Легенда про юну Весну - Дев'ятко Наталія

Захований в квітучій долині, повній дивовижних рослин, він і сам здавався квіткою, що розпускається. Чудесні тварини, що ходили стежками зачарованої долини, не боялися чоловіка, бо вони рідко бачили людей.

Трохи наляканий Лаолант слухняно ішов за чаклункою. Він захоплювався чарівною долиною і якимось чином знав, що може залишитися тут на довгі роки, майже навічно, не втрачаючи молодості.

Сяюче павутиння лягало на його одяг, створюючи неповторний візерунок, золоторогий олень покірно схилив голову перед людиною.

Посміхаючись, королева жестом запропонувала сховатися в палаці: по листям вдарили перші краплини дощу, загравши, як кришталеві.

Краса її більше не була крижаною. Ніжні риси, тонкі брови, ясний погляд. Серце затремтіло, наче невагомі шпилі іншого палацу дотягнулися і сюди.

Лаолант сам поцілував чаклунку.

Вже зжали золотий хліб, а в зачарованій долині не пожовтів жодний листок.

Лаолант жив у задоволенні, полював на золоторогого оленя, і торкаючись хутра звіра, стріли оберталися на багряні, майже чорні троянди. Чоловік Вєї складав букети з цих троянд і дарував господині долини.

Вихований з дитинства жах перед чарівництвом іноді нагадував про себе, та згодом чари здолали і його. Жах відступив перед красою чарівництва.

Він бажав, і бажання одразу збувались, тільки Вєю не кликав у мріях нерозумний мисливець. Ні, він не забував про кохану, та наче боявся, що дівчина, схожа на дитя, дійсно з'явиться на одній зі стежин.

Лаолант зустрів королеву Грейж, що сиділа біля непорушного озера. У воді відбивалося небо, але не чаклунка і не людина.

— Я не кохаю тебе, — сказав Лаолант, опускаючись на траву поряд із чаклункою.

— То йди, — вона була спокійніша від водяної гладі. — Ніхто, навіть я, не затримає тебе, якщо ти захочеш залишити долину.

Лаолант не відповів, на воду впав поїдений жовтизною листок, пішли легкі кола. Листок потонув.

— Чому ти не йдеш? — запитала королева Грейж, озирнувшись.

— Як я можу повернутися до Вєї після того, як я її зрадив, покинув, не сказавши навіть, чому поїхав?.. — та ні гіркоти, ані ненависті не було чути в його мові, лише порожнеча оселилася.

Чистий, холодний погляд чаклунки дістав до самих глибин душі Лаоланта.

— Я дам тобі владу, Лаоланте. І дам мету. Величну мету, що варта легенд. Велику владу, якої у тебе ніколи не було. Але приставши на мою пропозицію, ти не зможеш відмовитись, а засумнівавшись, загинеш. Краще повертайся до Вєї.

Та Лаолант не повернувся до коханої, заповнивши порожнечу зради метою і владою, обіцяними чаклункою.

Але не лише слово Лаоланта зберігала в пам'яті королева Грейж. Явконд теж дав їй слово, погодившись на таку саму пропозицію. Тому так часто їхав він зі своєї фортеці, слідуючи за совою.

Дивний птах вів його крізь марево, приводячи у країни, де розмовляли іншими мовами. Повертаючись назад, Явконд не міг знайти ці стежки без крилатого провідника.

Чаклунка називала його королем, а чужі народи підданими. Він називав чаклунку богинею і Посланницею Світла, Дочкою Місяця.

Явконд мав створити для Посланниці Світла армію, зробивши воїнів не чуттєвими до благань, вигнавши жалість з юних сердець. Бо лише юні з ясними очима вбиралися в кольори, обрані Дочкою Місяця.

Ще вчора вони складали пісні, а тепер малювали шедеври на піску не пензлем, а вістрями мечів. Але їхня рука мала не схибити.

Явконд вчив їх, переливаючи в молодих творців те, чим став сам.

РОЗДІЛ VІ

Знову вожатий дав слово морю. Діти стояли біля води, узявшись за руки, бо так було менш страшно. Хоч трошечки.

Влад пробачив Христині, Анжела вчепилася в Митька, їй здавалося, що по воді лине примарний корабель з подраними вітрилами.

— Так не буває. Скажіть, що так не буває. В казках так не буває! — Христина теж дивилася на море, але тіні і хвилі являли їй інше малювання, моторошніше від загиблого корабля.

— Христино, чому ти вирішила, що це казка?

З уханням тінь пролетіла над ними. Скрикнувши, діти пригнулися.

Сова сіла біля вогнища, у величезних бурштинових очах відбивалося полум'я. Але не цього вогнища, а тих сотень багать, що розпалили на березі моря. І кораблі хиталися на зачарованих хвилях.

Христина кинулася до вожатого, шукаючи захисту, поряд з ним сова здавалася звичайним птахом.

— Не бійтеся. Вона не зачепить вас. Вона не бачить вас, — повільно проказав дорослий і пішов до вогнища.

Сова зашипіла не по-пташиному, а по-зміїному, злетівши до зірок. Вожатий підняв гілляку, підчепивши вогонь, що засяяв на краєчку майже золотом.

— Але поки Явконд збирав військо, а Лаолант розважався в долині чаклунки, в житті Вєї теж відбулася знаменна подія.

В середині осені Вєя народила дитину. Дівчинку.

Але не її чоловік був біля неї, а викрадач. Явконд тримав дівчину за руку, просив не здаватися, кричав, що не відпустить.

А у Вєї не зосталося сили боротися, вона зісковзувала у небуття погибелі, віддавала тій, що народжувалась, власне життя.

На червоне небо набігали криваві хмари, і багряне море до ран лизало берег. Чорні птахи кружляли над морем, гостре, мов леза, пір'я перерізало нитки між землею і небом.

Кров замерзала, вицвітала, вкривалася ніччю, наче саваном, і ставала попелом.

І Вєя була тим морем і тим небом, розлученими, де більше не віддзеркаляться зірки. Ніколи вона так не кричала, забуваючи, що народилася людиною. А моторошні птахи забирали її, вирізуючи з повітря клітку, яку не відкрити і не розламати.

З крижаним дзвоном двері закрилися, розділивши світ той і світ цей.

Явконд дуже злякався, можливо, вперше в житті. Холодна, та жива, Вєя спала, але не прокидалася. Його лікарі знизували плечима. Не діяли навіть погрози.

І тоді Явконд поїхав у Дайран до королеви Тінтірлат.

Жінка, схожа на яструба, прийняла його так, наче нічого не сталося. І Явконд розказав королеві все. Лише одного разу збрехав, що дочка Вєї народилася мертвою.

Королева назвала ім'я Лаоланта, та Явконд лише похитав головою. Тінтірлат замислилась, з високих вікон її палацу було видно золоті ліси, як світанкові хмари забризкані багряним.

— Я поїду з тобою, але заберу Вєю живою чи мертвою, — сказала королева, дивлячись на білявого викрадача.

Явконд відвів спустошений погляд, погоджуючись.

Вони дісталися фортеці в сутінках. Скинувши дорожній плащ, королева Тінтірлат піднялася до кімнати Вєї. Явконд слідував за нею, та відстав, озирнувшись на ухання за вікном.

Між кригою і весною Явконд обрав весну. Цього разу.

Коли він увійшов у кімнату, королева Тінтірлат сиділа на ліжку біля Вєї, припавши вустами до холодної руки.

Так минула мить. Ще одна.

Королева відчула присутність господаря фортеці, і нежива рука Вєї впала на простирадло.

— Залиш нас, — наказала королева.

Явконд вклонився і вийшов з кімнати. Зараз королева, як ніколи, була схожа на яструба.

Що говорила і робила королева Тінтірлат, повертаючи Вєю до світу живих, так і залишиться таємницею. Лише бурштинові совині очі бачили це, але сова нікому не розповість.

Явконд сидів на підлозі, чекаючи на королеву Тінтірлат, не сподіваючись і не молячись. Те, що відбувалося за дверима, було старше заклять чаклунки і страшніше від двобою чарівними мечами, бо прадавнє і справжнє.

Блиск яструбиних очей згасила втома, суворе обличчя посіріло.

Вєя лежала на колінах королеви, і волосся чіплялося за персні. Вєя спала звичайним сном, а карета Явконда мчала жінок до палацу з невагомими шпилями.

Повний місяць віддзеркалювався в річках і калюжах, а опале гниле листя було плямами на ньому, старими ранами, осипаними могильною землею.

На цей самий місяць дивився Лаолант, але у південному краї не гостювала осінь. Дочка Місяця знайомила своє військо з Сином Ночі.

Їх мало бути троє, але Явконд залишився у фортеці, і колючий погляд чаклунки не обіцяв колишньому дуелянту нічого гарного.

Юні визнали Лаоланта, що лише на кілька років був старший від них. А він дивився на ліс щогл в гавані, оплетеній закляттями, що сріблилися на спокійній воді, і печаль залишала його. Мисливець ставав завойовником, а любов перевтілювалась у безжальність.

Кораблі вервечкою виходили через протоку у відкрите море. Чаклунка, вбрана в білий одяг, стояла на білуватому піску. А коли в темряві зникло останнє вітрило, обернулася совою і злетіла до мертвецьки блідого місяця.

Явконд дивився на свічку, яка згасала. Він відпустив прислужників і звільнив полонених ворогів. Знаючи, що за непослух загине, колишній дуелянт вирішив гинути без зайвих очей.

Сова влетіла у відчинене вікно, торкнувшись підлоги вже не лапами, а ногами. Явконд не глядів на чаклунку, гріючи долоні в полум'ї свічки. Тіні метушилися на стінах, не зачіпаючи білого одягу Дочки Місяця.

— Тут була Тінтірлат, — гнівно помітила чаклунка.

— Я її покликав, — гордовито відповів Явконд, залишивши у спокої кволе полум'я.

Рука стиснула руків'я меча, захованого під столом. Королева Грейж підійшла до нього, свічка згасла, не витримавши її присутності. Але темніше не стало, бо наближався світанок.

— Вєя. Знову Вєя стає на моєму шляху. Але її я можу пробачити, Тінтірлат — ніколи. Ти зрадив мене, Явконде, коли звернувся до неї по допомогу. Чому не до мене?

Явконд мовчав, він і сам не знав, чому поїхав у столицю, але і зараз відчував, що чинить правильно.

Явконд вдарив, знаючи, що чаклунка не зможе...

Світ спалахнув болем, збивши серце з ритму. Явконд усвідомив, що лежить на підлозі, не в силах поворухнутися. Меч зламався.

Чаклунка намотувала на палець його біле кучеряве волосся.

— Я не вб'ю тебе, Явконде, як ти того прагнеш, — розсміялася вона. — Ти зрадив мене. Ти програв мені. І тепер я вимагаю плату за програш. Ти розплатишся волею і болем.

Чаклунка щезла. Заклинання догоряли в світлі ранку. Сонце, що зійшло, було кривавого кольору.

РОЗДІЛ VІІ

Вожатий закашлявся.

— Тобі погано? Тобі допомогти? — злякався Влад.

— Не треба, — жест був владним і звичним.

Хлопчик поглянув на Христину, видихнувши крізь зуби:

— Якби я знав, що все буде по-справжньому...

— Владе, — дорослий засміявся, гірко, та похмуро. — Світ справжній. Завжди. Навіть коли йому не віриш.

Він подивився на гілку, що не згоряла, золотистий вогонь скапував на землю, наче справжнє розтоплене золото.

— Як легко вважати, ніби все відоме, просте, зрозуміле, і світ пізнаний і передбачуваний.