Повія - Мирний

- хто приїхав? роз­пи­ту­ва­ти - чи не ба­чи­ли де-не­будь її Пи­ли­па? Iван Кнур хва­лив­ся, що ба­чив йо­го в шин­ку; Грицько Хо­мен­ко розка­зував, що во­ни во­ди­ли­ся з Ула­сом Заг­ни­бi­дою; Дмит­ро Шка­руб­кий ка­зав, що ба­чив на са­мо­го Ми­ко­ли, як Пи­лип ви­хо­див з мiс­та. "Ку­ди се?" - пи­тав­ся Дмит­ро. "Додом­у". - "Хi­ба спро­дав­ся?" - "Спро­дав­ся", - од­ка­зав Пи­лип i вда­рив по ки­ше­нi ру­кою. "А то що ме­те?" - спи­тав­ся Дмит­ро. "То не про нас ме­те!" - смi­ючись, од­ка­зав Пи­лип. "А про ко­го ж?" - "Про тих, що в рид­ва­нах їздять та бо­яться хо­ло­ду", - i, за­ре­го­тав­шись, пi­шов со­бi геть.

Другi, ко­го не пи­та­ла Прiська, ка­за­ли, що не ба­чи­ли i в вi­чi її Пи­ли­па, гу­ди­ли го­ди­ну, гу­ди­ли до­ро­гу, за­би­ту та зане­сену снi­гом; нах­ва­ля­ли­ся, що зро­ду-вi­ку вдру­ге не поїдуть на сю яр­мар­ку; роз­ка­зу­ва­ли, що ба­га­то на­ро­ду по­мерзло; то­го вже й не лi­чи­ти - хто но­гу, або ру­ку, або нiс одморо­зив… I по­лi­цiя, i ста­но­вi їздять усю­ди, роз­ри­ва­ють бур­ти снi­гу та ви­би­ра­ють за­ду­бi­лих… "Як дров тих насклад­ано у по­лi­цiї!" - до­дав Пет­ро Усен­ко.

Вернулася Прiська до­до­му зап­ла­ка­на та за­жу­ре­на. Хри­стя со­бi пла­че; од­на од­нiй сло­ва не ска­же. А тут ще й Гри­цько на­до­лу­жує: щод­ня iде по­душ­не пра­ви­ти - i сьо­годнi iде, i завт­ра iде.

- Де ж ме­нi но­го взя­ти? Бач же - Пи­лип не вер­тається, - пла­чу­чи, од­ка­зує Прiська.

- Винокурню за­ку­рив, ма­буть! - доїдає Грицько. - Усi уже вер­ну­ли­ся, а йо­го не­має.

- Може, вже й не вер­неться нi­ко­ли… - ка­же Прiська.

- Не вiзьме йо­го ли­ха го­ди­на! Та­ко­го нi­що не бе­ре! - кри­чить Грицько, та по­вер­неться ще до Хрис­тi i поч­не їй гол­ки за­га­ня­ти… все про хлоп­цiв їй пле­ще. Хрис­тя знає, ку­ди се Грицько стри­же, та мов­чить, щоб ще бiльше не роз­дра­тув­ати.

Грицько - ба­га­тир, ду­ка: у йо­го три па­ри во­лiв, двi шка­пи, цi­ла сот­ня овець; два дво­ри - один у най­ми дає, у друго­му сам з жiн­кою та не­жо­на­тим си­ном жи­ве. Ти­хий йо­го син Фе­дiр i з се­бе гар­ний, ро­бо­чий, слух­ня­ний; горiлк­и не п'є, по шин­ках не во­ло­читься. Усе б га­разд, та… сва­тав во­се­ни Грицько Фе­до­ра на Ряб­чен­ко­вiй Хiв­рi, хоч по­га­нiй, за­те ба­га­тiй дiв­цi, а Фе­дiр вiзьми та й од­кинься: "Нi за що не вiзьму Хiв­рi". - "А ко­го ж то­бi? По­пiв­ну яку?" - "От, - ка­же Фе­дiр, - гар­на дiв­ка у При­ти­ки - Хрис­тя". Гриць­ко гля­нув так на си­на, мов йо­го хо­тiв наск­рiзь про­ни­за­ти. "У При­ти­ки?.. Гар­на, та що має?" - грiз­но спи­тав­ся. I вже бiльше Фе­до­ра не си­лу­вав.

З то­го ча­су нi­ко­ли не ми­нав слу­чаю тим або дру­гим При­тицi на­со­ли­ти. А Фе­дiр, як на те, де­дальше все бiльше при­падає до Хрис­тi; не так во­на до нього, як вiн до неї лип­не. Лю­ди по се­лу по­ча­ли го­мо­нi­ти: при­ча­ру­ва­ла Хрис­тя Федо­ра та й глу­зує з йо­го. По­чув Грицько та ще дуж­че ска­зився: ви­ла­яв Фе­до­ра, тро­хи не бив i нах­ва­ляв­ся, що вiн сього При­ти­ку з усiєю сiм'єю з свi­ту зже­не; так ото Хрис­тю де стрi­не, за­раз i поч­не їй очi хлоп­ця­ми ви­би­ва­ти. От i те­пер: не од­ну, не двi гол­ки заг­нав вiн i без то­го в ура­же­не сер­це… Хрис­тя мов­ча­ла. Та й що їй ка­за­ти? Чи їй те­пер до тих хлоп­цiв, ко­ли у своїй ха­тi та­ке ли­хо? Уже Прiська вступи­лася за неї.

- Що це ти вер­зеш та­ке, Гриньку? - спи­та­ла. - Ко­ли не по­бачиш Хрис­тю, то все хлоп­цi та хлоп­цi…

- А ти гля­диш за своєю доч­кою? - грiз­но за­пи­тав Гриць­ко. За­ще­мi­ло, за­бо­лi­ло ма­те­ри­не сер­це. I без то­го важ­ка ту­га на­да­ви­ла йо­го, а та­ка об­ра­за прой­ня­ла, не­на­че ши­лом, до са­мо­го краю.

- Гляди вже ти кра­ще за своїми дiтьми, а не прий­шов чу­жих учи­ти… - об­раз­ли­во од­ка­за­ла во­на.

- I нав­чу!.. нав­чу! - гу­кає Грицько.

- Чому ж ти нав­чиш? Ти б ще дуж­че за­лив очi, то бiльше б по­ба­чив, - не ви­тер­пi­ла Прiська, на­тя­ка­ючи на те, що Гри­цько прий­шов ви­пив­ши.

- А ти ме­нi не ка­жи сього… I ти ча­рiв­ни­ця, i твоя доч­ка та­ка! Ви тiльки й знаєте хлоп­цiв за­ма­ню­ва­ти та ча­ру­ва­ти.

- Яких хлоп­цiв? - зди­ву­ва­ла­ся Прiська.

- Не знаєш? Удаєш се­бе свя­тою? А хто мо­го Фе­до­ра з ума звiв? Хто йо­го на­пу­вав, пiд­ку­рю­вав?.. Не знаю, ду­маєш? Мов­чи ж!

I, свi­нув­ши, мов гост­ри­ми но­жа­ми, очи­ма, вiн стук­нув две­ри­ма та й по­тяг з ха­ти.

До ли­ха - та ще ли­хо; до пе­че­но­го - та ще вог­ню при­кла­даю­ть…

- Що це, Хрис­те, ка­жуть? 3а ко­го се ка­жуть? - з до­ко­ром i сльоза­ми по­вер­ну­ла­ся во­на до доч­ки.

Та сто­яла, як стi­на, нi­ма, як крей­да, бi­ла. Во­на зля­ка­ла­ся тiї бу­чi, що збив Грицько; во­на зля­ка­ла­ся йо­го пог­ля­ду страш­но­го, йо­го го­ло­су крик­ли­во­го. Во­на сло­ва не ска­за­ла ма­те­рi, так i вда­ри­ла­ся в сльози.

- Так це прав­да?.. прав­да?.. - кри­ча­ла з та­ким бо­лем ма­ти, мов у неї сер­це роз­ри­ва­ло­ся.

- Мамо, ма­мо!.. Нi єди­но­го сло­ва прав­ди не­має! - рида­ю­чи, од­ка­за­ла Хрис­тя.

Прiська не зна­ла, чо­му вi­ри­ти, ко­го слу­ха­ти. Дум­ки у її го­ло­вi плу­та­ли­ся, розд­во­юва­ли­ся: то учу­ва­ла­ся їй страш­на бу­ря, уви­жа­ла­ся за­вi­рю­ха, крик людський, за­ми­ран­ня; во­на чує го­лос Пи­ли­пiв, во­на ба­че йо­го без­по­мощ­но­го, як вiн хо­ває оду­бi­лу го­ло­ву в снiг… сер­це її рветься над­воє; то - пе­ред очи­ма не­дав­ня спiр­ка з Грицьком, йо­го на­тя­кан­ня про Хрис­тю… Бог знає! Хi­ба приз­нається ви­ну­ва­та доч­ка ма­те­рi?.. I її сер­це не рветься, а за­ми­рає, пе­рес­тає би­ти­ся; щось важ­ке да­вить ду­шу, чор­ною за­по­ною зас­ти­лає очi. Гос­по­ди, яка їй му­ка! яка лю­та та тяж­ка му­ка!

Короткий день ми­нає, нас­тає нiч зим­ня, дов­га пилипiв­ська нiч. Чо­го за ту пiч не пе­ре­ду­маєш? Якi дум­ки не пе­рей­дуть че­рез го­ло­ву, че­рез сер­це? А Прiська ж то за всю нiч i на во­ло­си­ну не зас­ну­ла: як ляг­ла зве­чо­ра, та цi­лу нiч тiльки й чут­но бу­ло її гли­бо­ке зiт­хан­ня, її гiр­ке схлипу­вання. Хрис­тя теж дов­го не спа­ла: во­на бо­яла­ся, як то бу­ло прош­лу i по­зап­рош­лу нiч, ма­тiр роз­ва­жа­ти… Знав Грицько, ко­ли їй вiд­дя­чи­ти… А жа­лос­тi в йо­го - нi капельк­и!.. Як їй те­пер за­вi­ри­ти ма­тiр, що во­на не ви­ну­ва­та? Вiд­крити їй усi таємнi роз­мо­ви з Фе­до­ром? Яка ж доч­ка-дiв­ка вiдк­риє мо­же, i та­ке, за що ма­ти, доз­нав­шись, i ко­су нам'я­ла б; а як не знає, то во­но й бай­ду­же… Як же йо­го ска­за­ти їй, та ще те­пер, ко­ли сер­це ма­те­ри­не i без то­го обливається­ кров'ю, ко­ли, мо­же, во­на тiльки й ба­чи­ла, тiльки й чу­ла го­лос батькiв, як ви­ряд­жа­ла у яр­ма­рок? Жур­ба та до­са­да гнiз­ди­ла­ся