Легенда про юну Весну - Дев'ятко Наталія

Чути навіть, як сурми вітають приїзд нових гостей.

Але юрба розтікалася перед брамою, як море огинає камінь, повертає, відносячи дівчину від входу.

Вєя спробувала опиратися, але марно. Смикнулася вбік, спіткнулася, та чиїсь руки не дали їй впасти.

Через мить дівчина дивилася в очі Лаоланта, але юрба нарешті розступилась, даючи дорогу кареті, і батьки примусили дочку повернутися на належне місце.

Сурми славили їхнє прибуття.

Бал. Свічки, шурхіт суконь, потаємний сміх, наче дзвіночки. Здається, між зустрічами минають не тижні, а місяці, довгі, зимові. Щоправда, справжні морозні зими давно не зазирали до столиці Дайран.

Подивіться на них: вони щасливі, знають одне одного роки, багато хто познайомився саме тут, і завжди повертається, шануючи королеву. Завтра вони прокинуться іншими, а сьогодні ніякої манірності, підморгування, інтриг. Музика очищує навіть черстві серця найбагатших синів і дочок цієї землі.

В цьому міститься якась непізнана чарівність, яку знає лише королева Тінтірлат, чия багряна сукня розкішніша від сьогоднішнього заходу сонця.

Раніше цей секрет знала її матір, котра отримала таємницю від бабусі. Але і про це теж не шепотіли.

Шепотілися про інше: про новеньких, симпатичних дівчат, їх було троє, про красуню в рожевій, дивовижно розшитій сукні, і про те, скільки очей сьогодні спалахне закоханістю.

Явконд слухав невинні плітки перших красунь королівства, що стояли неподалік. Панночки відпочивали, охолоджуючи тіла шампанським і білим вином.

Це теж було традицією: червоне вино подавали лише після опівночі. Воно належало світанню, нічого прославляти вмирання дня, хай і гарне до нестями.

Чорноволоса графиня кидала в Явконда гострі погляди, та він робив вигляд, що не помічає.

Явконд не замислюючись запросив на танець юну красуню в розшитій сукні. Запросив Вєю.

В танцях білявий Явконд був одним з найкращих. Та й не лише в танцях. Бився він завжди до смерті, виключаючи найтемніші ночі, звісно.

І пліток про нього ходило не менше, ніж про королеву Тінтірлат. Не багато кого називав він друзями, а ті, хто бував у його фортеці, ніколи не хвалилися тою дружбою і не розкривали таємниць непоборної для цікавості твердині.

Вєя кілька місяців старанно вчилася танцям, тому була гідною партнеркою. Явконд їй подобався, юне серденько люто стукотіло, готове віддати себе у вічне володіння. Біляві кучері обвили б його, затягнувшись у петлю...

Тремтіли, смакуючи передчуття, гострі шпилі палацу.

І тоді Вєя побачила його, чоловіка, що допоміг їй вибратися з натовпу. Вона вислизнула з обіймів Явконда.

Лаолант і Вєя не відходили один від одного. Слова були їм не потрібні, але і шпилі не залишилися розчарованими.

Явконд щез із зали.

Минула північ, і по залі розносили червоне вино. Вино золотилося в світлі свічок, наче вкрите марою закоханості.

Вєя і Лаолант випили келихи до дна, не відводячи очей, потонули в поглядах, потонули в більше не чужих душах.

До них ішов Явконд, зброя виділялася під червоним плащем. Але п'яні від свята і вина, гості не зупинили його, не згасили жартом блиск крижаних очей.

Лаолант усе зрозумів, це був не перший бал у його житті. Вклонившись розгубленій Вєї, він пішов за білявим дуелянтом.

В саду гуляли закохані, та всі вони трималися ближче до палацу. Явконд же одразу попрямував до розлогих яблунь, де зазвичай і проливали кров гарячі від блиску краси, що могла належати лише одному.

Вони зайняли позиції. Здавалося, навіть вітер замовк у гіллі, перестало посміхатися зіркам листя. Листя знало, і зірки знали, вони розуміли людей краще за самих людей, тонше передчували людські помисли.

Смерть стояла за деревами, та вона ще не обрала, на чиїх вустах залишить останній цілунок.

Лаолант і Явконд билися не до першої крові, як того вимагав звичай. Бо на червоному одязі Явконда її не було видно, а Лаоланта ще не було поранено.

Під яблунями поспіхом збиралися гості королеви. Явконда знали всі, та й Лаолант ще нічим себе не зганьбив. Глянувши на поєдинок із цікавості, люди вже не могли відвести погляд. Безжалісність і майстерність ударів обох суперників зачаровували, вбивали бажання битися об заклад або вибирати улюбленця.

Явконд примудрився різонути груди ворога.

Двоє глядачів зааплодували й одразу замовкли. Поєдинок не кінчався, хтось побіг кликати вартових. А супротивники наче збожеволіли.

Ніщо не стримувало їх більше: ні кохання до Вєї, ні заборона королеви Тінтірлат.

Коли у віддаленні з'явилися вартові, у Явконда була розсічена рука, а Лаолант втратив швидкість і під натиском відступав до яблунь. На перший погляд несерйозна рана сильно кривавила.

Явконд вибив ворожий меч і замахнувся для останнього удару. За спиною Лаоланта був широкий старий стовбур, ухилитися він би не встиг.

— Не смій! — з вартовими йшла королева. — Не смій, Явконде!

Яструбині очі палали. Явконд неохоче опустив зброю і повернувся до королеви.

На червоному не видно крові, але один її жест зараз — і закон вступить в силу. Тінтірлат не славилась вмінням прощати.

Лаолант з'їхав по грубій корі, не втримавшись, і до нього одразу підбігла Вєя.

Тінтірлат відірвала погляд від Явконда, подивилася на дівчину, що стояла на колінах перед коханим. І відпустила всіх, мовчки попрямувавши до палацу.

Невагомі шпилі тріпотіли в небі, яке сіріло ранком. Смерть ішла від старих яблунь.

РОЗДІЛ ІІІ

Здавалося, відлуння наказу королеви Тінтірлат ще не стихло.

Христина дивилася на вогонь багаття, яке вони склали, щоб відігнати ніч. Влад натягав гілок і водоростей найбільше за всіх, і тепер діти просто підкладали сухі гілочки, підживлюючи полум'я.

Маленьке, та живе вогнище гасило яскраві зірки. Не там — тут, під цим оксамитовим небом зупинила королева двобій, що мав скінчитися смертю.

Але такі думки надто казкові.

— А мені більше подобається Явконд. Він крутий, — Христина здригнулася від слів Влада. — Я б його раз! Раз!

Хлопчик показав, як би він розмахував мечем. Анжела притулилася до дорослого, позіхнувши крадькома: все ж не дурні люди визначили час відбою.

Вожатий всміхнувся.

— Не сумніваюся. Проти тебе він не протримався б і п'яти хвилин.

— Тю! Лаолант його перший поранив, — Митьку зовсім не хотілося спати. — Явконд — шахрай. Він у червоне вирядився. Владе, коли додому повернемось, я твою футболку візьму, коли піду Жоркіну пику бити!

— Хто тобі її дасть! — пирхнув Влад. — У тебе в самого червона майка є!

— А мені більше подобається королева Тінтірлат, — Христина відвела погляд від полум'я, та полум'я не залишило її очей, ім'я королеви пролунало так мелодійно, ніби вона не вперше його вимовляє.

— Вєя краща. Вона так танцює... — Анжела знову солодко позіхнула, вожатий погладив її по голові, як власну доньку.

— А хто вам більш за всіх подобається? — запитала Христина у дорослого.

— Мені важко судити, я ж бо знаю, що було далі.

— І ми хочемо знати, що буде далі, — відгукнулась Анжела, пообіцявши собі, що не засне, доки не дослухає.

— Далі, — замислено повторив вожатий.

В багатті луснула товста гілка, і струменем злетіли золоті жарини.

Лаолант видужав швидко, бо про нього піклувалася Вєя. Поцілунки завжди кращі від ліків: так вважали і він, і вона.

Обидві родини схвалили союз, і незабаром зіграли весілля.

Друзі ще не бачили ні Лаоланта, ні Вєю такими гарними, вони неначе випромінювали кохання і віру в щасливе майбуття. Мов білосніжні гірські птахи, вони схилялися перед батьками і присягалися в вірності, і цілувалися, тепер вже не потай.

Щастя... Один з найщасливіших днів. Сонячний, безхмарний і не по-літньому прохолодний.

Здавалося, цей день неможливо забути і зрадити...

Здавалося...

Але сьогодні закохані купалися в радості, а на білому вбранні ще не залишило слідів розчарування. Плями, які не змити ні прощенням, ні каяттям.

Вєя і Лаолант поїхали у Дайран на наступний бал вже як чоловік і дружина. Заручені темною ніччю, вони дякували королеві Тінтірлат і королеві-ночі.

І обидві королеви берегли їхнє щастя.

В ясну днину весілля Лаоланта і Вєї Явконд не бачив сонця. Світло дня не торкалося його обличчя вже багато днів.

В'язниця. Глухі стіни чи відсутність вітру — що гірше для того, хто не знав неволі?

Королева Тінтірлат сувора. Та вбивство не відбулося, а в дуелі ніхто не роздивився підлості. Засудивши дуелянта на мовчазну самотність, королева не відміряла строк покарання, принаймні, не сказала про нього Явконду.

Втративши лік часу, Явконд марив Вєєю. Дівчина йому снилася, зводила з глузду, кликала за собою, вабила і зникала.

Він прокидався у темряві, тільки капала мертва вода, що не знає часу і жалю. Текла, як життя. Як його життя, яке проходило поза стінами темниці. Без нього.

Нагорі свята змінювали бали, нові юні серця запалювалися коханням і билися в такт. А в серці Явконда кохання переродилося в пристрасть, в чорну жагу, перегоріло, стаючи отрутою.

Сонце могло випарувати отруту, поки вона не настоялася, та сонце не зазирає під землю.

Лаолант і Вєя оселилися в маленькому будиночку в тихих володіннях чоловіка. Вони весь час проводили разом, здавалося, вони не розлучаються ні на хвилину.

Ставши світлом один для одного, вони освітлювали світ спокоєм і благодаттю, наповнюючи його чарами.

Квіти, що їх посадили закохані, не в'яли тижнями і пахли так, наче щойно зрізані. Хмари, обтяжені градом, не закривали небеса, а дощі, сильні і недовгі, дзвінко били по листю.

Диво йшло разом із закоханими, залишаючи непомітні легкі сліди. Варто тільки прислухатися, замовчати, відволіктися від буденних думок, і світ звучав дзвіночками в лугових травах, сопілкою в світлих дібровах, барабанами в пухканні спілих грибів-дощовиків.

Чари жили в пір'ї птахів й осипалися з хутра звірів, залишаючи на землі золотавий пил. Та зібрати це золото ніхто не намагався. Не викувати перстень з такого золоту, та ступаючи по ньому, не пам'ятаєш зла, і навіть зло не вірить у власне існування.

Лише дітей поки не давало сонце молодятам. І Лаолант іноді діставав суху квітку, схожу на щербате серце.

Поринаючи у єдину таємницю, якою він не поділився з коханою.

Скінчилася осінь, королівство пережило м'яку зиму. Прийшла весна.

Двері темниці відчинилися перед Явкондом, коли розквітли тюльпани.

Ніхто не зустрів його, ніхто не вітав, ніхто не став для нього вісником волі.

Явконд пішов з Дайрану пішки, не озираючись.