Легенда про юну Весну - Дев'ятко Наталія
Він ще не знав, що частина його багатств безслідно щезла, як і деякі, кого він вважав вірними друзями.
Колишній кращий дуелянт королівства ішов в бік сходу, до своєї фортеці.
Він ненавидів сяюче світило, що дивилося на нього, як на нікчему, застилало очі злими сльозами. Ненавидів Лаоланта, який виявився слабким супротивником. Ненавидів королеву Тінтірлат за добро, поставлене вище від власного закону. І навіть Вєю ненавидів, хоча ще більше жадав зустрічі з нею.
Природа оживала, прокидаючись від солодкого прохолодного сновидіння, та Явконд не бачив різнобарв'я. Біле марево відчаю застеляло погляд.
Мелодійний голос покликав його на ім'я, і марево вмить злетіло. Від світу, що виплеснувся на нього, Явконд ледь не захлинувся.
Голос повторив його ім'я. Жінка, що з'явилася нізвідки, обходила людину колом.
Королева Грейж. Висока, струнка, овіяна льодистою, нелюдською красою. Жінка, про яку говорили більше, ніж про всі бали королеви Тінтірлат. Тому що боялись.
— Здраствуй, — привіталася королева Грейж.
— Здраствуй, — відповів Явконд, спокійно, дивлячись їй в очі.
— Я можу повернути, як було, — вона посміхнулася.
Явконд мовчав, розуміючи, що лише чари Грейж не дають відчаю вчепитися в нього знову.
— Побори мене.
Чаклунка зірвала дві травинки, в її руках стебельця виросли, стаючи гострішими за метал. Смарагдові мечі увіткнулися в землю.
Безумство... Навіть до ув'язнення він би не зміг перемогти королеву Грейж. Людина не може здолати чаклунку...
Явконд витяг ближчий меч.
РОЗДІЛ ІV
— Не треба! Не розповідай далі!
Анжела тремтіла, дорослий обійняв дівчинку, заспокоюючи.
— Але ж ще нічого жахливого не сталося, — трохи здивувався він.
— А королева Грейж — добра фея? — розлютилася Христина. — Нащо вона в цій історії?
Вожатий печально подивився на Христину.
— Без неї не було б, про що оповідати. Лише коли всі, кому судилося стати частиною історії, сходяться, — лише тоді струмочки стікаються в море, і воно може змінити світ.
Діти не зрозуміли дорослого, та слова дивно відлунилися в темряві, тому вони не заперечили, не засміялися. Справжнє море безтурботно перекочувало гальку.
— Але ж Явконд переможе, так? — дещо боязко запитав Влад.
Вожатий зітхнув.
— Мені шкода засмучувати тебе, Владе, але Явконд не переміг. Місяці ув'язнення без сонця і свіжого повітря, отрута ненависті... Двобій чарівними мечами, що відгукуються на кожний рух душі... Улюбленою зброєю королеви Грейж! Можливо, єдиною, яка могла її поранити! Бо чаклунка завжди билася по-справжньому, — вожатий замислився.
— Явконд не міг виграти, та королева Грейж не взяла з нього ані слова, ані клятви. Накинула переможеному на плечі прозорий плащ і перенесла Явконда до брами його фортеці. І залишила, щезнувши.
Він знову замислився, і діти чекали, притихло навіть море.
— Але я б хотів розказати зараз не про Явконда, — повернувся до історії вожатий.
Вєя і Лаолант жили в злагоді, не даючи приводу для тихих злих розмов. Та все частіше діставав Лаолант засохлу квітку, яка майже втратила колір, вдихав примарний духмян і згадував золоторогого оленя.
Мрія про дивовижного звіра затьмарювала золото чистої любові, полонила розум і пам'ять. І одного весняного дня він прокинувся досвіт, узяв лук, поцілував кохану, що посміхалась уві сні, і пішов шукати золоторогу тварину.
Вєя спала так солодко, що лише зітхнула, відпускаючи чоловіка у безстрокову подорож.
Лаолант їхав лісами і луками, залишаючи королівство. Дихали холодом гори, але подорожній не збирався дряпатись по стрімчастим засніженим схилам.
Іноді йому здавалося, наче тінь оленя майорить попереду. Лаолант давав шпори коню, намагаючись наздогнати звіра. Та лише стукіт копит приносив безтурботний вітер.
Далеко від дому, ніким не впізнаний, Лаолант забував рідний край, і навіть вістку не надіслав Вєї.
Шлях привів його на круті прибережні скелі чужої країни.
Але не чув голосу моря Лаолант, стукіт копит золоторогого красеня бився в причарованому мрією людському серці.
Вєя прокинулась раптово, щойно світанкова тінь чоловіка зникла за пагорбом. Босоніж вибігла на подвір'я, та сонце, що сходило, не мовило до неї, мовчали птахи, мовчали трави.
Похнюпившись, ішла покинута дружина у спустошений дім. Такий холодний і чужий. Вєя тоді не знала, наскільки крижаним стане її гніздечко, яким шаром снігу воно вкриється, як не витримає обіймів зими.
Дівчина гуляла улюбленим садом, ловила рожеві сніжинки яблуневих пелюсток. Вона чекала на повернення коханого. Чекала день, чекала два, чекала, коли осипався яблуневий цвіт і розквітав бузок.
Поза очі її називали вдовою, та ніхто не засуджував Лаоланта. Бо ніхто не бачив його з тої пори.
Птахи прилітали в сад, що шелестів сумом, але чари більше не жили в їхньому пір'ї, і золото не осипало траву іскристими зірочками.
Королева Тінтірлат надсилала листи, але Вєя спалювала їх, не відкриваючи. З'явитися на балу одній здавалося зрадою.
Та відчувала Вєя під серцем дитину і дарувала любов тому, хто ще не народився, сподіваючись, що дитя буде схоже на Лаоланта.
Явконд одним з найперших дізнався про зникнення суперника. Лютий на тих, хто його зрадив, він не зустрічався навіть з вірними, не вірячи, що вони не злякаються гніву королеви, спроможного зачепити і їх ненароком.
Сова ухкала у нього за вікнами замість співів солов'я.
Одне ув'язнення змінило інше, і покарання, накладене на самого себе, було ще жорстокішим.
Явконд повертав втрачену майстерність, не помічаючи, як змінюються його очі. І прислужникам здавалося, неначе іноді звичайний меч хазяїна перетворюється на смарагдовий, а за його спиною яскравіють чарами червоні крила.
Жах вселяла присутність Явконда, що став безжальним і підступним. Краса його не вмерла, але назавжди змінилася, а молодість залишилася поза часом.
Якщо раніше він вбивав лише на дуелях, то тепер життя, як і біль, перестали мати значення. Пошкрябаний смарагдовим мечем чаклунки, Явконд перестав відчувати і свій біль, і чужий. Різнокольоровий світ перевернувся, впав, залишивши цілісним єдиний уламок минулого — пристрасть до Вєї.
І коли в палаці з невагомими шпилями гриміло нове свято, білявий вершник мчав до будиночка Вєї, щоб вкрасти дівчину.
І пишнопера сова летіла за ним.
РОЗДІЛ V
Вожатий задивився на полум'я і втратив нитку оповіді. З найближчого дерева злетіла, ухнувши, тінь. Діти здригнулися.
— Несправедливо це, що Лаолант поїхав, — прослідкувала за тінню Христина.
— А вам не здається, що його причарували? — запитав Влад, кинувши на вожатого благальний погляд, щоб підтвердив здогадку.
— Вірно, Лаоланта причарували, — всміхнувся вожатий. — Але ж не обманом, хіба ні? Чи він не сам обрав, з ким залишитися: з коханою чи з колишнім вільним життям мисливця?
— Для нас це надто складно, — але Анжела подумала, перш ніж відповісти. — Хай Христина каже, вона найстарша.
— На два дні старша від Влада, — ухилилася від відповіді подруга.
— А я їсти хочу, — втрутився Митько.
Діти розсміялися, але дорослий замислився.
— Ходімо, пошукаємо, — він підвівся.
— Як чайки будемо дохлу рибу жерти? Чи гладку чайку підсмажимо? — Влад струсив з шортів сухі водорості.
— Не смій так говорити! Чайки — це душі загиблих моряків, мені тато розповідав!
Христина штовхнула друга, але не розрахувала силу, і якби не дорослий, Влад би всівся у багаття.
— Обережно, діти, — вожатий суворо подивився на дівчинку.
— Ти що, здуріла! — налякано ощирився Влад.
Христина зніяковіла: вона не бажала, щоб так сталося.
— Вибач, я не навмисно. Владе?..
Хлопчик відвернувся. Незрозумілий розбрат опалив його крилом сильніше, ніж міг підпалити справжній вогонь.
— Ходімо до моря, — занепокоївся вожатий, прямуючи до води.
Діти знайшли ще живу рибу, яка застрягла між каменями. Вона і стала пізньою вечерею. Хліба, звісно, не було, а ось солі вище даху — море поряд, саме повітря сіллю насичене.
Дмухаючи на ароматну рибу і перехоплюючи гарячі шматочки, діти слухали голос вожатого, ідучи по ньому, наче крученою стежиною, все далі і далі.
Явконд, звісно ж, вкрав Вєю і, наче вітер, домчав здобич у свою фортецю. Пропажу виявили лише на ранок, як і кров на подвір'ї.
Двоє заступилися за господиню, але тепер не могли розповісти, хто винен в нічному злодійстві.
Чутки поповзли по королівству, Явконду приписували зникнення Лаоланта. Але брама негостинної фортеці залишалася зачиненою для цікавих очей, а ризикувати життям і свободою заради пліток не вистачало сміливості.
Вєя жила, неначе королева, вбрана у шовк. Найчастіше в червоний, який так любив Явконд. Посміхаючись вдень, вона ридала вночі. Господаря фортеці дівчина бачила лише за обідом, та ще, як стояла біля вікна, коли він їхав на цілі дні.
Явконд залишав домівку все частіше. Птахи збиралися в зграї, готуючись до перельоту на південь, раніше цього року, ніж зазвичай.
Вєя здіймала руки до лякливих зграй, благаючи взяти її з собою, але птахи не підлітали до вікна, а думки про дитину не дозволяли зробити крок вниз.
Віднедавна Вєя більше не вірила в легенди.
Що ж трапилось з Лаолантом? Море заступило йому шлях, обіцяючи загибель, якщо він підніметься на корабель. Море знало про минуле і майбутнє більше за людей. І кораблі-привиди нерідко кидали якорі в його гаванях. Збуджували жах, та не прокльони і стогони, як могли б, не потопи море справжні судна з їхніми капітанами.
Лаолант приходив на скелі три дні і три ночі, і коли третьої ночі зійшов місяць, він побачив на березі жінку з ніжним, та холодним поглядом чаклунки.
— Ти шукав мене, — сказала королева Грейж.
— Я шукав золоторогого оленя, — заперечив мисливець.
Королева Грейж дзвінко засміялась.
— Але це мій олень, і квіти, що ростуть під моїми вікнами, схожі на щербаті серця. Ти шукав мене, Лаоланте.
Чаклунка підійшла до нього і поцілувала, випиваючи душу, та не віднімаючи волю і пам'ять.
— Бажаєш повернутися до коханої чи спочатку побачити золоторогого оленя? — запитала вона, відпускаючи Лаоланта.
Мисливець згадав, як давно він не бачив Вєю. Вона ж не знає, що з ним і де він.
— Я хочу побачити оленя, — відповів мисливець.
Море звелося, обливши їх роз'яреними бризками. Чаклунка плеснула в долоні, і водне полотно вкрилося кригою.
Темні глибини звільнилися за мить, та, взявшись за руки, двоє зникли раніше.
Такого шторму не пам'ятали навіть сиві діди, жодний човен не повернувся додому тієї ночі.
Палац чаклунки сильно відрізнявся від палацу в Дайрані.
