Повія - Мирний

- Що ж там та­ке?

- Що? по­душ­не! - грiз­но гу­ко­нув Грицько, прой­шов­шись по ха­тi та вда­рив­ши но­гу об но­гу.

- Не знаю, - ка­же, по­мов­чав­ши, Прiська. - Ко­ли вер­неться - ска­жу… Узяв тро­хи хлi­ба про­да­ти, як­що про­дав…

- Та я цю пiс­ню не вiд од­но­го чую! - пе­ре­бив Грицько. - Ли­ха їх го­ди­на роз­но­си­ла по яр­мар­ках! А тут в од­ну шку­ру по­си­ла­ють: iди!.. Ота­ка путь… х-хе!

- Чого ж це так при­па­ло? - пи­та Прiська.

- Гаспид їх знає! От не­щас­тя! - гу­ха­ючи тяж­ко. - Во­ни там по яр­мар­ках гу­ля­ють, го­рiл­ку п'ють, а ти по їх хо­ди та зби­рай…

Прiська мов­ча­ла. Во­на зна­ла доб­ре цього Грицька: не бу­ло га­ря­чi­шо­го чо­ло­вi­ка на се­лi, як вiн. Роз­сер­ди­ти йо­го - як раз плю­ну­ти; а ко­ли роз­сер­див­ся - як реп'ях той учепить­ся. Кра­ще мов­ча­ти. I Грицько мов­чав, хо­див по ха­тi, ху­кав та тер ру­ки, бив чо­бiт об чо­бiт.

- А те­пер ще плен­тай­ся до Гуд­зя!.. Бла­гий, бач, свiт! - сер­дився Грицько. - Ду­шею на­ло­жиш че­рез їх, прок­ля­тих!.. Та хоч би гро­шi да­ва­ли.

- Що ж, як не­має гро­шей, - йо­му ти­хо Прiська. - Хi­ба б не рад­нi­шi вiд­да­ти?.. Ко­ли й за­ро­би­ти нiг­де.

- Брехня! - обiр­вав Грицько. - То та­ка вда­ча ле­да­ча, та­ка звич­ка бi но­ва! Спо­ва­ди­лись так: хо­ди по їх ра­зiв по де­сять та про­си, у но­ги кла­няй­ся!..

А не­ма то­го, - слi­дує з те­бе - i вiд­дай, ко­ли слi­дує. Так же нi: кра­ще в шин­ку проп'ю, нiж в каз­ну вiд­дам.

- Було б що вiд­да­ва­ти, - ус­мi­ха­ючись, ка­же Прiська, - а не то що в ши­нок ще но­си­ти… Уже, здається, що у ко­го й бу­ло, то все поз­ди­ра­ли. До­ки во­ни вже бу­дуть i дра­ти?

- Не на­шо­го то ума дi­ло… Ска­за­но - дай, то й вiд­дай.

- Воно ж i да­ван­ню кi­нець є… Уже ж усе, що бу­ло, забра­ли… ове­чат про­да­ли, сви­ней про­да­ли, оде­жу лищ­ню… Зо­сталися од­нi з ду­ша­ми. До­ки ж та­ки йо­го бра­ти i з чо­го йо­го взя­ти? Он, не­бiй­сь, у па­нiв скiльки зем­лi - не мi­ря­но! З iх би i бра­ли.

- Хiба не бе­руть i з їх? Ду­маєш, ми­лу­ють - бе­руть!

- Та не стiльки, як з нас. З їх за зем­лю бе­руть. А з нас? I по­душ­не, i ви­куп­не, i земське, й мирське!.. Гос­по­ди! от на­стало жит­тя, - во­ро­го­вi та­ко­го не по­жа­даєш.

- Толкуйся! Що по­мо­жеться?.. А ну лиш, дiв­ко, вог­ню люльку за­па­ли­ти, - пiд­хо­дя­чи до пе­чi, про­мо­вив Грицько. Хрис­тя ви­тяг­ла жа­ру.

- Як же ти йо­го вiзьмеш? - скрик­нув Грицько, по­ка­зу­ючи ру­кою на ку­пу по­пе­лу, в кот­ро­му тлi­ли iск­ри. - А до хлоп­цiв, не­бiй­сь, про­вор­на, - зло увер­нув вiн. - Да­вай вi­хоть!

Христя скру­ти­ла вер­чик со­ло­ми, за­па­ли­ла i по­да­ла Грицько­вi.

- То ти ж ска­жи Пи­ли­по­вi, щоб безп­ре­мiн­но дос­та­чив гро­шi, - ка­же Грицько, по­ло­жив­ши вi­хоть на люльку. Огонь про­бiг впо­довж йо­го ви­ду, ос­вi­тив на­суп­ле­нi бро­ви, сi­рi сер­ди­тi очi, кот­ри­ми вiн блим­нув на Хрис­тю… Здається, трiс­ку­чий мо­роз та­ким хо­ло­дом не дих­нув би, як гля­нув вiн на неї.

- Скажу, ска­жу.

- Ска-а-жу-у! - про­мо­вив Грицько, сплю­нув, на­ки­нув коб­ку на го­ло­ву й пi­шов з ха­ти.

- Звичайний дядько, нi­чо­го ска­за­ти. Пi­шов - i не попро­щався! - ска­за­ла Хрис­тя.

- Жди ти вiд Грицька зви­чай­нос­тi - дiж­деш­ся! Вiн уже i зви­чаї людськi че­рез свою пи­ху по­гу­бив, - про­мо­ви­ла, зiтх­нувши, Прiська i зно­ву поб­ра­ла­ся в ку­то­чок на пiл, на своє мiс­це.

Тяжка, пе­ку­ча ту­га об­ляг­ла її сер­це, важ­кi дум­ки об­сi­ли го­ло­ву, її дов­ге жит­тя розс­ти­ла­ло­ся пе­ред нею… Де її ра­дощi, де тi ве­се­ло­щi? День у день ро­бо­та, день у день пра­ця - нi згу­ля­ти, нi спо­чи­ти. А нуж­да яка бу­ла, та­ка й є; з са­мо­го мал­ку як при­че­пи­ла­ся - та й до­сi… Що бу­ло доб­ро­го в сер­цi, що бу­ло жи­во­го в ду­шi - як той ша­шiль, во­на про­точил­а: i кра­са бу­ла - не знать ко­ли зно­си­ла­ся; i си­ла бу­ла - не знать де дi­ла­ся; якi на­дiї бу­ли - i тих не­має; зостал­ася од­на - доч­ку прист­роїти, та то­дi хоч i вмер­ти… Без жа­лю, без ту­ги, ско­рi­ше ра­дi­ючи, ки­ну­ла б во­на сей свiт: та­кий вiн їй гiр­кий та об­рид­лий, тем­ний та непривiтни­й… Там - хоч вiч­ний од­по­чи­нок; а тут - нi спо­чинку не­має, нi єди­ної од­радiсної хви­ли­ни… Ще й так во­на дов­го про­тяг­ла: дру­го­го б роз­да­ви­ло та­кою ва­гою нуж­ди та го­ря або зас­та­ви­ло ру­ки на се­бе на­ло­жи­ти; во­на ж усе пе­ре­тер­пi­ла, все пе­ре­мо­гл­а… Не ди­во, ко­ли в со­рок лiт прий­шло­ся по­сивiти; гли­бо­кi зморш­ки по­рi­за­ли ви­со­ке чо­ло, покарбували ­ко­лись пов­не рум'яне об­лич­чя, спер­шу висуш­ивши та ви­в'я­ли­в­ши йо­го; во­но ста­ло жов­те, як во­щина; ви­со­кий стан осiв, пря­ма спи­на зiг­ну­ла­ся у ду­гу, а ко­лись блис­ку­чi очi по­гас­ли-поб­лiд­ли, як блiд­не квiт­ка на мо­ро­зi… Ве­ли­кi заш­по­ри за­га­ня­ло жит­тя у сер­це Прiсьцi, страшним мо­ро­зом ку­ва­ло їй ду­шу! Як му­че­на, си­дi­ла те­пер во­на на по­лу, i не хо­тi­ло­ся їй ди­ви­тись нi на що, не хо­тi­ло­ся ди­ха­ти; спус­тив­ши очi, во­на важ­ко зiт­ха­ла… Бу­ря ви­ла й одк­ли­ка­ла­ся бо­лiс­тю на її ду­шi, на кiст­ках, на сер­цi.

- Ви б ляг­ли, ма­мо, спо­чи­ли, - упо­рав­шись ко­ло пе­чi, ка­же Хрис­тя.

- Його вже не бу­де сьогод­нi, - про­мо­ви­ла глу­хо Прiська. - I то - спо­чи­ти… - i, про­тя­га­ючи свої си­нi ко­ря­вi ру­ки, полiз­ла на пiч. Кiст­ки їй лу­ща­ли; са­ма во­на стог­на­ла.

Христя гля­ну­ла на ма­тiр, про­ве­ла її пог­ля­дом аж на пiч - i на сер­цi у неї по­хо­ло­ну­ло. Та­ка ма­ти ста­ра, зi­сох­ла, немощ­на… Нев­же й во­на до­жи­ве до та­ко­го? Не до­ве­ди, гос­по­ди!

Цiлу нiч про­ки­да­ло Хрис­тю ма­те­ри­не важ­ке зiт­хан­ня; їй не раз чув­ся i її за­дав­ле­ний плач.

- Мамо, ви пла­че­те? - до­пи­ту­ва­лась доч­ка. I плач, i зiтхан­ня на який час за­ми­ра­ли… Вi­тер пок­ри­вав їх своїми жалiс­ливими за­во­да­ми.

II

***

Недарма жу­ри­ла­ся Прiська; не­дар­ма цi­лої но­чi не спа­ла, то гiр­ко пла­чу­чи, то важ­ко зiт­ха­ючи: уже тре­тiй день ми­нув пiс­ля Ми­ко­ли, а Пи­ли­па все не бу­ло. Щод­ня во­на бi­га­ла до Здо­ри­хи до­вi­да­ти­ся, чи не приїхав її чо­ло­вiк? По­ки ж Здо­ра не бу­ло, ще та­ки на­дiя жи­ла у її сер­цi, во­ру­ши­ла­ся на са­мо­му днi, грi­ла; а як Кар­по приїхав та ска­зав, що Пи­лип, спро­дав­шись, пi­шов вiд нього i бiльше йо­му не до­во­ди­ло­ся ба­чи­ти, - нi жи­ва нi мерт­ва вер­ну­ла­ся Прiська до­до­му… У го­ло­вi в неї гу­де, у ву­хах дзво­не, в очах жов­то… Во­на не змог­ла сло­ва ска­за­ти; як зляг­ла, то про­ле­жа­ла, на­че де­рев'яна, до дру­го­го дня.

На дру­гий день пiш­ла роз­вi­ду­ва­ти по се­лу