Блакитне плесо - Багмут Іван

Тепер треба було всю площу розбити на ділянки для кожного загону.

Незабаром вся гребля була всіяна кілочками з написами, де якому загону працювати.

— А як же будемо носити землю? Чим? — спитав Панько в Аргукі,—Цеберками чи носилками?

— Почекай, — відповіла вона і прислухалась до гуркоту автомашин, що долітав від села.

— Що? Чого чекати? — здивувався Панько.

Та Аргунь нічого не відповідала, прислухаючись до шуму машини. Тепер Панько помітив, що і Степан Юрійович, і Аркадій Іванович, і всі інші повернули голови до села.

Везуть! — раптом скрикнула Аргунь і кинулась з балки на пагорбок.

— Везуть! — радісно промовив Степан Юрійович і, як маленький, кинувся за Аргунню.

За кілька хвилин до греблі під’їхала автомашина.

— Рейки! — здивувався Панько, побачивши, що машина навантажена тонкими вузькоколійними рейками, з’єднаними залізними шпалами в готові ланки.

— Навіщо ж рейки? — спитав він, але всі посунули до автомашини, і Панько побіг слідом за всіма.

З кузова автомашини позстрибували на землю комсомольці, а з кабіни вийшов незнайомий вусатий чоловік, одягнутий у синій замащений комбінезон.

— Привезли вам техніку! — привітавшись, сказав він.

Комсомольці почали розвантажувати машину, складаючи рейки в штабель.

— Тут п’ятдесят метрів колії, другим рейсом привеземо ще стільки. А потім підкинемо і вагонетки, — промовив майстер, бо чоловік у синьому комбінезоні був шляховий майстер.

— Велике вам спасибі за вузькоколійку, — подякував йому Степан Юрійович. — Тепер у нас робота піде швидко. Це така допомога, така допомога….

— Як не допомогти хорошій справі,— усміхнувся майстер. — Ви нам допомагаєте, ми — вам. Ваш колгосп постачає нам буряки, і треба сказати, не погано постачає, чому ж не поділитися з вами тим, що є в нас? Возіть собі на здоров’я!

Під’їхав на коні Володимир Семенович.

Від села показалися юрби дітвори.

Степан Юрійович наказав горністові грати збір, і хлопчики і дівчатка вишикувались по загонах.

Петро Горобець підійшов до Степана Юрійовича:

— Піонерська дружина номер сімнадцять імені Зої Космодем'янської вишикувана для роботи на будівництві шкільного ставка! — урочисто проказав він.

— За справу Комуністичної партії будьте напоготові! — схвильовано проголосив Степан Юрійович.

— Завжди напоготові! — вигукнули піонери з таким завзяттям, що майстер з цукроварні усміхнувся.

Виступив секретар партійної організації колгоспу і сказав, що піонери разом з комсомольцями починають велику і потрібну для народа справу і що колгосп всіляко допомагатиме їм.

— Ви рветеся до корисної праці, — продовжував він, — і це є запорукою того, що з вас виростуть чесні, віддані народові і партії радянські громадяни. Лише праця здатна виховати повноцінну людину. Лише праця дає найвище задоволення людині. Любіть працю, бо в ній найбільше щастя! Отже, до праці! — закінчив він, а Степан Юрійович наказав піонервожатим вести загони на відведені їм ділянки,

На хвилину дитячий галас, стих. Чутно, було лише дзенькіт лопат та хруст розрізуваної залізом дернини.

Нарешті!

Почалось будівництво ставка!

Такого святкового настрою Панько не переживав ще ніколи. З блискучими очима, піднесений, він щосили вганяв лопату в землю, вирізував чотирикутник пророслого трав’яним корінням ґрунту, підважував його, відносив за межу майбутньої греблі, а на душі наче щось співало, і все — і сонячне проміння, і спів жайворонка, і запашне повітря, все, здавалося, було сповнене радості.

Діти снували, як мурашки, спочатку тихо, захоплені урочистістю моменту, але що далі, то гомінливіше, з веселим сміхом, з радісним галасом. Над балкою стояв дзвін: дзвенів сміх, дзвеніли, розрізаючи землю, лопати, дзвенів біля вузькоколійки молоток майстра, високо в небі дзвеніла пісня жайворонка, а в серцях працівників дзвеніла радість.

Хлопчики й дівчатка, весело штовхаючись, одне одному заважаючи, вирізали дернину і відносили її геть, складаючи в загату.

Панько, весь мокрий від поту, але щасливий, шмигляв, як миша, в густому натовпі, думаючи лише про одне — якомога більше зробити. Зараз, коли почалося будівництво, він навіть не уявляв, як це бувало завжди, широкого плеса, синіх хвиль або тьмяного дзеркала води свого улюбленого, вимріяного ставка, він був захоплений працею, і сама праця давала йому щастя.

Раптом йому вчулося, наче галас на одному краю греблі стих. Він опустив лопату і озирнувся. Але для турботи не було підстав. Еге! Оце праця! Піонери з першого загону влаштували конвейєр: четверо копали ґрунт, а решта вишикувалась у довгі ланцюжки і передавала ґрунт з рук у руки. Панько замилувався роботою першого загону, але не минуло і кількох хвилин, як і другий загін перебудувався, і вже замість безладного галасу звідти чулося ритмічне:

— Гех! Гех!

— Гех! Гех!

На мить спинився і загін номер три. Панько, Микола, ще два хлопці, залишившись з лопатами, копали, а решта вишикувалась ланцюжками, влаштувала конвейєр.

Ось перешикувались загони номер чотири і п’ять. На греблі враз стало просторо, наче посвітлішало. Розмірені рухи, ритмічна праця перетворили стоголосий натовп на єдиний організм, і робота вже не та, вона не важка, вона, як танок, як пісня, вона підносить працівника, наче на крилах, дає насолоду, радість.

Рухи щодалі стають все швидшими і швидшими, кирпичинки дерну тільки мигтять, перелітаючи з одних рук до інших, але діти, заворожені ритмом, не відчувають втоми.

Ох, і гарно ж працювати!

ДЖЕРЕЛО

— Воду привезли! — гукнув хтось, і тільки тепер Панько відчув страшенну спрагу.

Аргунь гукнула на весь голос:

— Воду пити по черзі! Не кидати роботу!

Але в цей час пролунав сигнал горніста, сповіщаючи про перерву на снідання.

— Перерва! Перерва! — завирувало навколо. Піонери кинулися хто до бочки з водою, а більшість, хоч як хотілося пити, побігли дивитися на маленьку залізницю, що її встановлювали комсомольці.

Через кілька хвилин хлопчики і дівчатка сиділи рядками на траві, розв’язуючи вузлики з хлібом, салом, яєчками, цибулею. Панько нашвидку поснідав і побіг знову до вузькоколійки. Степан Юрійович, Аркадій Іванович і майстер обходили фронт робіт.

— До обіду закінчимо монтаж колії, а з обіду можна починати і сипати, — сказав майстер.

— З обіду почнемо сипати! — гукнув на весь голос Панько і побіг до своєї ланки. — 3 обіду почнемо сипати! Ура!

У відповідь залунало дружне ура.

Майстер задоволено усміхнувся:

— Оце робітники!

Після сніданку піонери знову взялися до праці. Руки вже призвичаїлись до роботи, і тепер зрізання дернини пішло ще швидше. А головне — всіх підбадьорювало повідомлення, що по обіді почнуть сипати ґрунт, та ще не просто сипати, а возити вагонетками. Піонери відлучалися від греблі тільки щоб напитися води. Але скоро дід повідомив, що бочка порожня.

— Поїду привезу, — сказав він Степану Юрійовичу, що жваво про щось розмовляв з Аркадієм Івановичем.

— Діду, — звернувся старший піонервожатий до водовоза, — а коли б у цій балці та пошукати води? Як на вашу думку?

— О, — враз пожвавішав дід. — Та тут колись давно були джерела. А потім чи позаносило їх мулом, чи висохли, не знаю вже від чого, а зникли…

Дід поїхав назад до села, а Степан Юрійович підкликав до себе Панька і Миколу Квашу, і вони з лопатами пішли за ним вглиб балки.

— Вода повинна бути тут близько. Інакше чому така різниця в кольорі трави? — говорив він до хлопців, що ввічливо мовчали. — Ось, наприклад, пляма з яскравоюзеленою рослинністю. Навколо все вигоріло, а тут трава така зелена. А ну, хлопці, копніть!

Не встигли ті заглибитись і на півметра, як потягло вологою, а земля стала налипати на лопату. Це надало піонерам ще більшої охоти. Раз за разом з ямки вилітали кім’яхи мокрого, зеленкувато-сірого глею.

Раптом тоненький струмочок води показався з-під лопати.

— Вода! — гукнули хлопці разом і з усієї сили заглибили свої лопати в землю.

Несподівано сильний струм води бризнув угору просто в обличчя копачам. Вони вискочили з ями і, водночас здивовані І раді, дивилися, як з-під землі б’є вода, швидко заливаючи копанку.

— Чудове джерело, — захоплено промовив Степан Юрійович. — Просто фонтан!

— Аж кипить, — не відриваючи погляду від джерела, промовив Панько, — тільки воду цю, мабуть, не можна пити, вона ж каламутна…

— А ви зараз біжіть до греблі, принесіть цеберки і вичерпайте цю воду, — наказав вожатий. — Нова вода, яка натече, буде чистіша.

Хлопці метнулися по відра, швидко повернулися і стали вибирати воду. Коли показалося дно, Панько вліз у копанку і зняв ще кілька лопат грунту, поки Микола вибирав воду.

Вода почала прибувати тепер дуже швидко, і Панькові довелось вискочити з криниці. Вчитель і хлопці замріяно дивилися, як копанка наповнюється водою.

ВАГОНЕТКИ ПІШЛИ!

Сонце підіймалося все вище й вище. Стало так жарко, що піонери пороздягалися і працювали вже в самих трусах. Але робота від спеки аж ніяк не притишувалась. Хлопці й дівчатка наполегливо зрізали дернину і таки закінчили цю роботу до обідньої перерви.

Коли пролунав сигнал на обід, копачі побігли не до бочки, а до криниці. Дід уже набрав з неї не раз води, І всім було цікаво побачити новий колодязь.

Панько добіг перший. Копанка була майже вщерть повна прозорої води. Хлопець зачерпнув цеберку і спробував свіженької.

— Солодка! — сказав він.

Насправді вода була зовсім не солодка, але дід Книш завжди так казав, коли хотів похвалити воду, і Панько тут просто змавпував.

Піонери пили воду і хвалили теж:

— Добра, аж солодка! За хвилину біля криниці зібрався цілий натовп. Кожному цікаво було заглянути в копанку, подивитися, звідки набирають такої холодної смачної води. Панько ледве виліз з цієї галасливої юрби, що оточила криницю. Він думав вмитися тут біля криниці, та де там… Коли всі почнуть умиватися, то тут таке багно буде, що й не виберешся.

— Хлопці! — крикнув Панько, хоч мав на увазі не тільки хлопців, а й Дівчаток. — Хлопці з загону номер три! Давайте свою криницю викопаємо, для свого загону! Я знаю, як шукати воду.

— Давайте! — підтримали його піонери. — Пообідаємо і давайте!

Після обіду всі побігли спочатку до вузькоколійки, щоб надивитися на неї досхочу, а потім згадали про криницю і, взявши лопати, з галасом і сміхом посунули за Паньком.

— Треба, щоб трава була дуже зелена, — казав Панько товаришам, оглядаючи то одне, то інше місце.

Покружлявши по балці, він, нарешті, спинився.

— Отут! — сказав він і копнув землю.

Грунт справді був вологий.