ю тебе!
Мелашка (тіка в двері). Тю! Навісний!..
Панас. Так он яка правда!.. Прости мене, мій боже! Сам сирота і скривдив так тяжко сироту! Мені соромно й глянути на неї; вона відцурається тепер від мене, як я попереду від неї відцурався!
Цокуль. Та про це не журись! Тілько побалакай з нею приязно, то вона все забуде, бо любить тебе, сам ти знаєш.
Панас. Дай боже! І я її люблю щиро! І першому, хто почне поговір пускать, розірву пащеку! Спасибі вам за вашу прихильність до мене. Я з Харитиною сьогодня побалакаю, і якщо моє щастя, то хоч і в неділю до шлюбу.
Цокуль. Нехай тобі бог помагає, а я зарані благословляю.
Панас. Спасибі. (Пішов.) О, лукава людина, як же скривдила бідну дівчину!
ЯВА V
Цокуль, а потім Мелашка.
Цокуль (один). Одлягло від серця! І то недобрий чоловік, хто з дівчатами зв'язується. Прямо як спутаний ходив! Тепер трохи полегшало. Коли б тілько не здуріла та не призналася, — пропаде вся праця.
Входе Мелашка.
Мелашка. А що, як діло?
Цокуль. Іде, як колеса на мазі!
Мелашка. Дякуйте ж.
Цокуль. Спасибі. О, моя ти куріпочко! Гляди ж не схиби.
Мелашка. Та я своє зроблю, мовчатиму... а ви?.. Мене обнімаєте, а на других моргаєте...
Цокуль. Не нагадуй вже, годі! То лукавий попутав. Піди ж подивись, що там робиться, — доводь діло до кінця.
Мелашка. Тепер треба їх звести, та я боюся Панаса.
Цокуль. З Панасом нічого балакать, ти Харитину напути...
Мелашка. Глядіть же. (Пішла.)
Цокуль (один). Одної здихаюсь, друга причепиться! Ну, та цю можна й по потилиці заїхать! Ху, аж упрів. Піду хоч одсапну... (Пішов у світлицю.)
ЯВА VI
Входе Харитина, одягнена, як у першій дії.
Харитина. Скинула одежу, соромом моїм зароблену, і легше мені стало. О моя убогая, полатаная, кривавицею заробленая одежа! Яка ти мені мила тепер! Тілько тебе наділа — і порадоньку зараз знайшла. Прощай, багатая оселе, прощай!.. Важко мені було жити, та легше було дихати, поки я тебе, багатая оселе, бачила тілько віддаля, а переступила твій поріг — і ти запалила мій покій вогнем пекельної муки! Бодай же і ти понялася вся вогнем... (Кладе ключі на стіл.) Бодай і вас іржа була із'їла раніш, ніж я вас в руки взяла... Прощайте!.. Бог з вами, прощайте! (Іде.)
Мелашка, їй назустріч.
Мелашка. Куди це ти так нарядилась?.. Ми тебе тут просватали, а ти...
Харитина. Піду звінчаюсь!.. Звінчаюсь!.. Прощайте! (Хутко виходить.)
Мелашка (сама). Стривай!.. Куди ж це вона справді? Чудно. А, чорт її бери, мені однаково, аби з двору. Треба сказать йому. (Іде до світлиці.) Хазяїне, а йдіть сюди!
Входе Цокуль.
ЯВА VII
Цокуль. А чого ти?
Мелашка. Харитина втікла.
Цокуль. Ну! Куди?
Мелашка. Не знаю. Переодяглась в стару одежу і пішла. Я її питаю: "Куди?", — а вона, мов несамовита, каже: "Звінчаюсь... звінчаюсь... звінчаюсь..."
Цокуль. Та ти не брешеш?
Мелашка. Побий мене бог! Он і ключі кинула.
Цокуль. Еге! Поклич мерщій Панаса.
Мелашка. Чи не до Рухлі знову! (Вийшла.)
Цокуль (сам). Що ж та гава, Панас, і досі робив?.. А може, вже балакав і вона призналася йому? Чого доброго! І вродиться ж таке божевільне... А, побила мене лиха година з нею. Коли б чого не наробила! Чогось аж острах мене взяв. Ну що, як вона пішла до Рухлі та почне славить?.. Це так!.. От тобі й титар!.. А, краще б я був осліп на той час, як ти мені в око запала.
ЯВА VIII
Входять Панас і Мелашка.
Цокуль (до Панаса). Ти ще не бачився з Харитиною?
Панас. Та її ще не було і в хаті.
Мелашка. Вона в коморі переодяглась.
Панас. Де ж вона, що з нею?
Цокуль. Збожеволіла від кохання до тебе, от що!
Панас. Нехай бог боронить! Та де ж вона?..
Цокуль. Утікла. Чи не до Рухлі знов пішла? Біжи хутенько, та побалакай з нею любенько, та заспокой її, та поверни додому.
Панас. Та я її на руках принесу! (Виходить хутко.)
Цокуль (до Мелашки). А ми ходім пошукаємо її по оселі, чи не зачепилась вона за бантину... От нещастя, от нещастя!..
Мелашка. А вам що? Ледачому туди й дорога! Нащо вона вам здалася?.. Хіба я вас не кохаю?..
Цокуль. Та відчепись ти к чорту з коханням: в печінках вже воно у мене сидить.
ЯВА IX
Входе аблакат.
Цокуль. Ну, слава богу, що ви приїхали! А я вас жду-жду, не діждуся... Тут мені халепа з цією дівчиною: одно, що бродяга, а друге, здається, збожеволіла... Оце зараз — одежу покидала, ключі кинула і кудись повіялась; послав шукать її скрізь — боюся, щоб чого не заподіяла. (До Мелашки.) Іди ж мерщій, шукай Харитину...
Мелашка іде.
(Гука вслід.) Забіжи у млин, спитай діда, чи не бачив... (До аблаката.) Що ж? Бумага є?
Аблакат. Та чого ви так збентежені? Заспокойтесь...
Цокуль. Диво! Збентежений!.. Я й сам не знаю, як вам сказать... Наче боюсь чого... Та об цім не будемо балакать; я рад, що хоч ви приїхали; кажіть же, чи дознались, відкіля вона, чи є бумага?
Аблакат. Діло справив, относітєльно сказать, акуратно... Вона ваша землячка, з Осиковатої...
Цокуль. Як?
Аблакат. Да так, з Осиковатої, ви повинні знать її матір.
Цокуль. Чия ж вона?
Аблакат. Насилу добився метрики... від того й забарився... Манашка тілько й знав, що з Осиковатої і що матір її звали Мотрею...
Цокуль. Мотрею?
Аблакат. Мотря, покритка... жила у баби Сичихи, в город прийшла з маленькою дитиною, сама умерла, а дівчинка виросла у Манашки, — оце ж вона й є, Харитина... от і метрика. Та що з вами?
Цокуль (опускається на лаву). Мотрина... Мотрина... Боже! Змилуйся...
Аблакат. Заспокойтесь, относітєльно сказать, викушайте води. (Подає.)
Цокуль. О господи! (Падає навколішки.) Аж ось коли ти покарав мене за моє лукавство, за мій гріх великий, тяжко покарав! (Б'є себе в груди.) Душогуб!.. Душогуб!.. Нема мені місця на землі, і земля не прийме мого тіла, кістки мої викине... Покарай же мене, господи, тяжче покарай, на душі, на тілі, тілько прости, прости мене! (Ридає.)
Аблакат. От так і проізшествіє!
Завіса.
ДІЯ П'ЯТА
Гребля. Млин водяний.
ЯВА І
Дід виходе з млина.
Дід. Нахмарило, мабуть, дощ буде. Води, слава богу, доволі, а як лине, то ще прибавиться. Треба буде на яловім опусті заставки піднять, якщо великий дощ піде.
За коном чуть гомін і регіт.
Яке виробляють! Сказано — кров гра. Згадаєш своє — те ж було! Давно, а здається — вчора.
За коном співає гурт.
Он як затинають! (Пішов у млин.)
Ой на горі, на горі, [4]
На батьковім полі,
При знакомім табуні
Гуляв кінь на волі.
Спіймав козак коника,
Загнуздав гнуздою,
Сунув ногу в стремено —
Лети, кінь, стрілою!
Біжи, біжи, мій коню,
Високо несися,
Під милої ворота
Стань, остановися!
Стань, остановися
Та вдарсь копитами,
Чи не вийде дівчина
З чорними бровами?
Ой не вийшла дівчина,
Тілько її мати:
"Здоров, здоров, козаче!
А прошу до хати".
ЯВА II
При посліднім куплеті входить Харитина.
Харитина (одна). Співають... їм радісно... вони щасливі! Нехай співають... їм і місяць, і зорі усміхаються з ясного неба, а від мене місяць і зорі ховаються в хмару: їм стидно дивиться на мене, соромляться!.. Як сумно стало надворі, всі замовкли, не співають, і вітер затих, наче й він прислухається, що я, грішна, буду говорить... А тут? Холодно! І серце б'ється якось боязко, неначе замира... Тяжко! Ненавидить мене моє життя, од малку до цього часу ненавидить, а я? Все-таки силкуюсь жить... хочеться жить. Сонечко засвіте, пригріє своїм теплом увесь божий мир, і ти в тому теплі, як кузочка червона, весняна, грієшся, і жить хочеться! Пташки щебечуть, слухаєш — заніміє горе, забудеш зневагу, жить хочеться! О боже! Милого побачу — серце заб'ється, і знов би жить хотілось; а милий з усміхом, з презирством гляне, вийме з грудей серце, напоїть тим поглядом, як отрутою, — і мука їсть, точить, і я тану, як сніг у хаті, як крига у весняній воді. О Панасе! Ти, як зірочка далекая, світив мені і манив до себе; а я прийшла до тебе; і ти відцуравсь, а той наругався, і я не смію тобі в очі глянуть, а люблю, люблю тебе дужче, ніж перше! Люблю і не смію в очі глянуть!.. І ніхто не порадить, ніхто не пожаліє, всі тілько сміються... І заховаться нікуди... О, яка мука, яка мука!! А, піду знов туди, до Рухлі!.. До Рухлі?.. Чого?.. Щоб знов у шинку з жидами (здригнула)... а може, й з дитиною і умерти там, як мати умерла... і зоставить таку ж, як я, безталанную дитину, щоб вона знов так само, як і я, поневірялася?.. Ні... Краще смерть, тепер, зараз!.. О мамо, мамо! Чи бачиш ти, як я мучусь, чи чуєш ти, як стогне моя душа? Нащо ж ти мене породила, чом ти мене маненькою не втопила, а покинула поневіряться між чужими людьми?.. Прилинь же тепер до мене з того світу, дай порадоньку і візьми мерщій до себе замучене дитя своє, а ти, милий боже, прости, прости мене і за гріх мій дай муки на тім світі, я перетерплю їх там, а тут не маю більше сили!.. Не маю!! Прощай, Панасе!.. (Іде.)
ЯВА III
Панас іде хутко.
Панас. Харитино!
Харитина (набік). Боже мій! Панас.
Панас. Куди це ти зібралась? Мандрьоха!
Харитина (про себе). Що йому сказать? Уся тремтю.
Панас. Що це тобі на думку спало? Ходім додому.
Харитина (гірко). Додому?! Нема у мене дому... не піду.
Панас. Чортзна-що вигадуєш, чом не підеш?
Харитина. Не згнущайся надо мною...
Панас. Ні, Харитинко, я не згнущаюсь; мені весело на душі. Повеселіщай-бо й ти, та ходім додому, бо там батько турбуються, що ти пішла, не сказавши ні слова. Ходім!
Харитина. Батько?.. Не піду я...
Панас. Ач, яка уперта! То я поведу тебе силою, понесу на руках! А що ти тепер скажеш, га?
Харитина (усміхається).
