Троє товаришів - Мінович Олександр
Восени Толік, Славік та Любка пішли у перший клас. Дівчина в коричневому платтячку, з чорним фартушком, а хлопці просто в чистій одежі. Шкільної форми їм не купили.
В класі тільки троє. Село маленьке – дітей для першого класу більше не було. Тепер їм трьом належало бути в одній компанії цілих десять років.
Зі школи поверталися додому разом – жили на одному кутку села. Вчителька сказала, що тепер вони одна сім'я. Хлопці вперше держали компанію з дівчиною. До цього вони майже не спілкувалися, хоча щодня бачили одне одного.
Любка грала з дівчатами в "класики", стрибала через скакалку, пасла гусей на вигоні, а хлопці ганяли поміж хатами стріляючи з дерев'яних пістолетів, жмурилися або кидали в землю ножика. Вони вже вміли сидіти верхи на конях. Дівчат до таких серйозних занять не допускали. Та вони і самі не дуже то цього хотіли.
Любка була акуратною, прилежною. Все, що задавали в школі робила старанно. Шкільна наука їй давалася легко.
А хлопці до того не дуже тяглися. Довго не могли звикнути до шкільної парти, необхідності сидіти за нею, наче вони пам'ятники, а не люди. Їм треба було сто разів на хвилину повернутися в різні боки. З уроками у них не виходило. Букви не давалися ні писати, ні читати. Чорнильні плями не сходили з рук, зошитів, книжок і навіть з обличчя.
Зате на перервах вони відводили душу граючи зі старшими класами у футбол. За кожен гол сперечалися до хрипоти та бійки. Одна сторона вимагала " пєналя" у ворота суперників за підніжку або руку. Інша кричала, що підніжки не було. Хлопці прибігали в клас розчервонілими й довго не могли вгамуватися.
А Любка чемно, аби не забруднити одяг, знову грала в класики, на урок заходила загодя, перед дзвінком.
Толіка спочатку посадили зі Славіком. Проте довго вони разом не просиділи. Чубилися, штурхалися, билися. Тягли за косу Любку, яка сиділа перед ними… Часто в бій у хлопців йшли чорнильниці, що були вмонтовані в парти – невиливайками називалися. Чорнило з них не виливалося, як не крути, але якщо добре захотіти, то виллється. Однокласнику на штани, портфель, на руки, чи на парту.
За декілька днів зелено пофарбована парта посиніла, книжки у хлопців покрилися синіми плямами. Зошити стали подерті, мов їх ножем порізали. Коли пишеш пером та ще й з невмінням – сильно натискаєш. А якщо в цей час тебе сусід штовхає збоку у виставлений лікоть – перо дере папір у зошиті навпіл.
Хлопці виривають зіпсовані сторінки, але за мить все повторюється. Ніхто здаватися не хоче.
Довго стоять в кутку біля вибіленої глиною грубки. Та результатів це не дає. Покарані школярі вимазують обличчя глиною й дражнять один одного висолопленим язиком, побіленим носом і щоками.
Прийшлося по черзі садити їх біля Любки. По черзі, бо з дівчиною сидіти ніхто не хоче. Не хлопчівське це діло – з дівчатами водитися.
Змушена вчителька, Валентина Василівна, садити Любку то до одного, то до другого. До того, хто більше провиниться й набешкетує.
Проте, коли в шкільному саду облетіло з кленів листя і закрило землю жовто-червоно-зеленим килимом, то ганяли на малих перервах по цьому веселому шурхіту всі троє разом. Різнобарвна радість обсипати листям одне одного знову єднала їх.
А тут ще й дівчині знайшли застосування... На футбольному полі під час гри на великій перерві вже давно треба було, щоб хтось грав роль арбітра. Як так вийшло – ніхто не знає. Але дівчина стала суддею в безкінечних гарячих суперечках з приводу підніжок, пенальті та чи потрапив м'яч у ворота з двох довгих палок, а чи пролетів поза ними.
Коли одного разу почалася бійки-сварка – гол чи не гол – котрийсь із хлопців запропонував звернутися до Любки:
– Гляньте! Гляньте!... Любка все бачила… Он вона стоїть за воротами... Давайте так: як вона скаже, то так і буде.
– Згода! Хай судить. Шоб тільки не підсуджувала.
Любку навіть не спитали чи хоче… Куди ж вона дінеться?
Однак іншого виходу не було, бо не гра, а одні суперечки, то згодилися.
Дівчина сказала, що м'яч поцілив у ворота.
– Дурепа ти! – кричав по дорозі до класу Толік. – Як можна було судити проти своїх. Проти нас… Хто так судить?
– Та я ж бачила – м'яч влетів між палками… Я хіба винувата, шо він попав прямо у ворота? – наївно виправдовувалася Любка.
– Все рівно дурепа. Сказано тобі – судити треба за своїх. За наш клас, а не за чужих.
Хлопці сердилися на дівчину, обзивали її всяко. Але кожного разу знову наказували стояти за воротами й дивитися за грою. А потім виносити вирок у футбольних баталіях, бо це поклало край суперечкам, які надовго зупиняли гру.
Хоч майже завжди Любка була в когось неправою, сліпою куркою та тою ж дурепою, але вигода від її суддівства була очевидною.
З того часу хлопці зрозуміли, що дівчину можна використовувати в своїх цілях. І що вона не відмовить.
Через три роки трійця перейшла в четвертий клас, почали ходити у сусіднє село до школи. Стало багато учнів у класі.
Наші не загубилися серед них. Сиділи разом. Любка знову попереду, а Толік зі Славіком відразу позаду неї – на останній парті.
Уроки стали складнішими… Пішли вправи, задачки, формули... Дівчина держалася й далі відмінницею, а хлопці старалися якби тільки не пасти задніх.
– Любка, дай списати, – кожного дня просили у дівчини.
Списували "домашку", контрольні, підглядали, як писати слова в диктанті.
Любка приходила в школу зарання, щоб сусіди-односельці могли передерти у свої зошити задані уроки.
Дівчина стала для них паличкою-виручалочкою. У неї в портфелі завжди була зайва ручка, олівець, гумка, чистий галстук на піонерську лінійку, а потім і комсомольський значок. Якщо хтось з хлопців забуде або загубить.
Любка ділилася яблуком, бутербродом, пряниками, які Толік зі Славіком проковтували або згризали миттєво, коли голодніли наганявшись м'яча
Інколи на уроках допомагала хлопцям заробляти легкі оцінки. Це, коли можна було з місця коротко відповідати на питання вчителя. Яка, наприклад, столиця Куби або Монголії, яка формула солі чи кислоти, де переміг Наполеон чи Кутузов. Дівчина шепотіла швидко підказку хлопцям, а ті тягнули руки вгору й відповідали.
Потім, маючи оцінку, могли спокійно пересиджувати урок, знаючи, що черга відповідати ще не скоро до них дійде. Іншим теж треба були оцінки.
Поволі Славік почав здавати у навчанні... Перестав зовсім заглядати в книжку… Його життям в школі – став м'яч і турнік. Міг три рази з п'яти підходів попасти м'ячем в "дев'ятку" воріт, підтягнутися разів з п'ятдесят на турніку. Накачав на спортмайданчику добрі м'язи й залюбки вступав у кожну бійку. Навіть зі старшими… Від почуття своєї сили та сміливості сильно знахабнів. Став задиркуватим... Тихенько смалив в туалеті цигарки.
У восьмому класі пробував дешеве вино й самогон. Голосно похвалявся перед ровесниками скільки вчора випив, які курив класні кубинські цигарки "Партагас".
В дев'ятому у нього завелася старша на рік дівчина з гарними ногами, якою теж хвалився. Розповідав всілякі небилиці про свої "геройства" з нею.
Мова Славіка стала своєрідною. Перемішана нецензурщиною.
– Ти чо, чувак, мині тут заливаєш?... Шо морда кірпіча просить? – любив питати він за будь-яких обставин – показати свою зверхність та дорослість.
Толік навчання тягнув. За прикладом старшого брата, який працював в райкомі комсомолу він думав уже про майбутню кар'єру. Старався проявити себе свідомим піонером і комсомольцем. Очолював загони, організації. Виступав на зборах... Засвоїв комсомольсько-партійну лексику… Слова: " комсомольські ідеали", "піонерська гордість", " ми творці комуністичного майбутнього", " в житті піонера є завжди місце для подвигу", " комсомол надійний помічник партії", не спадали з його вуст...
Збирав вирізки з газет про доблесні подвиги піонерів-комсомольців. Клеїв ці вирізки в агітаційних куточках.
Писав замітки в стінгазету, де чехвостив двійочників і порушників дисципліни. Нещадно вказував, що таким немає місця в соціалістичному житті.
Прочитавши в газеті "Піонерська правда" про почин московських піонерів, написав послання піонерам 1992 року, які житимуть через двадцять років. На думку Толіка й вождів партії, тим, які будуть мати щастя дочекатися комунізму.
" Ми знаємо, що у вас, піонери майбутнього, немає багатих та бідних, а всі рівні. Соціалізм і комунізм перемогли у всьому світі. Ви вільно літаєте в космос, пересуваєтесь зі швидкістю звуку, їсте безплатно будь-яку їжу, відвідуєте безплатно кінотеатри, маєте змогу не працювати фізично, а тільки творите в ім'я комунізму" – ці пафосні слова були одноголосно схвалені на піонерській лінійці. Під бурхливі оплески послання поклали в капсулу й замурували у стіні школи з суворим застереженням відкрити тільки в 1992 році.
Коли Союз розвалився, десь якраз через двадцять років, капсулу дістали п'яниці-роботяги. Довго реготіли з колишніх піонерів… Мідну капсулу здали на металобрухт і купили за неї пляшку горілки. Як налили по третій, хтось запропонував тост: "Ну, ще за піонерів! Добре діло зробили!"
На сільських вечірках та весіллях хлопці запрошували дівчат. Танцювали з ними в парі, держачись за боки витягнутими руками. Любку ніхто не запрошував… Вона чомусь зовсім не виросла. Була геть маленька, мов першачка.
Негарна, тиха, худюща, трохи згорблена – забивалась в куток між дівчатами й заздрісно дивилася, як розбирають хлопці її подруг. Дівчата тягнули силоміць, проте свого не добивалися. Любка не могла себе пересилити аби вийти на люди.
Тут ніхто не зважав, що на уроках вона завжди була першою й кращою.
Розумна дівчина на цих танцях дійшла до невтішного висновку: подружнє життя їй не світить, пари навряд чи вдасться знайти.
Троє односельців ще йшли разом по життю. Разом щодня в школу й зі школи, разом на уроках. Здається, що тільки спали окремо.
Котрийсь із однокласників прочитав у Ремарка "Троє товаришів". В школі, після цього, їх стали так і називати.
Вони були дітьми свого часу. Вступали разом до піонерів і комсомолу, бо так всі робили. Ходили з класом в походи, спали поряд в брезентових наметах на ялинових гілках, їздили на змагання, олімпіади, отримували добрі й погані оцінки, хвилювались на екзаменах, з великою радістю розпускалися на канікули, щось непотрібне й потрібне носили-складали на комуністичних суботниках, збирали металобрухт, макулатуру.
Та раптом задзвенів останній дзвоник…
Школа закінчилася…
Доля розкидала нерозлучну трійцю по різних місцях...
Любка пробувала поступати в педінститут, але провалилася.
