Блакитне плесо - Багмут Іван
Але, крім "хм", Аркадій Іванович нічого говорити не збирався.
Гриць допитливо подивився в лице викладачеві і несміливо запропонував:
— Може, поставити тут позначку?
— Поставте прапорець на цьому місці,— погодився Степан Юрійович.
Петро взяв у одного і ланкових прапорець і встромив його в сиру землю. Комісія рушила далі.
Видолинок, на якому поставили позначку, наче воротами, замикався двома глинястими виступами, що, здавалося, сходилися майже докупи.
"Невже балка кінчилась? — подумав Панько, — а казали, що вона довга!"
Він метнувся вперед. Ні, балка тяглася далі. За глинястими воротами прослалася довжелезна долина, рівна і широка. Схили її, пологі внизу, що далі вгору ставали стрімкішими, а потім знову виположувалися і непомітно-переходили в колгоспне поле з зеленого озиминою. Панько схвильовано оглянувся назад.
— Тут! — гукнув він, і піонери, випередивши комісію, кинулись до нього.
Підійшли Степан Юрійович і Аркадій Іванович. Вони спинилися, уважно розглядаючи балку.
— Хм… — знову промовив Аркадій Іванович, але тепер для Панька було ясно, що означає це слово.
Дзвінкі голоси піонерів шумно підтримали Панька,
— Що ви скажете, Аркадію Івановичу, про оцю місцинку? — спитав Степан Юрійович з таким виразом у голосі, наче він сам викопав отакенну балку.
Всі притихли, чекаючи відповіді Аркадія Івановича, який скинув картуза і, задоволено озираючися навкруги, пригладжував своє спітніле сиве волосся.
В розмовах з учнями Аркадій Іванович найчастіше вживав два слова "хм" і "ну", але за кожним з них (особливо, коли воно промовлялося під час розв’язання учнем складної задачі) було стільки співчуття, кожне слово супроводжувалось такою усмішкою, що діти, здавалося, і любили Аркадія Івановича саме за його мовчазність.
Коли ж Аркадій Іванович говорив, то завжди піднесемо, зовсім не так, як інші. І це теж робило його якимсь особливим в очах учнів.
— Хм… — усміхнувся педагог, і піонери вкрили його "хм" голосними оплесками і вигуками ура.
— Що скажуть Інші члени комісії? — спитав Степан Юрійович піонерів, хоч Аркадій Іванович, крім свого, "хм", не сказав ще нічого.
Заперечень не було, і Гриць відповів за всіх, кивнувши на натовп:
— Тільки тут!
Піонери враз розсипались по балці. В сухому, побілілому від дощів бур’яні замигтіли червоні галстуки.
Комісія зібралася в тісний гурток.
— Знамените місце, — нарешті промовив Аркадій Іванович.
— Зараз нам треба зробити найнеобхіднішє, — почав Степан Юрійович, — перевірити ґрунт під греблю і на дні ставка. Зробити виміри майбутньої греблі, а також довжини і широчини балки. Так? — закінчив він, дивлячись на Панька.
— Так, — почервонів Панько.
Петро і ще декілька хлопців, що прийшли з лопатами, почали копати ямки, які Степан Юрійович називав шурфами. З десяток піонерів стояло біля кожного Копача, чекаючи черги, щоб узяти участь у дослідженні ґрунту майбутнього ставка.
Гриць з членами гуртка топографів взявся до вимірів.
Незабаром один з копачів, витираючи рясний піт, гукнув:
— Приймайте роботу!
Панько прибіг до шурфа, коли Степан Юрійович уже закінчував огляд.
— Прекрасно, — сказав вчитель, — глина на всій глибині шурфа. Саме добре.
— Глина? — розчаровано протяг Панько. — А піску не буде?..
— Пісок пропускає воду. Коли б під греблею був пісок, то це місце було б непридатне.
Оглянули решту шурфів, і скрізь була глеювата глина, вкрита невеличким шаром чорнозему.
Сонце припікало. Гостро пахла молода трава, що зеленіла серед сухих торішніх бур’янів. Десь високо в небі заливався жайворонок. У всіх був святковий настрій. Аркадій Іванович без кашкета, підставивши сиве волосся сонцю, з щасливим виглядом, ходив по балці, чекаючи, поки його "топографи" закінчать виміри.
Раптом з протилежного від греблі краю балки показався верхівець, що чвалом прямував до піонерів.
— Та це Володимир Семенович! — скрикнув Панько. — Агроном! На Білокопитому!
Тепер всі пізнали, що справді їхав агроном, він же і секретар партійної організації колгоспу товариш Берест.
Секретар парторганізації похвалив вибране місце:
— Я оце об’їхав всю балку, — сказав він. — А кращого від цього, мабуть, і немає…
— Довжина балки тисяча сто дванадцять метрів, а широчина в середньому двісті метрів, — сказав Гриць, що саме закінчив виміри.
— Та я бачу, що ставок гектарів на двадцять буде! — підтвердив Берест, — Море!
— Гребля довжиною усього п’ятдесят метрів, — доповідав далі Гриць.
— Грунт хороший, бажання працювати є, — вставив і своє слово старший піонервожатий. — Чого ж нам ще треба?
— Ну що ж, залишається тільки побажати вам успіху! — берест встав з коня і дивився на хлопців, шукаючи очима, кому б доручити його. Панько зрозумів Володимира Семеновича і взяв повід.
— Ага, це Панько, — впізнав його агроном. — Відведи коня до стайні, а я пройдуся, поговорю. Дідові Книшеві віддаси.
Панько засяяв від щастя.
— Я верхи поїду. Можна?
— Як не впадеш, то сідай.
Панько вмить був на коні, але поїхав не зразу. Йому хотілося почути, що говоритимуть про ставок дорослі.
— А гребля ж якої височини буде? Скільки землі треба? Коли будуть готові підрахунки? — питав секретар парторганізації.
Всі глянули на Аркадія Івановича, але він, як завжди, тільки хмикнув, виразно дивлячись на Гриця. Той наморщив лоба, схилив голову спочатку на один бік, потім на другий і, міркуючи, мовчав.
"Ну, й задавака ж!" — подумав Панько.
— Гадаю, за тиждень, — промовив, нарешті, Гриць. — Ми спочатку віміряємо ухил дна і залежно від цього будемо проектувати височину греблі. А від її височини залежатиме і ширина. Коли будемо мати ці дані, тоді обчислимо об’єм земляних робіт у кубометрах.
— Так, так, — погоджувався Берест, а Аркадій Іванович тільки кивав головою.
Панько з усього сказаного Грицем зрозумів тільки те, що до неділі робота на греблі не почнеться.
"Починали б зразу, а потім підраховували б, коли вже так треба", — подумав він, але вголос цього не сказав.
Сонце вже спускалося, потягло прохолодою. Піонери вирушили додому.
Панько виїхав наперед і під заздрісні погляди хлопців і дівчаток прогарцював перед ними на коні. Ненароком він зустрівся очима з Миколою.
"Дати йому поїздити верхи?" — спитав він сам себе. Потім зітхнув і від’їхав геть. Ні, на таку жертву він не був здатний…
ДОВГОЖДАНИЙ ДЕНЬ
Панько думав, що робота на ставку почнеться тільки через тиждень, а справді вона не припинялася і одного дня. Ця робота називалася "складання проекту і підготовка до будівництва".
Якось з районного центра приїхав технік з геодезичним інструментом. Він виміряв балку і зробив обчислення. Виходило, коли насипати греблю заввишки чотири метри, площа ставка дорівнюватиме двадцяти гектарам.
Підготовка до будівництва ставка не заважала навчанню. Це було видно хоч би й по Панькові.
Повертаючись з школи, він зараз же сідав розв’язувати задачі. Панько просиджував цілий вечір з олівцем у руках, і мати навіть дивувалася з такої посидючості хлопця. А коли вона почала якось розповідати, скільки молока надоїла сьогодні, він з досадою кинув:
— Не заважайте, мамо!
Справа в тому, що всі задачі були складені вчителем про ставок. В одній треба було вирахувати об’єм греблі, у другій — скільки днів треба витратити, щоб її насипати, при умові, що працюватимуть 200 піонерів і кожен з них насипатиме щодня по одній чверті кубометра землі. Третя задача запитувала, яка площа водяного дзеркала і який об’єм води буде в ставку, якщо його довжина дорівнює 1100 метрам, ширина — 180, а глибина — 1,5 метра.
Розв’язуючи цю задачу, Панько усміхнувся:
— Мамо, а ви знаєте, що таке дзеркало ставка?
— Ні, синочку, не знаю.
— Не знаєте? — здивувався Панько. — Площа ставка. Вона ж блищатиме, як дзеркало!
Він уявив, як блищатиме вода на сонці, і на хвилину поринув у солодкі мрії.
А другого дня задачі були ще цікавіші: про те, скільки коропів можна буде виростити а ставку.
Для шкільного твору Степан Юрійович дав тему; "Наш піонерський ставок".
Над складанням проекту працювала вся школа, Гриць з гуртком топографів креслив плани балки і ставка. Аргунь малювала ставок таким, який він буде на той рік, тобто з водою і з качками та гусями, що плаватимуть по ставку, а також з човнами піонерської водної станції. Інші піонери малювали ставок узимку — з ковзанярами на ньому, а Панькові дали намалювати великого дзеркального коропа з блискучою лускою і вирахувати, скільки коропенят можна пустити в ставок і яка їхня вага буде весною і восени.
В цих турботах непомітно кінчились заняття в школі, почалися канікули. Нарешті настав і довгожданий день.
Панько почув, що мати вже порається, і схопився з ліжка Він нашвидку випив молока з хлібом, схопив приготовлений з вечора вузлик з харчами, взяв лопату і вибіг надвір. Сонце ще не зійшло, але небо порожевіло на сході.
Збір дружини був призначений на 7 годин ранку, але Панько боявся спізнитися в перший день і вийшов на роботу на три години раніше.
Село вже прокинулось. Поспішали на роботу, колгоспники і колгоспниці, гуркотіли підводи і автомашини, з кузні долітали удари молота об ковадло.
Панько прискорив ходу: йому хотілося не лише не спізнитися, а прийти на роботу першим. Дід Книш завжди хвалив тих своїх помічників, що приходили до стайні першими.
"Якщо ти прийшов першим, — казав дід Книш, — значить, ти хочеш працювати дужче за всіх!"
Коли Панько вийшов уже за село і спустився в балку, серце його тривожно забилося: в далині, майже біля самого, ставка рухалися маленькі постаті. І не одна, а багато. Невже спізнився? Хлопчик пустився бігти.
Захекавшись, він прибіг до майбутньої греблі і побачив там усіх голів рад загонів, усіх піонервожатих, багатьох комсомольців і Степана Юрійовича та Аркадія Івановича.
— О, Панько! — зраділа Аргунь.
— Молодчина, Чоломбитько! — похвалив його і Степан Юрійович.
Панько'відчув, як розчарування від того, що він прийшов не першим на роботу, розвіялося, немов дим.
Раптом сонце кинуло перші промені, високо з неба залунала пісня жайворонка, легенький вітрець приніс з полів запахи трав і польових квітів. Аркадій Іванович скинув кашкета і, простягши руки до сонця, крикнув:
— Здрастуй, сонце!
Невимовна радість, прозора і чиста, як оцей сонячний ранок, розлилася по тілу Панька. Аркадій Іванович вітав сонце, а Панькові здавалося, що це само сонце вийшло, щоб привітати будівників.
Два ряди акуратно забитих кілочків позначали межу майбутньої греблі.