Повія - Мирний

в ду­шi, но­жем по­вер­та­лась у сер­цi; Хрис­тя мов­ча­ла, слу­ха­ючи бе­зод­ра­дiс­не ма­те­ри­не зiт­хан­ня; чу­ла, ко­ли сльо­зи па­да­ли з її очей, ко­ли во­на їх ути­ра­ла. Мо­ло­да ду­ша дов­го не здер­же та­кої ва­ги, та­ко­го ли­ха: во­на зне­ма­гає пiд тим важ­ким гнi­том. Не ви­дер­жа­ла й Хрис­тя; сон - не сон, а якась уто­ма по­ча­ла її роз­хи­ту­ва­ти, зак­ри­ва­ла зап­ла­ка­нi очi.

Свiтом про­ки­ну­лась Хрис­тя i зди­ву­ва­ла­ся, що ма­ти до­сi не вста­ва­ла. То бу­ло, ко­ли зас­пить Хрис­тя, Прiська завж­ди бу­де її; а то вже i свiт заг­ля­дає у вiк­на своїми сi­ри­ми очи­ма, а во­на й до­сi ле­жить на пе­чi ти­хо, не по­во­рух­неться. "Хай же ма­ти спить, - ду­ма Хрис­тя. - Хай хоч тро­хи спо­чи­не, по­ки я впо­ра­юсь". Навс­пи­няч­ки Хрис­тя хо­ди­ла, щоб не за­мутити тiї ти­шi, що па­ну­ва­ла у ха­тi; як на те ж - со­ло­ма ше­лестiла, аж лу­ща­ла. Хрис­тя по­ча­ла ще бе­реж­нi­ше сту­па­ти, їй тре­ба уми­ти­ся, а во­ди у ха­тi не­має. Хрис­тя, як кiш­ка, по­кралась у сi­ни; ко­ли вер­ну­ла­ся зно­ву у ха­ту, то пер­ше, що їй ки­ну­лось у вi­чi, - ма­ти вже вста­ла: у чор­но­му за­ка­пел­цi, мiж ко­ми­ном i бi­лою стi­ною, трем­тi­ла її пос­тать сi­ра… То не ма­ти, то не жи­ва лю­ди­на, то - ви­хо­дець з то­го свi­ту. На кiст­ля­вих її пле­чах сi­рiе со­роч­ка, ши­ро­ка-ши­ро­ка, мов не на неї ши­та; шия жов­та, як у мерт­вя­ка, якось ви­тяг­ла­ся, пос­вi­чу­ючи своїми кiст­ка­ми; що­ки усе­ре­ди­ну ува­ли­ли­ся, жов­тим вос­ком узя­ли­ся; очi, не­на­че олив'янi ша­ги, свi­ти­ли; пiд ни­ми мов си­нi мiш­ки ви­сi­ли; кру­гом чер­во­нi кру­жа­ла… Са­ма жур­ба, са­мо ли­хо не ди­ви­ли­ся б так страш­но, як Прiська у той час ди­ви­ла­ся! Во­на вся тру­си­ла­ся; вус­та її трем­тi­ли, на­че що ше­по­та­ли… Тро­хи не ви­пус­ти­ла гле­чи­ка з рук Хрис­тя, як уг­ля­дi­ла свою ма­тiр.

- Не вер­нув­ся?.. Не­має? - мов тра­ва су­ха про­ше­лес­тi­ла, спи­та­ла Прiська, скри­вив­шись. Во­на, вид­но, хо­тi­ла плакат­и, та не змог­ла; очi її го­рi­ли, бли­ща­ли, i, як во­на не лу­па­ла наб­ряк­ли­ми вi­ями, нi од­на сльози­на не по­ка­за­ла­ся.

У обiд зно­ву Грицько су­не.

- Оце, гос­по­ди, з тим дядьком, як роз­хо­див­ся! - ска­за­ла Хрис­тя, уг­ля­дiв­ши Грицька.

- Де ма­ти? - спи­тав­ся той, увiй­шов­ши у ха­ту.

- На пе­чi, - од­ка­за­ла Хрис­тя. Прiська так i не вста­ва­ла з пе­чi.

- Чого ле­жиш? Ус­та­вай та зби­рай­ся в го­род за чо­ло­вi­ком! - по­чав вiн.

- Чого я за ним пi­ду? Хi­ба сам не прий­де? - прос­тог­на­ла, пiд­во­дя­чись, Прiська.

- Прийде… До­жи­дай… Дiж­деш­ся… Змерз! - рву­чи сло­ва, до­дав на­кiн­цi Грицько.

Прiську на­че хто у бiк шпор­то­нув но­жем при то­му сло­вi; во­на ки­ну­лась, трiп­ну­ла­ся… та так i за­ка­ме­нi­ла на мiс­цi - хоч би сло­во яке ска­за­ла, хоч би зiтх­ну­ла! Тiльки збоже­во­лi­лими очи­ма прик­ро ди­ви­ла­ся на Грицька.

Христя со­бi гля­ну­ла на йо­го, по­ди­ви­ла­ся на ма­тiр, схопи­лася за ли­це ру­ка­ми, при­ту­ли­ла­ся до ко­ми­на голов­ою…

- О мiй ба­теч­ку, мiй та­точ­ку! - нес­тям­но скрик­ну­ла во­на, i вся її пос­тать зат­рем­тi­ла.

У Грицька мо­ро­зом сип­ну­ло вiд то­го Хрис­ти­но­го кри­ку; та Грицько не та­кий, щоб уда­ря­ти на сльози: вiн пройшов­ся по ха­тi i зно­ву по­чав док­ла­да­ти:

- Оце у во­лос­тi був… но­сив по­душ­не… При ме­нi бу­ма­га по­лу­че­на, об'яви­ти жiн­цi чи дi­тям, чи ро­ди­чам яким, щоб прий­шли у мiс­то приз­на­ва­ти… Знай­шли у снi­гу замерзло­го­… Заг­ни­бi­да, ли­бонь, приз­нав… Так щоб узя­ли по­хо­ва­ти, ко­ли хо­тять… Там бi­ля йо­го i чо­бо­ти но­вi знай­шли i ще щось… З во­лос­тi хо­тi­ли наз­на­рош­не за то­бою по­силати, та я ска­зав: все рiв­но бу­ду на тiм краї - зай­ду й ска­жу.

Грицько, скiн­чив­ши, по­ди­вив­ся на Прiську, пог­ля­нув на Хрис­тю… Прiська мов­ча­ла; Хрис­тя ту­жи­ла. Вiн зно­ву прой­шовся по ха­тi, раз i вдру­ге; зно­ву гля­нув на доч­ку i ма­тiр… Нiх­то не вга­дав би, що йо­го очи­ма свi­ти­ло: чи ра­дiсть, чи гiр­ка ура­за? Ли­це йо­го якось пе­ре­ко­си­ло­ся… По ха­тi носи­лося Хрис­ти­не ле­мен­ту­ван­ня.

- Ви ж чу­ли? - глу­хо спи­тав­ся вiн i, по­вер­нув­шись, пi­шов з ха­ти. Слi­дом за ним, на­че до­кiр, вир­вавсь нес­тям­ний крик Хрис­тi i роз­пав­ся над­во­рi. Грицько, струс­нув­шись, по­вернув ули­цею.

- Ой ле­леч­ко!.. Ой ма­моч­ко!.. - кри­ча­ла Хрис­тя, пiд­хо­дя­чи до ма­те­рi. - Що нам те­пер, бiд­ним, ро­би­ти?..

Вона ди­ви­ла­ся на ма­тiр своїми зап­ла­ка­ни­ми очи­ма, а ма­ти на неї - су­хи­ми, як огонь, па­лю­чи­ми.

- О го­ренько на­ше! о ли­шенько тяж­ке! - ту­жи­ла, припада­ючи до ма­те­рi, Хрис­тя.

Прiська все бо­же­вiльне ди­ви­лась на неї та трем­тi­ла. А се - на­че що з-пiд Зем­лi - трiс­ну­ло, пис­ну­ло… Страш­ний ох­рип­лий крик вир­вав­ся з Прiсьчи­них гру­дей i роз­лив­ся бо­жевiльним пла­чем… Прiська при­па­ла до Хрис­тi, об­хо­пи­ла її го­ло­ву ру­ка­ми i страш­но-страш­но за­ви­ла.

- Моя до­неч­ко, моя го­лу­боч­ко, про­па­ли ж ми на­вi­ки!

Надворi на­су­пи­ло­ся; у ха­тi по­тем­нi­ло. I се­ред тiї темно­ти, не­на­че со­ви, пе­ре­гу­ку­ва­ли­ся доч­ка й ма­ти… Тон­кий ви­разний крик доч­ки зли­вав­ся з ох­рип­лiї ле­мен­том ма­те­рi, роз­хо­див­ся по ха­тi, бив­ся об стi­ни, слав­ся по до­лiв­цi… Сум та ту­га виг­ля­да­ли з тем­них кут­кiв.

До са­мо­го смер­ку го­ло­си­ли доч­ка й ма­ти. За­бу­ли i про обiд, за­бу­ли про все на свi­тi. Одар­ка Здер­ла, по­чув­ши з сво­го дво­ру їх стра­шен­ний ле­мент, прий­шла про­вi­да­ти, що там та­ке? - i на­си­лу вiд Хрис­тi до­би­ла­ся, що то по батько­вi ту­жать. Во­на ки­ну­ла­ся бу­ла роз­ва­жа­ти Прiську, що то, мо­же, ще й брех­ня… чо­го лю­ди не на­ка­жуть? - та ще гiр­ше роз­разила її сер­це, ще бiльше ви­то­чи­ла слiз iз ста­рих очей. Прiська за ни­ми i сло­ва не ска­же; що поч­не, то так i зал­лється пла­чем. Сум­на та не­ве­се­ла пiш­ла Одар­ка до­до­му.

Смеркалося. Над­во­рi, не­на­че ту­ман, сi­рий свiт ко­ли­вав­ся над зем­лею. У ха­тi - чор­нi­ше са­жi: тiльки на­мерз­лi вiк­на, мов по­лу­дою зас­ла­нi очi, сi­рi­ють; i ти­хо-ти­хо, як у мо­ги­лi. За­мовк­ли доч­ка й ма­ти. По­ра й пе­рес­та­ти, бо є кi­нець сльозам, є край i ле­мен­то­вi: го­лос хрип­не, сльози сох­нуть, опус­ка­ються в сер­це, на дно ду­шi. За­мiсть їх ус­та­ють дум­ки, здiй­ма­ються гад­ки - од­на дру­гої не­од­рад­нi­ша, од­на дру­гої не­роз­важ­нi­ша. В тем­ря­вi во­ни ши­ряться, яснiша­ють; давнє ус­тає пе­ред очи­ма, мов во­но тiльки що дi­яло­ся; лю­ди про­хо­дять - жи­вi лю­ди; чу­ти їх мо­ву - жи­вий го­лос… їх бiд­кан­ня, ре­гiт, ра­до­щi, сльози.

Не ми­ну­ли тi дум­ки-му­ки Хрис­ти­ної i Прiсьчи­ної го­ло­ви. Доч­ка, за­бив­шись у ку­ток на по­лу, бо­же­вiльне уст­ро­ми­ла очi у сi­рi шиб­ки, i на їх бi­лу­ва­то­му по­лi ма­лює дум­ка бать­ка… її батька, ни­зенько­го, на­топ­ту­ва­но­го, з круг­лим ли­цем, ру­ди­ми ву­са­ми, ка­ри­ми доб­ри­ми очи­ма. Який сам був - та­кi в йо­го й очi; не­дар­ма ка­жуть: вид­но чо­ло­вi­ка по очах. Вiн справ­дi був доб­рий, не то що нi­ко­ли не зо­би­жав її, а, бу­ло, i ма­тiр при­дер­же, ко­ли та роз­хо­диться ла­яти… I з людьми вiн