Блискавиці - Яцків Михайло

— Тут убила на руці комара і потерла пальцями по червонім знаку. — Я не раз мріла про хатку серед лісу... Носила би щодень багато диких цвітів, галузок всякого дерева, збирала би всяке зілє, ягоди, гриби... У нас великі гарні ліси. Люблю сидіти і думати в лісі перед заходом. Там десь-не-десь обізветься пташка, довкола тихо, а верхом лісу такий дивний гудок, іде... Тоді так мені жалко і добре, така туга обіймає... Людей не люблю, вони далися мені взнаки.

— Ви що студіюєте?

— Природничі науки. Найбільше люблю природу... Маю братчика в IV гімназіяльній, він також любить природу. Даю йому всякі книжки, запізнала його з половими питаннями, розуміється, в головних нарисах, бо він ще дітвак, і виховую на свій лад. З нього будуть люди... Маю сестричку, але їй ледве десять літ... Вліті сплю в садку, в пасіці. У нас гарний вишневий садок... Вона прибігне все в місячну ніч, притулиться легенько, аби мене не збудити, і так дрожить, ги-ги-ги! Питаюся, чому ти, Наталко, не спиш? "Ох, Олечко, диви, яка гарна ніч! Чому мені так жалко?" — І плаче-плаче.

— Даруйте, що спитаю, — ви маєте, може, нареченого?

— Так.

— Я знаю його?

— Ні, ви не можете його знати; се ще дуже молодий хлопець. Його вигнали зі всіх гімназій. Дав професорові в лице. Він тепер в Німеччині, я за кілька місяців їду до нього.

Крисі пересунувся смуток через душу. Розмова затихла.

Лежали на боках, недалеко від себе і дивилися вдолину, що опадала за їх ногами лагідно в прогалину.

В корчиках дався чути шелест. Криса глянув і показав рукою в той бік:

— Видите її?

— Що?

— Вивірку онде?

Дівчина прижмурювала очі і заглядала.

— О, сидить на пеньку і дивиться на нас.

— Ні, не виджу, я короткозора. По хвилі підіймилася.

— Йой, як мене комарі скусали!

Криса дивився на червоні цятки на її раменах.

— Маю дуже ніжне тіло, але тепер навіть не замітила, коли ті злодії так мене потяли.

— Сонце западає, і вони зачинають гуляти.

— Але ж пече! — сказала з осміхом і потирала пальцями попід рукави.

Криса вказував пальцем по її гладкім рамені.

— Дійсно, погано вас пожалили! О, тут, і тут... о... Найліпше вийдім звідси на вільну просторонь.

— Так ведіть, бо я тут перший раз і не знаю, куди рушитися.

Вийшли з ліска на розлогий краєвид, де було видко цегольняні будинки та хати між садами. Було тут просторо й ясніше.

Сіли на береговині над великим яром і поспиралися на траві.

— Я сеї сторони зовсім не знаю. Знаю лиш околицю по тім боці міста. Тамтої неділі їздила туди ровером з моїм приятелем. Пристрасно люблю ровер, але він шкодить мені. Роздражнює і потім маю заворот голови. Давно розбивалася на ровері! Аж раз дістала запалене нервів і відтоді мусила перестати... Се так невисказано приємно летіти далеко, в безкрай, а вітер лише шах, шах, шах, попри тебе!

Криса подав папіросницю.

— Може, курите?

— Ні, дякую. Я вперед пристрасно курила, але мій приятель переконав мене, що се шкодить, і виміг слово честі, що не буду ніколи курити.

— Котрий се приятель?

Ольга подала назвисько студента, який займався літературою. Перед Крисою майнула похилена постать молодого чоловіка з довгим чорним волоссям і сухітничим лицем.

— Ви з ним віддавна знайомі?

— Ні, буде два-три місяці. Він мене розуміє; се дуже гарна людина.

— А ваш наречений знає про нього?

— Ні, він дуже заздрісний.

Дівчина сіла і, розкладаючи руками, виповідала свій погляд з запалом дитини.

— Не розумію, як можна бути заздрісним?! Поминувши, що се бридка хиба, але в додатку свідчить про недостачу віри в людину, яку любить! І скільки разів я вже йому не вияснювала, що воно для мене болюче, і він ніяк не дасть себе переконати!

Смеркалося.

Дівчина глянула довкола і по хвилі сказала:

— Вже десь пізно, ходім ддоому. Як на перший раз — dosc bedzie na dzisiaj.[7] Котра у вас година?

— Осьма.

Встали. Криса поміг їй обтріпати суконку, подав рам'я, вона приймила його.

Ішли стежкою попри дорогу. Роса опала, вечір був погідний, холодний.

— Вибачайте, товаришу, на хвильку! Ідіть поволі самі наперед і не оглядайтеся.

По кількох хвилях ішли знов разом.

Криса вичував рам'я Ольги. Було ядерне, здорове в порівнянню з раменом Альви.

По дорозі запросив дівчину до молочарні в огороді, їли свіжу бульбу з квасним молоком.

Ольга квапилася, бо їй було далеко домів.

— Як хочете, можете переночувати у мене... До мене половину дороги ближче й є де поміститися, — сказав байдужно Криса.

Дівчина мовчала, як би не чула сих слів.

На скруті вулиці замітив він знов:

— От, видите, недалеко моя хата... Жінки нема, поїхала — можу вам відступити своє ліжко. Як хочете, лишу вам ключ, а сам піду до товариша.

— Нині не можу. Мушу бути дома, — відповіла байдужно.

Криса підвів її, станули перед брамою і гуторили.

— Можна коли навідатися до вас? — спитав Криса.

— Прошу, дуже рада буду.

— А коли?

— Найліпше в неділю, бо тоді у мене найменше роботи.

— Година?

— Одинадцята перед полуднем.

— Добре. Гаразд!

VII

Станув і розглядав на галерії, втім почув голос Ольги:

— Ходіть, ходіть!

Увидів її у вікні — чекала на нього. Зайшов у хату. Ольга потрясла його рукою по-товариськи і прохала сідати.

Виглядала тепер цілком інакше, як би не та сама. В новім киптарі, бліда, поважна, око велике, зіниця глибока. На стіні — Бакунін в обрамівці з червоного паперу, велика картина різьби Канови "Амур і Псіхея", на килимі над ліжком кільканадцять переписних листків з голими дівчатами і музами, далі зо дві копи таких листків, зложених на більшім столику, соціалістичний календар, революційний співанник, кілька російських брошур женевського видання, над столиком дубові і букові галузки з гарним золотавим листям. Головно звернула увагу Криси китичка житніх колосків ще зелених, в ніжній гуцульській урні. Велике вікно було втворене, видно було задумане, тихе небо і велике спокійне подвір'я.

— Як же почуваєте себе, товаришу? — спитав Криса.

— Дуже зле чуюся нині... Взагалі я не сотворена до міського життя... Так би пішла десь полями, лугами, далеко світами, аби лиш не видіти міста...

Криса вдивився в її глибокі очі і в тій хвилі видів у них власну скуку і тугу тисячі молодих людей в підлій тюрмі міських мертвих мурів.

— Всі ми заблукали тут, як осі житні колоски з далекого поля, з-під вільного синього неба, — сказав з гірким усміхом.

Вдивлявся на переміну в дівчині, то в колоски, і прийшла тиха хвиля, що обоїм станули сльози в очах.

— Що робите нині, товаришко?

— Не знаю. Не маю нині ніякого плану і нічого придумати не годна. Просто жити не хочеться мені нині.

— То може загостите до мене? Дивилася на вікно і сказала смутно:

— Добре. Прийду по обіді. — По хвилі спитала: — Є у вас софа?

— Є.

— То добре. Дуже люблю м'ягеньку софу. "Се не Альва! Се зовсім інша, глибша душа", — думав Криса по дорозі.

— Берне-Джонсівське личко чистої сльози! — сказав півголосом кілька разів і стирав порохи зі стола і софи. — Ся мене зрозуміє, відчує!

Очікував нетерпеливо, врешті, почув стук у двері.

Ввійшла Ольга. Поміг їй скинути загортку, капелюх і повів в робітню.

— О, прошу, є софа. Сіла і розглядалася.

— У вас багато книжок.

— Так, се також мої приятелі. — Подав їй мініатюру. — А се моя жінка.

Ольга приглядалася, прижмурюючи очі і заключила:

— Гарну маєте жінку... Я вже стрічала такі лиця, її самої не виділа, але пригадую собі, що стрічала схожі. — По хвилі сказала: — До вас має хто, може, прийти?

— Ні, ніхто не прийде.

— Можна для всякої певності замкнути двері зісередини. Пощо має нам тут влазити який непокликаний філістер.

— Добре, — сказав Криса і пішов замкнути двері.

Вертаючи, взяв кілька книжок зі столика і поклав перед Ольгою.

— Може, прочитати вам що?

— Прошу.

Взяв збірник старих людових пісень чужих народів, листував довільно і вичитував, що попало.

Ольга слухала спокійно, лежачи боком на софі, голова в долонях.

По кількох піснях полапався Криса, що в них як би ненароком був один і той самий мотив: зведениця криється перед матір'ю зі своїм любовним гріхом. Вразило се його, і він перекинув нараз кільканадцять листків та відчитував норвезьку пісню під назвою "Жінка короля Ельфів".

Мальфред і ненька

— Кує зозуля—

Сіла в комнатці

— Кує під балконом.

А Мальфред сльози в гаю проливала,

Заводила в світлиці.

— Донечко люба, що ж то ся стало,

Що личко рум'яне та біле стало? —

— Яка ж то хмара над мною повисла,

Може, се крайка в поясі стисла. —

Таж людські дівчата пояс стискають,

А личка прецінь як рожі мають. —

— Мамо-голубко, зглянься на бога,

Вже я всьо скажу тобі, небого...

Криса затаїв досаду дивного припадку і відложив книжку. Розмова ліпилася штучно. Дівчина тривала в задумі.

— Вибачте, товаришу, що я так лягла. Софа успокоює мої нерви. Гарна софа. У мене нема...

Криса підніс овочі на дерев'яній різьбленій тарілці.

— Любите такі речі?

— Так, дуже люблю. Який гарний великий виноград. Я ще не виділа такого... Що се у вас за оружє в куті? Встав і подав їй рушничку.

— Не набита, прошу.

Взяла за люфку, держала оружє проти себе і важила в руках.

"Вона не має ніякого стрілецького змислу", — подумав Криса.

— Як була я в Альпах, то стріляли ми з одним товаришем росіянином з маузера. Люблю аузерівські пістолі.

Поклала рушничку на стіл і скубала грона. Потім встала.

— Позвольте мені, товаришу, ключа і покажіть, де у вас ідеся на поле.

Вийшла.

"Дивна дівчина", — подумав зі спокійним усміхом артист і впав на один здогад.

По хвилі вернула і лягла знов боком на софу.

— Маю хорий жолудок, — сказала сухо і панувала над дошкульним роздражненєм. Він вніс фляшку і дві чарки.

— Позвольте вина.

— Яке вино?

— Чорне, як смола, солодке, але трохи не пошкодить. Торкнулися.

— Добре, — сказала з вдоволенєм. — В Ніцці пила я французькі і рейнські вина. Дуже любила тамошнє вино. І се також приємне. Інших напитків не вживаю.

— З ким були ви в Ніцці?

— З тим товаришем росіянином, що згадувала перше..

— Мали ви вже тоді нареченого?

— Ні.