Блискавиці - Яцків Михайло

І тут я лише винна... Зрештою, не вільно мені помилитися ані на хвилю?

Станула напроти нього, стиснула його руку, дивилася з-під брів в його очі і питала поважно:

— Не віль-но? Не ві-іль-но?

Махнула вдолину головою, бо капелюх зісунувся назад..

Того вечора вертав Криса розсіяний домів і не міг зібрати думок.

Ходив по своїй кімнаті і з гірким насміхом наслідував східну вимову:

— Ррг, ррг, ррг!..

— Здавалося, що крук літає і кряче над ним.

V

Чекав на неї коло парку. В кілька хвиль по означеній годині заздрів далеко крисатий капелюх, піднесене вгору бліде обличчя, очі губилися за склами так, що їх не було видко, її тонка, похилена вперед постать линула до нього таким виїмковим рухом, що він даром силувався знайти порівняне до нього.

Махнув вгору капелюхом, вона здалека як все бачила вже його і кивнула головою. Зближалася до нього, він дивився в її розсіяні риси зі змерзлим, квасковатим усміхом.

Була задихана, подала, як звичайно, ліву руку і стиснула нагло його пальці. В початках разило се його, тепер привик — і се було для нього цікаве.

— Як ся маєш? Може, спізнилася я!?

— Ні-і, зовсім ні.

— Але ти, може, довше вже чекав на мене?

— Так, але вийшов скорше.

— Ну, то добре, що не моя в тім вина. Опинилися коло своєї лавки.

— Може, не будемо сідати?

— Чому?

— Як ти змучений, то сідаймо, але деінде.

— Чому?

— Не люблю отих цвітів, — показала парасолькою на сині іриси, якими був свіжо засаджений великий круг довкола.

— Чому не любиш? Вони нагадують мені хижацькі, комахоїдні цвіти.

Ходили мовчки довго, врешті Альва зачала оповідати:

— В сусідстві там у нас є одна дівчина, що має падавку. Се страшна, огидна слабість... Такій людині кождий, що лише добра для неї бажає, повинен підсунути трутизну, аби навіть не знала, коли її смерть захопить. Правда?..

Криса здвигнув раменами. Був подражнений.

— Є багато родів епілепсії. Деякі даються стерпіти, а навіть вилічити. Але взагалі не розумію, відки чоловік може мати право троїти чи в інший спосіб убивати другого чоловіка?

— Не розумієш? Те право осягаєся лише через любов. Коли б ти полюбив якусь людину, а потім довідався, що вона невилічимо хора, то не старав би ся вкоротити її мук?

— Ні, ніколи таких тайн не брав би я на свою руку.

— А коли б така людина сама прохала тебе о се?

— І в такім разі не зваживбися на сей крок. Кождий чоловік повинен відповідати сам за себе.

— А коли б вона не мала відваги наложити на себе руку?

— Ти поставила в заложеню любов, отже, не розумію, чому людина з падавкою мала би стратити всю вартість життя і краси і чому в хвилях свідомості мала би знайти менше щастя, ніж в смерті?

Альва перескочила несподівано на зовсім іншу тему.

— Сеї ночі сперечалися ми обі з сестрою. Наш пес не давав спокою і кількома опадами будив нас. Привик спати з нами. Але більше любить зі мною. Таке біле сотворінє. Я люблю лише два єства: сестру і його. І сестра його любить. Вона зажурилася би на смерть, якби він вгинув. Він любить часом зайти і вкусити в руку нашу сусідку або роздерти на ній сукню. Що тоді гамору і вереску!

— Над чим же ви сперечалися? — перебив Криса.

— Ага, ми сперечалися над тим, чи може бути приязнь між мужчиною і женщиною? Я давала докази, що так, а сестра була тої думки, що приязнь між женщиною і мужчиною цілком немислима.

— Скажи сестрі, що примірів такої приязні найбільше на світі. Кожде сопружество.

— Е, ні! Сопружество — се ж прецінь не приязнь, се радше любов.

— От бачиш! А я додам ще ненависть, чого ж більше хочете? В приязні і любові треба передовсім зжитися.

— Суперечка з сестрою настала з приводу штуки Гауптмана "Перед сходом сонця", на якій були ми вчора. Але мені ходить о се, чи взагалі між мужчиною і женщиною може бути сама чиста приязнь без ніяких побічних зглядів.

— Можливо, й се у виїмкових людей, але, беручи справу природно, годі уявити собі цвіт, який ріс би літаючи в воздусі, без коріння в землі.

— Сеї ночі відновився мені знов той спомин з гір, я вже оповідала тобі.

— І що ж?

— Уперед була би я пішла з тобою.

— А тепер боялася б!

— Ні, зовсім не те, але надумувала би ся, чи піти, чи ні... А се просто з тої причини, що я стратила віру в себе, в свою силу, взагалі, у все. Давнійше могла я доконати всяку постанову, а тепер навіть не укладаю ніяких планів, бо все чорти беруть... Страшенне з мене ледащо.

— Цікавий я, що то з нами буде за десять літ? — сказав він задумчиво.

Сходили в круту, темну і дику алею.

— Що б ти робив, як би так вискочили тут на нас розбишаки?

Криса вложив руку в кишеню, обіймив долонею малий пістоль, потиснув збоку пружину так, що люфка

Дівка.

Close відскочила на завісці і викинула патрон, потім виняв се дрібне оружє і показав дівчині.

Приглядалася і сказала:

— Мушу конечно справити собі револьвер.

— Нащо тобі?

— Так. Люблю всякі трутини, револьвери, кинжали і такі інші гарні речі. Се часом може придатися...

Сіли на лавку на скруті.

Западав вечір. Між деревами перелетіла сова, і шибали лилики, горою гомоніли прохожі.

Альва рисувала без плану парасолькою на піску. Криса похилився і думав. Згоді притулився боком до дівчини, потім обняв її стан, потім пригорнув і зачав цілувати. Була холодна, як вечір довкола. Похилилася, підперла голову рукою, сиділа непорушно, на віях нависла сльоза і впала на руку Криси. Потім друга, третя. Не боронив їй плакати, лише вглубився в тишину смутку.

— Ох, ти повинен обминати мене, я порохно, труп, — сказала гробовим шепотом.

Не знав, що діється з нею. "Може, вона має чахотку? — спитав себе в душі. — На всякий спосіб, чого ж криється переді мною!?"

Пригорнув її всею силою і вцілувався в уста довго, як в затроєну чарку.

Виходили з алеї вгору, вона опала на його рам'я, ішла нога за ногою і питала щохвилі:

— Не гніваєшся на мене? Вибачаєш мені? Я безумна. Не гордиш мною?

— За що? — спитав здивований.

— За мій глупий, бабський плач.

Глянув на її блідо-синяву маску з замерзлим усміхом.

Перед виходом на берег пригорнув її, аж підіймив з землі, й вцілувався в уста, в безконечність, як в цвіт забуття.

На горі Альва отямилася і була спокійна і лагідна.

Коли переходили вулицю, Криса спитав її:

— Ти не таїш нічого передо мною?

Глянула на нього здивована і заперечила головою.

— Ні-і, рішучо ні! Чому питаєш?

— Вір мені, клянуся на всьо найдорожче, що хоч би ти була калікою, не мала руки чи ноги, мала сухоти чи яку іншу хибу, я ніколи не міг би забути тебе, ніколи не міг би тебе покинути. Я бажаю твоєї дружньої душі, для мене твоя душа дорога.

— Мені органічно нічого не хибує, я цілком здорова.

— Що ж тобі властиво долягає, що ти часто робиш вражене, як би крилася з чим, як би терпіла щось таємного?

— Чи справді я так негарно виглядаю? Се, може, лиш так здається. Можливо, що деякий спомин лишив на мені такий недобрий слід... Раз скривдив мене один... Властиво, годі назвати се кривдою... Я мала тоді ледве тринадцять, чотирнадцять літ... не більше. Він був трохи старший... Ми бавилися самі і тоді... Але се прецінь дрібниця, до якої годі прив'язувати яку-небудь вагу. Я давно вже забула про се, лиш часом нагадується мені та прикра хвиля...

Криса підвів Альву, як звичайно, під браму і вертав сам.

Переходив через площу, засаджену каштанами, й сів спочити на лавці.

"Нема в тім нічого надзвичайного, а прецінь воно дивне".

Лагідні тіні, легке, чисте повітря і вражене нинішнього вечора вколисували його душу.

Вернув домів, засвітив і думав про Альву.

Тепер стояла вона перед ним ніжна, лагідна і добра, як душа кращої людини, що втікає від всякого бруду і годна захопити в себе ясні, творчі промені. І сердечно стало йому жаль тої гарної постаті, що так пропадає серед сірої буденщини та бюрової праці. Жалував її, як власну дитину, як би вона була його дочкою. Розумів початки історії, але як же тут вилічити її? Альва згадувала, що бере довшу відпустку й поїде з сестрою. Може, се порятує її здоров'я...

VI

В тім часі пізнався Криса з одною студенткою. На око була се дрібна, непоказна людина. В його уяві лишилися темні, прижмурені очі спідліб'я. Позичала від нього книжки і раз, коли підводив її домів, зайшов дрібний випадок. В хвилі, коли станули під брамою, Ольга зачепила груддю його рам'я. Не знав, чи сталося се нехотячи, чи нарочно, але звернув увагу на жіночу зрілість в тій молодій дівчині.

Умовився з нею і вийшли на прохід за місто. Сим разом розчарувався Криса понад всяку сподіванку. Ольга виглядала майже непристойно. Ампірова чорна суконка обтискала її тіло, з-під станика виходили голубі, широкі рукави по лікті, глибоко відкрита шия, волосє причесане на уха, солом'яний капелюх з широчезним дном. Бічні лінії капелюха разили віддаленєм від силуети голови.

Звичайно видав її Криса в киптарі і в тім строю лінія її пригорбленої, похиленої спини вказувала будову простого, людового типу, до якого звикло око, — тепер плечі у неї були ширші від бедер, як у всіх розвідок, груди неприродно великі, обтисла суконка показувала її незгарний низький ріст, довгі руки і худі пальці. В додатку ті дві противні краски: чорна суконка, а з-під неї голубі рукави блузки! Суконка вишивана на груді, шиї і сподом жовтими взірцями.

Ольга спала по обіді і через те її очі звузилися ще більше, уста мали кровопийний вираз.

Криса був збентежений сею несподіванкою, путався, оповідаючи свою буденну мрію, але згодом освідомив собі, що ходить йому передовсім о пізнанє укритих глибин людської душі, признавав в душі, що се бідна дівчина і тут належить брати під увагу її житє і думки, а не тіло і сукню.

Під час розмови Ольга ні разу не глянула на Крису, лише дивилася перед себе. Він звертав часто увагу на її прижмурені очі і на хрипкий, дитинячий сміх, коли вона розхилювала уста і підіймала голову вгору, як співучий птах.

Зайшли в грабовий лісок і сіли край стежки на березі, що опадав низом в прогалину.

— Ви любите ліс? — спитав Криса.

— Так, цілими днями і ночами сиділа би в лісі, коби лише комарів не було.