Українські казки 1 - Народна творчість

- Буду.

- Ду-ду, ду-ду в дудочку,

Скрипу, скрипу в скрипочку!

А в лисички новий двір,

Чотири дочки на вибір,

П'ята вона, вийди сюда!

Цок та й в лобок, та й у шкіряний мішок.

А лисичка, почекавши, бачить, що нема третьої доч­ки, посила четверту:

- Піди поклич їх. Ще вони там роблять?

Та вийшла та й каже:

- Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!

- А будеш танцювати?

- Буду.

Ду-ду, ду-ду в дудочку,

Скрипу, скрипу в скрипочку!

А в лисички новий двір,

Чотири дочки на вибір,

П’ята вона, вийди сюда!

Цок та й в лобок, та й у шкіряний мішок.

А лисичка чекала-чекала та й каже:

- Що це вони там забарились? Піду сама покличу.

Вийшла:

- Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!

- А будеш танцювати?

- Буду.

- Ду-ду, ду-ду в дудочку,

Скрипу, скрипу в скрипочку!

А в лисички новий двір,

Чотири дочки на вибір,

П’ята вона, вийди сюда!

Цок та й в лобок, та й у шкіряний мішок.

Ввійшли в хатку, взяли курочку, принесли додому тепер разом поживають та добро наживають.

СОЛОМ'ЯНИЙ БИЧОК

Жив собі дід та баба. Дід служив на майдані майданником (майданний - робітник на заводі, на якому гонили смолу), а баба сиділа дома, мички пряла. І такі вони бідні - нічого не мають: що зароблять, то проїдять, та й нема. От баба й напалась на діда:

- Зроби та й зроби мені, діду, солом'яного бичка і осмоли його смолою.

- Що ти говориш? Навіщо тобі той бичок здався?

- Зроби, я вже знаю навіщо.

Дід - нічого робити - взяв зробив солом'яного бичка й осмолив його смолою.

Переночували. От на ранок баба набрала мичок і погнала солом'яного бичка пасти; сама сіла, пряде кужіль і приказує:

- Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!

Доти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору біжить ведмідь з обдертим боком. Наскочив на бичка:

- Хто ти такий? - питає.- Скажи мені!

А бичок йому:

- Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою за смолений.

Ведмідь каже:

- Коли ти солом'яний, смолою засмолений, то дай мені смоли, обідраний бік залатати!

Бичок нічого,- мовчить; ведмідь тоді його хап за бік, давай смолу віддирати. Віддирав, віддирав та й зав'яз зубами, ніяк і не вирве. Сіпав, сіпав - затяг того бичка хто знає куди!

От баба прокидається - аж бичка нема. «Ох, мені лихо велике! Де це мій бичок дівся? Мабуть, він уже додому пішов». Та мерщій днище та гребінь на плечі та додому. Коли дивиться - ведмідь у бору бичка тягає; вона до діда:

- Діду, діду! Бичок наш ведмедя піймав, іди його вбий!

Дід вискочив, віддер ведмедя, взяв і кинув його в погріб.

От на другий день, ще ні світ ні зоря, баба вже взяла кужіль і погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла, пряде кужіль і приказує:

- Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!

Доти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору вибігає сірий вовк та до бичка:

- Хто ти такий?

- Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений!

- Коли ти смолою засмолений,- каже вовк,- то дай і мені смоли засмолити бік, а то собаки обідрали!

- Бери!

Вовк зараз до боку, хотів смоли віддерти. Дер, дер та зубами й зав'яз, що ніяк уже й не віддере: що хоче назад, то ніяк. Вовтузиться з тим бичком!

Прокидається баба - аж бичка й не видко. Вона й подумала: «Мабуть, мій бичок додому побрів»,- та й пішла; коли дивиться - у лісі вовк бичка тягає. Вона побігла, дідові сказала. Дід і вовчика у погріб вкинув.

Погнала баба і на третій день бичка пасти: сіла та й заснула. Аж біжить лисичка:

- Хто ти такий? - питає бичка.

- Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

- Дай мені смоли, голубчику, прикласти до боку: капосні хорти трохи шкури не зняли!

- Бери!

Зав'язла й лисиця зубами в смолі, ніяк не вирветься. Баба й цього разу дідові сказала, дід вкинув у погріб і лисичку. А далі й зайчика-побігайчика отак упіймали.

От як назбиралось їх четверо, дід сів над лядою в льох та й давай гострити ножа. Ведмідь почув та й питає його:

- Діду, навіщо ти ножа гостриш?

- Щоб з тебе шкуру зняти та пошити з тієї шкури і собі й бабі кожухи.

- Ох, не ріж мене, дідусю, пусти краще на волю: я тобі багато меду принесу.

- Ну гляди! Тільки принеси...

Взяв та й випустив ведмедика. Далі сів над лядою, знов ножа гострить. Вовк його й питає:

- Діду! Навіщо ти ножа гостриш?

- Щоб з тебе шкуру зняти та на зиму теплу шапку пошити.

- Ой, не ріж мене, дідусю, я тобі за те цілу отару овечок прижену.

- Гляди ж, прижени!

І вовка дід випустив. Сидить далі та ще ножа гострить. Виткнула мордочку лисичка та й питає:

- Скажи мені, будь ласкавий, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?

- У лисички,- каже дід,- гарна шкура на опушку й на комірець, хочу зняти.

- Ой, не знімай з мене, дідусю, шкури, я тобі й гусей, і курей принесу!

- Ну гляди! Принеси!

І лисичку дід пустив. Зостався один зайчик; дід і на того ножа гострить. Зайчик його питає: «Нащо?» А він і каже:

- У зайчика шкурка м'якенька, тепленька - будуть мені на зиму рукавички й капелюх.

- Ох, не ріж мене, дідусю,- я тобі стрічок, сережок, намиста доброго нанесу, тільки пусти на волю!

Пустив дід і його.

От переночували ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж - дер-дер! - щось до діда в двері. Баба прокинулась:

- Діду, діду! Щось до нас у двері шкряботить,- піди подивись!

Дід вийшов, коли то ведмідь цілий вулик меду приніс. Дід узяв мед, та тільки ліг, аж у двері знов - дер-дер! - повен двір овець вовк понагонив. А незабаром лисичка принесла курей, гусей - усякої птиці; зайчик понаносив стрічок, сережок, намиста доброго... І дід радий, і баба рада. Взяли вони попродали овечки та накупили волів, та став дід тими волами ходити чумакувати.

А бичок, як не стало вже треба, доти стояв на сонці, поки й розтанув.

КОЗА-ДЕРЕЗА

Були собі дід та баба.