Легенда про юну Весну - Дев'ятко Наталія
— Не кожна королева віталася зі мною, але ти прийшла.
— Так, я прийшла... — почала королева, та провісниця жестом наказала їй замовкнути.
— Я знаю, чому ти прийшла, Тінтірлат. Битва на півдні. Скільки вмерли з твоїм іменем на вустах, одні кляли, інші вірили... Їх не зупинило море, вони проходять через сяючі кордони, наче межі не існує. Вони увійдуть в Дайран, і шпилі палацу зламаються, відгукнувшись на їхні голоси і зоріння їхніх очей. Шпилі тріскаються вже зараз, мороз підточив їхні корені.
Вєя стояла ні жива, ні мертва, глядячи, як відчай накриває королеву новими хвилями.
— Ти ще можеш піти, Тінтірлат, — продовжувала провісниця. — Не ти підеш перша, шукаючи інші шляхи, але сюди ти більше не повернешся. Якщо ж дізнаєшся пророцтво, то не зможеш не підкоритися.
Але сумніви королеви залишилися за дверима.
— Я не піду без пророцтва, — просто відповіла вона.
В руках провісниці з'явилося сердечко на тонкій стрічці. Воно хитнулось, хитнулась і тінь, як маятник, зупинившись.
— Ти знаєш, що і в твоєму серці живе чародійство? — безбарвно запитала провісниця.
— Я здогадувалась, — яструбиний погляд був прикутий до сердечка, певно, воно щось означало, щось незрозуміле для Вєї.
— Візьми.
Провісниця віддала королеві стрічку, але тінь маятника не рухалась. Тепер королева тримала його на витягнутій руці.
— І дивись мені в очі. Вдержиш, отримаєш пророцтво.
Скільки тривало мовчання, просякнуте сліпотою від народження і сліпотою від болю? З сердечка крапала кров, та долітала до підлоги вона талою водою, серце тануло, наче уламок криги. Маятник залишався непорушним, та і маятник теж розтанув, змінюючи напрям майбутнього, вказуючи з широкої дороги на звивисту стежку, що поросла бур'яном і полином. Вказуючи єдиний вірний шлях.
Королева Тінтірлат витримала випробовування. Остання крапля стала іскрою, і стрічечка згоріла, ледь не обпаливши їй пальці.
— Іди, королево, хай будуть з тобою шелест хвиль морських і сяйво юних зорь, — тихо мовила провісниця.
Тінтірлат прощалася, трохи схиливши голову, на уклін не зосталося сили. Вєя узяла її за руку і повела до виходу з підземелля.
Але перш ніж вони вийшли за двері, сліпий погляд ковзнув по Вєї, як батогом вдаривши, вогнем і холодом.
Дочка Місяця і Син Ночі святкували перемогу, веселі вогнища розплавили сніг, а пісні злітали до колючих зоряних небес.
До Дайрану лишалося кілька днів шляху, і ніхто не врятує приречене місто, лише вітер крутитиме попіл балакучими, стогнучими вихорами.
Лаолант і чаклунка цілувалися на очах у вірних їм, а вість про розгром летіла трошки повільніше за птахів.
Їхня перемога ділилася на трьох, та Явконд не з'являвся перед своїми підданими, і піддані забули про короля.
Явконд сидів за столом зі згаслою свічкою, припорошений снігом і сивиною. В покинутій фортеці гуляв крижаний вітер. Тільки чари чаклунки одягали колишнього дуелянта в полум'я, берегли його життя, щоб страхіття не закінчувалось.
Не можна подарувати те, чого не маєш. А гордовите серце Явконда переповнював відчай, і він ділився жагучим багатством з усіма.
Піднявши сріблясту снігову хмаринку, на стіл сів снігур. Явконд несвідомо розгорнув пергамент, що приніс поранений у груди птах. Снігур цвірінькнув і вилетів на волю через розбите скло.
Королева Тінтірлат кликала на бал.
Вєя й не сподівалась, що хтось приїде. Але в палаці розцвітали різнокольорові вогні, ліхтарики висіли навіть на старих яблунях. Кора однієї тріснула на морозі, і застиглий сік бурштиново яскравів в їхньому світлі.
А карети під'їздили одна за одною. Люди бажали хоча б на кілька годин відсторонитися від жаху, забути відчуття очікування новин. Вони посміхалися, доброзичливі, причепурені, жили, наче в останній раз.
Вєя бачила королеву, яка зустрічала гостей. Усмішка торкалася її вуст, але яструбині очі залишалися холодними, дивилися не в цей світ. Вони не бачили людей, котрі потребували надії і підтвердження, що ті, кого вони відпустили із затишних домівок, зараз повертаються з перемогою.
Але ніхто і не запитував, тому королева лише тихо всміхалася, вітаючись із гостями. І нечутно падав сніг за вікнами палацу.
Під'їхала карета Явконда. Яскраво-червоний одяг стер блідість з молодого обличчя, а у відблисках сніжинок не помітна сивина. Він галантно допоміг вийти з карети жінці в золотій масці, біла сукня була гарніша за сніг.
Бал. В пам'ять про всі втрачені темні ночі, музика як молитва задля порятунку, танці, сповнені легкості, але не любові.
Явконд і Грейж приїхали майже перед самим світанням. Вєя не бачила їх, втомлена гамором і чужими надіями, дівчина залишила залу.
Тому вона не бачила, як Явконд ввів чаклунку до зали, як Грейж зняла золоту маску, як мелодія збилася з нот і музики замовчали.
Королева-чаклунка і королева-яструб дивилися одна на одну.
— Ідіть, — тихо, але дзвінко наказала королева-яструб, але ніхто не зрушив з місця. — Забирайтеся! Всі!
Плутаючись в сукнях, панночки вибігали із зали, відштовхуючи від виходу синів і чоловіків, які дивом не потрапили у військо захисників. Від вітру паніки згасла половина світильників.
В залі залишилося троє, але двері не зачинились, як боялися ті, що втікали.
Королеви мовчали, біля стіни зачаївся Явконд, з-під плаща виднівся арбалет. В золотій масці тріпотіли віддзеркалення свічок.
Мовчання. До вимовлених заклять. І відчуваєш, як тремтять шпилі, вбираючи в себе небо і час. Мовчанка. Обіцяна обом королевам.
В руку Тінтірлат влетіла тінь меча. Грейж беззвучно плеснула у долоні. Дзвінка луна тіней, що прийняли на себе справжній двобій, пливла залою. Сипалися з лез прозорі жарини. Згасали світильники, спалахуючи багряним і білим.
Тіні билися, а королеви не відводили погляду. Як статуї, застигли вони, і здавалося, так промине вічність, а час зупинився, помер, незрозуміло як затримавшись у цій залі. Але не час він уже, лише тінь розхитує невагомі шпилі, наче дерева в бурю намагаються вивернути з землі вікові корені.
Тіні билися, увертаючись від ударів.
До зали забігла Вєя. Яструбині очі кліпнули, відгукнувшись на новий рух, і тінь одна спіткнулася.
Прозорий меч лишень торкнувся тіла тіні, трохи дряпнувши.
Тіні танули чорно-червоним маревом. Погляди розірвалися.
Поранена Тінтірлат схопилася за стіл, вона стікала кров'ю. Рука ковзнула по тканині, потягнувши скатертину, на полотні розгортали крила світанкові птахи.
Тінтірлат не впала. Людські очі ставали пташиними, волосся — пір'ям, нігті — кігтями. Яструб злетів до склепінь.
Отямилась Грейж.
— Вбий її!
Безбарвні очі палали порожнечею, Вєя відсахнулась.
Явконд вистрілив, влучивши птаху в серце.
На білій скатертині серед скалок посуду лежала мертва королева. Змертвілі очі бачили крізь стелю небо.
Здригнувся палац. Шпилі ламались.
— Ти вільний, Явконде. Її кров'ю вільний, — сова полетіла крізь розчахнуті двері.
Шпили ламалися, уламки як масло прошивали камінь дахів палацу.
— Ні! — Вєя кинулася до королеви, не одразу усвідомивши, що сталося.
Явконд схопив дівчину за мить до того, як перший уламок шпиля розбив мозаїчну підлогу.
Вони вибігли з частини палацу, яка руйнувалася.
Явконд обіймав ридаючу Вєю, але сам не міг відвести очей від руїн — у законної королеви буде справді королівський надгробок.
Кружляв сніг, лип до волосся і танув на щоках Вєї, наче плавився від світання.
РОЗДІЛ ІX
Під вагою сови гнулася гілка. Діти слідкували за птахом, і в кожному погляді читався виклик. Ледь-ледь торкалася усмішка вуст Христини, хитка, як морські брижі. Світлі очі Влада були чисті і спокійні, мов ранок. Глибоко дихала Анжела, з переляком поглядаючи на вожатого. А Митько здавався найстаршим з друзів, його руки не тримали зброї, але душа пам'ятала пристрасть поєдинків.
Сова теж дивилася на них. Із цікавістю, без страху.
Море шурхотіло камінцями. І в його мові можна було розрізнити слова, зрозумілі чайкам, та знехтувані людьми.
— Знаки, — тихо сказав дорослий. — Ми бачимо їх кожен день, але намагаємося не помічати. Та світ — не дзеркало, щоб чітко показувати нам, що відбувається. Не придивляючись, а лише коли несподівано переводиш погляд, можна побачити. А коли місяць народжується...
Сова сплигнула на землю.
— Мовчи, — прошипів птах. — Ніхто не кликав тебе. Ніхто не давав тобі права. Ти не доскажеш цю історію. Ти забув її.
— Я пам'ятаю, — вожатий піднявся, море обдало берег хвилею. — Ми пам'ятаємо.
— Для історії потрібні слухачі. Діти полохливі і дурні, вони не розуміють тебе, вони підуть, — Христина мала на думці підвестися, та Влад схопив подругу за плече, а сова насмішкувато продовжувала. — Для історії потрібен оповідач. А ти не доживеш до ранку. Ти не заслужив світання.
Митько не втримався, кинувши в птаха галькою. Камінчик згорів, не перелетівши через межу світлового кола.
Сова загрозливо зашипіла.
— Ах ти... — але сердилася вона не на дитину, дорослому пророчила: — Кожне слово віднімає твоє життя, його не вистачить, щоб дійти до кінця.
Світ посірів, але не світанком, зачароване море змовкло.
Примарна змія обвивала димом світле коло.
— Мертві міста, — майже шепотом мовив вожатий, але звук власного голосу повертав упевненість, — над мертвими містами пливе веселка. Сірі міста, де всі погляди прикуті до посірілої землі. Наші міста.
Сова пильно дивилася на дорослого.
Явконд не знав про ті міста, його зруйнований світ вимагав покаяння і помсти. Але на покаяння не погоджувалася гордість, а на помсту не залишилося сили.
В руїнах Явконд знайшов прапор, вишитий королевою Тінтірлат. Присипаний пилом і снігом, але не подраний. Золотий яструб розправив крила, сяйво перетікало в строгість нічного шовку. Дивним був цей прапор: поглянеш на нього, і забувається вчинене за своєю волею і за волею чаклунства, щоб уникнути болю. Золотий яструб дарував йому прощення королеви Тінтірлат.
Явконд поцілував чорний шовк, він тепер знав, що треба робити.
Полум'я повернулося до нього, наповнило молодістю, залишеною за порогом темниці. Явконд скликав військо в пам'ять про законну королеву, як нещодавно скріплював жахом і величчю різномовних загарбників.
У нього залишалося три дні, поки захмелілий від перемоги Лаолант віддасть наказ рушити далі. Явконд не знав, скільки днів йому відпущено, але дивним чином прапор королеви оселяв віру в тих, що віру втратили, і надія розгорялася, наче вогник перестрибує з гілочки на гілку, доки не запалає багаття.
Вогонь душі Явконда, що ніс страждання і вічні розлуки, тепер став останнім завітом королеви.
