Блискавиці - Яцків Михайло

Та зворотна точка була у них найвищим щаблем тверезості, по нім наступав вже упадок.

В остаток прийшов Криса до основної думки, яка заперечувала дуалізм.

Одиниця — се просторонь метів. Середня скеля тих метів відома, звичайно, окруженю, та й сама одиниця свідома їх. Коли ж виїмкові причини виведуть одиницю поза середню скелю, тоді вона вертаєся за інстинктом самоохорони або йде далі за підсвідомим тривком, але все посуваєся лише в своїй індивідуальній просторіні ретроградних або прогресивних метів, які осягнула правом унаслідження та з життєвих набутків. Вернув домів і збирався до виїзду.

XXIII

Звіздяна північ.

Серед темного лісу самітна, зачарована нива, що не мала пана. Світила, палала ясною зеленею.

Криса стояв довго і дивився на ту ниву.

Ішов битою дорогою і гладив долонею див-дерев, який посіяв тут перед літами, а тепер він розрісся по долинах і горах далеко, все зелений вліті і взимі.

Доходив до села.

Ластівки сталевими ключиками отвирали досвіток, їх дробина шепелявила в гніздах. Соловейко захрип, співаючи цілу ніч. Повторював спросоння ще деякі акорди. Перепелиця сіяла жемчугом по мідяній плиті. Земля пахла весною, як грудь дівчини.

Криса нахилювався до свіжоскороджених зільників і сіяв цвіти, яких тут не оглядав ще ніхто.

Заглянув крізь втворене вікно — мати спала, коло неї притулилося троє ясноволосих діточок.

Сипав на них цвіти. На голову матері сині, на головки діточок — білі і червоні.

За селом перший промінь повітав його. Жайворонок збирав сльози з землі і ніс їх на божий стіл високо до сонця. Вертався знов і приносив нові. Багато тих сліз.

Далеко на сході створило сонце ясну палату високо на горі.

"Ще одна доба трудної дороги, а завтра буду вже в тій ясній, студеній палаті. Там спочину сам. А нині в половині дороги заночую он там, в лісі, під горою".

Оглянувся.

"Спить село в долині, за мною не йде ніхто".

Зітхнув і пішов далі вгору.

XXIV

Демони затягали небо чорним саваном і сипали блискавки вечірнього сміху. Ліс був самотній і дикий.

Криса блукав.

Дерева нагадували великанів, всаджених головою в землю, і полк, що ладиться в похід.

Загуділо далеко в хмарах.

Криса змалку любив громи і блискавки. Бувало, отворить вікно і дивиться, як огненні бичі пражать темряву. Ліс край огорода мигне, як видінє, в небі створиться огненне пекло, на землі таємний рай. На хмарах чорти котять віз.

Як підріс, то пішов в світ. Тілько небо і ліс були свідком, як він плакав.

"Де ти, світла Душе, що з'явилася мені в потемках? Де ти, благородний Духу! Чи дійде коли до тебе отеє слово?.. Демон кривди гнав мене ночами по лісах, серед громів заплакав я гірко над людською судьбою і нараз серед блискавки вчув твій голос: "Хто заніс тут своє горе!?" І ти пригорнув мене, і шептав слова розради, а вони плили з твого серця і творчого духа. І ти втворив мені очі на таємні світи, яких я досі не оглядав. Де ти, таємний Путнику, великий Самотнику?! Я пішов в житейську боротьбу. Меч витупився, а рани не загоєні. Моє терпіння — пісня будуччини, моя туга — вечірній гімн в далекій святині, мій захват — громи і блискавки серед лісу... Мав я батька, матір — далеко від мене. Мав приятелів, жінки — далекі від мене. Оглядав штуку, вичував поезію — далеко від мене. Сотворю себе в собі".

Криса наткнувся на курган.

"Любове й маро молодих літ. Де ти? Обізвися. За скарби духа рад би я видерти тебе із смерті тепер, в осю ніч, і пригорнути до серця. Чи ти тепер русалкою на тих урочищах, де блукав я колись в тузі за тобою, і збираєш мої забуті болі за покуту?.. Ex, богове, вміли ми вас сотворити та й обдарувати всемогучістю, але ви нам, небожата, не годні загоїти пекучих ран... Сe тому, що ми віддали вам силу, а собі лишили тільки молитву і покору".

Ішов далі. Блискавка засвітила, він глянув перед себе і станув. Навернув вбік і співав шепотом:

В темнім лісі дикі голуби воркують —

на поляні дівоча рука в крові,

зі слонової кості різьба

серед макового цвіту.

Кому ти серце прирекла,

кому ручку віддала,

кого осиротила,

кого з землею подружила?..

Ішов довго, аж опинився на розлогім урочищі.

Ліг і спер голову на лікті.

До него ішли тіні. Гуртами, мовчки.

"Як погадаю на сльози тих, що марно з сего світа пішли, ніколи світла не виділи, правди не зазнали. Як погадаю... Нема богів, нема пекла. Бог — се моя душа, пекло — моя самота, я сам — невідомий цар на вигнанню... Всьо завели люди, а з ними легка справа. Виострю меч, а всьо молоде, живе відчує мене, і настане кровавий бій... Дві епохи маємо ще перебути: боротьбу і славу. В тих обох епохах я буду. В першій окровавлю меч местю за кривду поневолених братів, в другій спічну на щиті. А потім настане конець свідомості і землі".

Тіні лавами обступали його.

"Не взиваю богів, яких нема, не взиваю муз, які я похоронив, — взиваю вас, поневолені, скорбні тіні! Поблагословіть мою силу, аби вона стала проречистим духом, поблагословіть моє слово, аби воно стало огненним мечем за вашу кривду! В вас мій бог, моя муза. Хто ти є, дорогий брате і сестро. Чи на твердій, неврожайній ниві в кровавім поті від досвітку до ночі товчешся, чи в самітній скуці гіркий жаль давиш, чи в боротьбі й нужді свій вік проклинаєш, чи забутий в темній западні тягар неволі двигаєш, чи по білому світі без захисту блудом скитаєшся, чи в кривді чорні ночі зі слізьми і кров'ю серця пропиваєш, свої лаври топчеш і в розпуці кулаки гризеш — мир вам всім, мої бідні, мої сердечні брати і сестри! Нехай щира воля і відрада загостить в Вашу душу... Поклін вам!

Життя псує нас, топче людську гідність, затроює серце, ломить душу! Життє не вимагає від нас лицарської боротьби, ані любові і миру, лиш злодійських способів.

Криса дивився в темряву і видів над головою і перед собою хлань, якої вдень ніхто не оглядав. Така глибінь пропасті над тобою, що якби в неї стрімголов полетіли всі твої предки від нащада, то не вистало би їх, і твій атом по епохах не долетів би до дна.

Земля нагадувала бойовище, а тишина вічність.

Настала тишина, в якій на мерцях замерзає захватний усміх скону. Серед такої тишини розпадаються з прелюбністю трупи, вискалюють зуби, які нуждарі і пси, коли чихаються від галапасів. Серед такої тиші ростуть пазурі тигра, оскома дразнить львині зуби, вірлам сниться піднебний лет, розвиваються пупляхи цвітів, в матірних лонах будяться перші відрухи життя, в камінних глибинах під землею твориться світло і мистецькі постаті дорогоцінних кристалів. Серед такої тишини родяться боги і демони.

Криса видів огненний перстень власного ока і фосфоричне зарево над головою. Згори, з-поза хмар падав темно-синій промінь в край його спущеного ока. Таємна розкіш безмежного дива і страху проймила душу.

По пустирі стали снуватися блудні сміхи, без грудей і без відгомону, як голоси молодих лисів, сміхи по самотниках, як блудні світла на урочищі.

Попри Крису пересунулася тінь з камінним лицем, за нею здавлений регіт. Далі йшла інша постать з невкоєним, вічним усміхом щастя.

"Знаєш ти мою прогулку? А знаєш, що ціннійше від діамантів? Очі. А я привабив діти та й шпилькою по очах! Голосили, як мушки, трепотіли на землі в поросі, як пташенята, потім пішли в світ і грають людям веселої, а люди підтупцюють до танцю, хи-хи-хи!"

З далекої пустарі залунав стогін. Блискавиця шелеснула запаленою сіркою, по урочищі зачали танцювати дахи, і бубоніли молебні без відгомону, як похоронний хор. Дощ лопотів по очеретах, зітхав в просонню.

З-під бойовища воскрес полк і линув перед Крисою мертвим образом, весь в крові, в сні геройської смерті, з поломаними мечами і поторощеними ратищами в грудях. Полк з-перед півтисячі літ. За полком гомонів псалом:

"Я дух твоїх предків. Життя по смерті таке, яка сила за життя".

Смереки зачали в потемках нахилюватися до себе, торкати галузєм, лісом пішов шум розмови. До танцю громам заграла туча. Здалека летів рев пробитого льва.

Зближався, як хвиля повені, плив з груді великана неукоєнний плач чоловіка. Була в нім сердечна скарга дитини і навіжена розпука демона. Темрява вслухалася зі страхом в той плач і пила його, як земля воду.

Грізним реготом залунав пир громів, але плач чоловіка поборов їх і запанував серед темряви над цілою землею.

--------------

Примітки:

[1] Цвікер — пенсне.

[2] Шатня — гардероб.

[3] "Порадник для жінок" (нім.)

[4] "Життя дівчини-підлітка" (нім.)

[5] Оноди — якось.

[6] "Товариство тверезості"

[7] Доволі на сьогодні (пол.)

[8] Повінь могутності, людська природа поспішає (лат.)

[9] Зеро — нуль.

[10] Засоби для купання.

[11] В час найбільшого щастя і найбільшого горя нам потрібне мистецтво (нім.)