Повія - Мирний

снi­гу! А тут ще, як на те - все топ­ли­во вий­шло, при­вар­ку не ста­ло: нi­чим ви­то­пи­ти, нi з чо­го бор­щу зва­ри­ти. На ве­ли­ку си­лу Прiська з Хрис­тею од­хи­ли­ли две­рi, про­гор­та­ючи ру­ка­ми снiг; що не мож­на бу­ло ви­ки­да­т­и над­вiр, ви­гор­та­ли у ха­ту. Снiг роз­та­вав; ка­лю­жi тек­ли пiд пiл, пiд пiч, пiд ла­ви; у ха­тi, як у льоху, ста­ло хо­лодно, вог­ко… Сяк-­так две­рi вiд­чи­ни­лись. По­ча­ли зно­ву ви­гортати снiг з ха­ти у сi­ни, з сi­ней - над­вiр. Обид­вi ухоркал­ись, аж пiт прой­няв. За­хист очис­ти­ли вiд снi­гу й зак­ри­ли плетен­им за­сi­ком, що по­рож­нiй сто­яв у кут­ку. Те­пер же тре­ба до со­ло­ми якось до­би­тись: не си­дi­ти ж у не­топ­ле­нiй ха­тi!! Хрис­тя, мо­лод­ша, ки­ну­лась бу­ло - та й пiр­ну­ла з го­ловою в снi­гу. Прiська ста­ла ря­ту­ва­ти; пiд­няв­ся крик-­гук… З су­сiд­н­iх дво­рiв те ж са­ме чу­ло­ся: i там бу­ло не кра­ще. По­серед ули­цi хтось кри­чав, ла­яв­ся… хтось десь ре­го­тав­ся… I смiх, i ли­хо!.. На­си­лу Хрис­тя ви­лiз­ла з ку­чу­гу­ри, та зно­ву ки­ну­лась - i зно­ву зав'язла…

- Нi, не так, - ка­же Прiська. - Возьмi­мо ноч­ви та ноч­ва­ми ви­но­си­мо! узя­ли ноч­ви. Кру­гом ха­ти був вiльний про­ход; по­мiж ба­ба­ми ще вид­нi­лись прос­вi­ти; у прос­вi­ти но­си­ли снiг, за­ки­да­ли їх. Не за­ба­ри­ла­ся снi­го­ва стi­на ви­рос­ти кру­гом ха­ти… На­си­лу до­би­ли­ся до со­ло­ми. Ря­ден з п'ять її утяг­ла Хрис­тя у ха­ту. Прiська зов­сiм ви­би­лась з си­ли, ле­жала на по­лу та стог­на­ла… Топ­ли­ва до­бу­ли; тре­ба б у по­грiб до­би­тись. Поп­ро­бу­ва­ла зно­ву Хрис­тя - нi, не сi­кай­ся!

- Та хай йо­му, то­му пог­ре­бо­вi! Ще тро­хи там зос­та­ло­ся бу­ря­кiв - зва­ри­мо борщ; пшо­но теж є - бу­де на ка­шу, - рi­ши­ла Прiська. - Що кар­топ­лi не­ма, то сiлькiсь уже!

Христя за­то­пи­ла в пе­чi; со­ло­ма зра­зу за­па­ла­ла, та дим пог­на­ло на ха­ту.

- I ди­мар за­нес­ло… Оце ли­хо! - тiльки що ска­за­ла Хрис­тя, як з грю­ком цi­ла ко­пи­ця снi­гу по­су­ну­ла­ся на при­пi­чок. Хрис­тя мер­щiй ви­нес­ла йо­го у сi­ни. Дим по­чав клубота­тись над при­пiч­ком, шу­кав про­хо­ду; снi­гу ще ки­ну­ло з ди­маря; це зра­зу сiп­ну­ло йо­го уго­ру… Сла­ва бо­гу! Со­ло­ма за­па­ла­ла жар­ко­яс­но.

Поки Прiська ле­жа­ла та спо­чи­ва­ла, Хрис­тя по­ра­лась ко­ло стра­ви… Швид­ка ця Хрис­тя, зо­ло­тi в неї ру­ки! Не забарил­ася во­на ви­то­пи­ти, стра­ви на­ва­ри­ти. Ко­ли за­ткну­л­а верх, теп­ло пiш­ло по ха­тi… А над­во­рi зно­ву роз­хо­ди­ло­ся та­ке, що ли­хо!

Сонце, по­ка­зав­шись зран­ку, по­су­ну­ло зно­ву за хма­ри; зе­ленi во­ни та неп­ри­вiт­нi об­ло­жи­ли все не­бо. Вi­тер з го­ди­ни на го­ди­ну дуж­чав, рвав снiг з зем­лi, кру­тив йо­го на всi бо­ки, ви­хо­рив на всi сто­ро­ни. Кру­гом ха­ти не­на­че у сто ко­ней га­са­ло, то­рох­тi­ло осе­лею, жа­лiб­но спi­ва­ло у ди­ма­рi. Доб­ре то­му, хто те­пер до­ма, в теп­лiй гос­по­дi! А тi, що в по­лi, в до­ро­зi?..

Серце Прiсьчи­не пи­ло. Во­на сьогод­нi жда­ла Пи­ли­па. Пев­но, вiн зран­ку ру­шив. Не дай, гос­по­ди, не доб'ється до при­становища? За­не­се-за­ки­да зов­сiм снi­гом, ду­шу за­мо­ро­зить на­вi­ки.

Прiська лед­ве хо­ди­ла по ха­тi, блi­да, хму­ра, i все стог­на­ла. Дов­го не обi­да­ли, все до­жи­да­ли - ось-ось над'їде… I по­обiдали - Пи­ли­па не бу­ло. Уже ста­ло й ве­чо­рi­ти - не­має. Не­веселi дум­ки тур­бу­ва­ли Прiсьчи­ну го­ло­ву.

- Що це батька не­має? Не дай, гос­по­ди, в по­лi зас­ту­ка та­ке… - ви­мо­ви­ла Хрис­тя.

Прiська тро­хи не скрик­ну­ла. Доч­чи­не сло­во як но­жем уда­ри­ло її в сер­це… Бу­ря рво­ну­ла, аж зат­рi­ща­ла осе­ля у ха­тi, за­гур­ко­тi­ло у вiк­на, за­го­ло­си­ло в ди­ма­рi, тон­ко та жа­лiб­но, аж в сер­цi у Прiськи по­хо­ло­ну­ло.

Нiч спус­ти­ла­ся на зем­лю, сi­ра, неп­ри­вiт­на нiч. У вiк­на, крiзь на­мерз­лi шиб­ки, лед­ве-лед­ве про­би­вав­ся свiт; по кут­ках у ха­тi зсту­пи­ли­ся тi­нi; гус­тий мо­рок ок­рив її всю.

- Свiти хоч свiт­ло! - сум­но про­мо­ви­ла Прiська.

Христя зас­вi­ти­ла не­ве­лич­кий ка­га­нець i пос­та­но­ви­ла йо­го на ко­ми­нi. Пiдс­лi­по, ча­дi­ючи на всю ха­ту, го­рiв йо­го гнiт; вi­тер хо­див по ха­тi; си­зий свiт ко­ли­вавсь на всi бо­ки, мов пе­ред смер­тю чо­ло­вiк во­див по­мерк­ли­ми очи­ма. Хри­стя гля­ну­ла на ма­тiр i зля­ка­ла­ся: жов­та, аж чор­на, си­дi­ла во­на на по­лу, пi­доб­гав­ши но­ги й згор­нув­ши ру­ки; го­ло­ва її не дер­жа­ла­ся пря­мо - важ­ко опус­ти­лась на гру­ди; очi­пок, пiд­бив­шись уго­ру, по­су­нув­ся на­бiк; сi­рi пас­ма во­лос­ся ви­сi­ли з-пiд йо­го, мов по­сох­ле ба­дил­ля; дов­га тiнь вiд неї гой­да­ла­ся на по­мок­рi­лiй стi­нi.

- Мамо! - скрик­ну­ла Хрис­тя.

Прiська пiд­ве­ла го­ло­ву, гля­ну­ла на доч­ку, бо­лiс­но, при­кро по­ди­ви­ла­ся… Хрис­тю аж об­ня­ло хо­ло­дом вiд то­го пог­ля­ду.

- Оце який вi­тер по ха­тi хо­дить! Чи не про­то­пи­ти б? - спи­та­ла Хрис­тя.

- Як хо­чеш, - од­ка­за­ла Прiська й зно­ву спус­ти­ла го­ло­ву на гру­ди. Хрис­тя за­то­пи­ла… Ве­се­ло за­бi­га­ли яс­нi вог­ни­ки по тон­ких стеб­лах со­ло­ми, за­лi­та­ли не­ве­лич­кi iс­кор­ки по чор­них че­люс­тях пе­чi; вiх­тем пiд­ня­ло­ся по­лум'я вго­ру, па­лахнуло на всю ха­ту, заб­ли­ща­ло по на­мерз­лiй шиб­цi i не за­ба­ри­ло­ся згас­ну­ти. Хрис­тя пiд­ки­ну­ла со­ло­ми… ще… та ще… Зно­ву по­лум'я пiд­ня­ло­ся, свiт осi­яв усю ха­ту. Чор­ною ма­рою ви­рi­зу­ва­лась Хрис­ти­на пос­тать се­ред то­го свi­ту; круг­ле мо­ло­де об­лич­чя, мов квiт­ка, чер­во­нi­ло, очi блища­ли… Свiт, па­ла­ючи, по­за ко­ми­ном бли­ма i па­да на пiл, доби­раючись до сво­ло­ка… У кут­ку над по­лом на жерд­цi ви­сить оде­жа - свит­ки, юп­ки, спiд­ни­цi, спус­ка­ючи вiд се­бе чор­ну тiнь; пiд пок­рiв­лею тiї тi­нi си­дить Прiська, як i си­дi­ла; свiт бi­гає по її ви­ду, оде­жi - їй бай­ду­же: згор­бив­шись, похнюп­ившись, во­на, здається, слу­хає бу­рi, що так стра­шенно гу­де та виє кру­гом ха­ти… I здається їй, щось ша­мотить там… крек­че, преться, до­би­вається. По­чув­ся i го­лос людський.

- А бу­ря яка, гос­по­ди! - про­мо­ви­ла Хрис­тя.

- Цить! - крик­ну­ла Прiська, пiд­нi­ма­ючи го­ло­ву. Ли­це її ожи­ло, ув очах грає од­ра­дiсть.

- Гей!.. Чи чуєте?.. - до­но­ситься го­лос знад­во­ру.

Прiська стриб­ну­ла з по­лу та - в сi­ни.

- Ти, Пи­ли­пе? - пи­тає, по­зи­ра­ючи че­рез за­сiк на чо­ло­вi­чу пос­тать, за­ки­да­ну снi­гом.

- Що це у вас стоїть на до­ро­зi? - до­пи­тується го­лос.

- Хто там та­кий? - обiз­ва­ла­ся й Хрис­тя,

- Се я.

- Хто - я?

- Грицько Суп­ру­нен­ко, збор­щик. Пус­тiть хоч у ха­ту… Оце б'є яке! Оце за­куй­ов­ди­ло!

За Грицько­вою по­мiч­чю за­сiк по­су­ну­ли в сi­ни i в ха­ту увiй­шли ра­зом. Грицько, ви­со­чез­но­го зрос­ту та ще в кобе­няцi, до­ся­гав го­ло­вою аж до са­мої сте­лi.

- Здоровi! - при­вi­тав­ся вiн, ски­да­ючи ра­зом з ко­бою й шап­ку та по­ка­зу­ючи цi­ле ру­но по­си­вi­ло­го во­лос­ся на го­ловi, своє дов­ге су­во­ре ли­це, на­суп­ле­нi бро­ви, здо­ро­вез­нi на­мерз­лi ву­са.

- Здоровi! - од­ка­за­ла Прiська.

- З сим днем, що сьогод­нi!

- Спасибi.

- Пилип до­ма?

- Немає.

- Отак же! На чор­та й кра­ще!.. А ме­нi йо­го тре­ба. Де ж вiн?

- Та як поїхав на яр­ма­рок ще на Вар­ва­ри, та й до­сi не­має, - зiтх­нув­ши, од­ка­зує Прiська.

- На чор­та й кра­ще!