Українська література » Класика » Блакитне плесо - Багмут Іван

Блакитне плесо - Багмут Іван

Читаємо онлайн Блакитне плесо - Багмут Іван

А завтра не вийде ще більше. Він це знав, бо дехто з хлопців погано працював сьогодні, весь час позіхаючи та поглядаючи на сонце.

Ці думки вкрай засмутили Панька, і тільки прихід Степана Юрійовича трохи повернув йому гарний настрій — адже ж приємно відрапортувати старшому піонервожатому про відмінно виконане завдання.

— Ну, от і молодчина! — похвалив його вожатий. — А міг би зразу зробити. Зате тепер ти запам’ятаєш хороше прислів’я; ледачий двічі робить!

— А завтра я ще краще перепишу! — похвастався Панько.

— Завтра не треба переписувати.

— Як? Чому? — злякався Панько. — Хіба завтра не будемо працювати? А як же ставок?

— Працювати будемо. А переписувати треба було лише один раз, а потім щодня тільки відзначати проти кожного прізвища — хто прийшов, а хто ні. Коли б зразу переписав як слід, то ні вчора, ні сьогодні не треба було б трудитися…

— От я дурний… — щиро промовив Панько.

— Ну, що ж, на помилках ми вчимося, — засміявся Степан Юрійович і додав: — Гляди ж, Панько, сьогодні обов’язково зайди до Кваші, довідайся, чому він не ходить на греблю.

"ЕХ ТИ, КВАША!"

Назбиравши заздалегідь черв’яків для коропеняти, Панько подався до школи. Навколо половіли, красувалися жита, а туди, далі від балки, зеленіли плантації буряків, і зовсім на обрії зеленою стіною підіймалися зарості лісосмуги. Спека вже почала спадати, але земля була ще гаряча. Панько з насолодою ступав босими ногами по пухкому пороху на шляху; Приємно йти по зеленій прохолодній траві, але не менш приємно йти й по гарячому пилові. Коли трохи заплющити очі, здається, що нога поринає в теплий, ніжний пух.

Панько любив ходити сам. Так хороше мріється тоді. Лісосмуга в думках виростає у величезний ліс, балка наливається водою, маленьке коропеня, яке живе в акваріумі, перетворюється на такого коропа, що не вміщається в скляному ящику…

Та сьогодні Панькові заважає мріяти Микола Кваша. Втік Микола! А може, Миколині батьки дали йому якусь роботу дома? Цілком можливо… Та все ж на серці в Панька неспокійно. Щось багато піонерів останнім часом стали працювати якось байдуже. Замість трамбувати землю, стоять, оглядаються на всі боки, а як бува перекинеться вагонетка, то всі біжать подивитися і стоять там, аж поки не гукне вожатий.

Ні, коли б у Миколи була поважна причина, він спитав би дозволу піти. А раз пішов самовільно, значить, не хоче працювати на ставку. А вчора Костя Чаговець і Семен Бережний не прийшли на роботу, сказали, що батьки залишили їх дома, а насправді батьки нічого їм і не казали. Просто хлопцям обридла одноманітна робота на греблі.

Панько прискорив крок і незабаром був уже в селі. Не заходячи додому, він попрямував до школи.

"Ну, зараз подивимося на наших хом’яченят! Як вони там?" — відігнав неприємні думки Панько і постукав до сторожихи.

Він взяв ключ і пішов до піонерської кімнати. Там біля самих дверей, уткнувшись носом у щілину між дверима і одвірками, сидів рябий сторожишин кіт.

— А ти чого тут? Га? Чого тобі тут треба? — суворо запитав Панько.

Кіт незадоволено відійшов трохи від дверей і спинився, дивлячись на Панька спокійно-презирливими очима.

— У, котяра! — тупнув на нього хлопець, але кіт лише відвернувся, не змінюючи свого презирливого вигляду.

Панько відімкнув двері і встиг побачити, як хом’ячиха, що лежала біля своїх малят, раптом схопилася з місця і забилася в куток клітки.

— А, боїшся? — лагідно промовив Панько. — А я тобі трави приніс. Їж! — Він поклав у клітку траву і кілька хвилин сидів, роздивляючись на хом’яченят, що підіймали голови, ворушилися і тихенько повискували, шукаючи матір. — А що ж ми з ними будемо робити, як вони повиростають? — спитав сам себе Панько і, посидівши ще з хвилину, встав і підійшов до акваріуму.

— А оце ось — тобі. На! — і висипав у акваріум черв’яків. — Їж! Поправляйся!

Коропеня ковтало черв’яків, а Панько замріяно дивився на нього і приказував:

— Їж, їж, рости… На той рік у ставку плаватимеш!

Хлопець оглянув опудало зінського щеняти, що стояло в другому кутку кімнати, і знову підійшов до хом’яка. Він спробував подражнити його, ширяючи в клітку паличкою, але звірок не кидався на паличку, а тільки шкірив зуби, поблискуючи маленькими очима.

— Ну, добре, сиди… — поблажливо кинув Панько і подумав: "А що ж ми все-таки робитимемо з хом’яченятами? Навіщо нам стільки хом’яків? А як вони на той рік ще наплодять?"

"Повбивати та познімати хутро?" — подумав Панько, але вбивати було шкода.

Нарешті він знайшов вихід: "Роздамо по інших школах. Подаруємо піонерам для куточків живої природи. Правильно!"

Він уявив, з якою подякою прийматимуть подарунок піонери з "Зорі" і з іншого сусіднього села. Кількох хом’яченят можна буде і в райцентр передати. Може, і Панька виберуть у ту делегацію, що поїде в райцентр? Звичайно, виберуть! Він там скаже: "Ми вам передаємо живого хом’яка, щоб ви, піонери, майбутні майстри високих урожаїв (йому дуже подобався вираз "майстри високих урожаїв", його завжди вживав товариш Берест, а Панькові все якось не доводилось вставити цей вираз в свою промову), щоб ви вивчали цього шкідника для того, щоб уміти з ним боротися". Або ні, він не так скаже: "Щоб боротися з ворогом, треба знати його. Ось хом’як. Він на вигляд не страшний, а знаєте, скільки зерна він з’їдає за рік із своїми хом’яченятами?.." Панько не знав, скільки кілограмів хліба з’їдає хом’як з своїм приплодом, але він довідається про це в Степана Юрійовича або в товариша Береста. "Мабуть, багато їсть… — подумав він, — треба завтра ж про це спитати".

Вирішивши долю хом’яченят, Панько, нарешті, звернув увагу, що від нових мешканців у піонерській кімнаті значно погіршало повітря. Він відчинив кватирку, ще раз оглянув кімнату хазяйським оком і вийшов.

— А ти сидиш? — побачив він кота. — Гляди мені! — і посварившись на нього пальцем, замкнув двері.

Микола сидів біля хати і стругав дощечку. Побачивши Панька, він кинувся до нього і, захлинаючись, став розповідати, що робить млинок.

— Ти розумієш, це не для іграшок, Млинок буде великий, такий, що крутитиме точило. Це зовсім просто. До точила, до ручки я прироблю шків і потім надіну ремінь або просто вірьовку на вал вітряка і на шків точила. От і все! Завтра буде готово!

Іншим разом Панько теж захопився б млинком і допоміг би Миколі майстрювати, але тепер він тільки похмуро спитав:

— Що ж ти гостритимеш на точилі?

Як що? Ножі, сокири…

— Скільки ж у вас ножів та сокир?

— Скільки! Три ножі і одна сокира.

Панько уїдливо засміявся:

— Ну, за годину наточиш, а потім?

— А потім… — сказав Микола і задумався. — А потім, — з новим запалом заговорив він, — я зроблю Динамомашину, і в нас дома буде електрика. Справді! Я зроблю динамомашину!

У Панька заворушилась заздрість. Йому теж хотілося зробити динамомашину. Але він тільки похитав головою:

— Динамомашину! Та ти ж її і не бачив ніколи.

— Як не бачив? Бачив! А взимку, коли ми їздили на екскурсію до Палацу піонерів у Харків? І ти ж бачив. її зробили юні техніки. І я зроблю! От побачиш, за тиждень зроблю!

Панько зрозумів, що Микола І не думав повертатися на ставок. Це його розсердило, і динамомашина враз втратила для нього цікавість.

— А чого ти втік з греблі? — спитав він Миколу.

— Я не втік, а просто пішов. Обридло…

— Ти ж голосував за ставок. Ти ж тоді на зборах казав, щоб ставок назвати піонерським!

— Ну, що ж, що голосував. Тоді голосував, було цікаво, а тепер нецікаво… Що ж то за робота! Кидай глину та й кидай… Хоч би толк був, а то два тижні працюємо, а греблі і від землі ще не видно…

— Отак ти і млинок, і динамомашину зробиш… — уїдливо промовив Панько. — Завтра ж тобі обридне… А за те, що зриваєш нам роботу, ми тебе на раду дружини викличемо!

— Хо-хо! Я зриваю роботу! Без мене не обійдуться! Та хіба та не бачиш, що там половина народу зайва? Місця ж на греблі мало, всі збилися в купу і товчуться, тільки один одному заважає. Ти думаєш, Костя Чаговець учора чого пішов додому? Батько сказав? Ні, йому теж обридло. Скоро всі розбіжаться!

— Розбіжаться? — розсердився Панько. — Не розбіжаться. Не всі такі кваші, як ти!

— А ти чого дражнишся? — раптом скипів Микола.

— А що, хіба не кваша? Ну, так дезертир!

— А ти… а ти дурень!

— Я дурену? Я тобі зараз покажу, який я дурень, — вигукнув Панько і пригнувся, щоб кинутися на Миколу з кулаками, але в цей час з хати пролунав голос Миколиної матері:

— Миколо! Ти дав курчатам їсти?

Панько від несподіванки застиг на місці.

— Зараз дам! — гукнув Микола і, показавши Панькові язика, крутнувся І зник у хаті.

Панько важко перевів дух, хвилину постояв, потім плюнув і пішов з двору.

По дорозі він трохи заспокоївся: завтра він розповість про все Степанові Юрійовичу. Нехай викличуть Миколу на раду дружини, виключать з піонерів…

Раптом він побачив під тином однієї хати таку свіжу і соковиту лободу, що не міг не спинитися, щоб не нарвати для хом’яка.

"Віднесу йому ще. Це ж по дорозі", — подумав він і підтюпцем побіг до школи.

— Тітко Параско, дайте ключа. Я хом’якові трави приніс, — звернувся він до сторожихи, що поралася в шкільному дворі.

— Ну, клопоту тобі,— засміялася та. — 3 таким характером тільки головою колгоспу працювати…

Панько взяв ключі, потихеньку підійшов до піонерської кімнати, щоб не злякати хом’яка і подивитися, як він поводиться, коли в кімнаті нікого немає. Він обережно вставив ключ, але повернути його тихо не вдалося. Замок дзенькнув, і в ту ж мить щось заторохтіло за дверима, а через секунду брязнуло розбите скло. Панько здригнувся від несподіванки і швидко відчинив двері.

Серед кімнати лежала перекинута клітка, навколо неї розкидана трава, а хом’як, увесь якийсь настовбурчений, важко дихав, притиснувшись до стінки клітки. Від гнізда лишилася тільки безладна купа.

Панько глянув на вікно. Шибка була розбита.

— Кіт!

Так, це кіт наробив шелесту! А де ж хом’яченята? Панько паличкою розворушив рештки гнізда в клітці; з шести звірят залишилось тільки троє. Він зрозумів усе. Кіт витяг трьох хом’яченят і поїв їх.

Панько вибіг з кімнати і кинувся до сторожихи.

— Тітко Параско! — закричав він. — Кіт хом’яченят поів!

— От же стерво отаке! — сплеснула руками сторожиха.

— І шибку у вікні розбив!

— Ох, і проклятущий же! Шибку розбив!? Де ж він? Я йому…

В цей час кіт, нічого не підозрюючи, вийшов з-за школи і, облизуючись, спокійно дивився на свою хазяйку.

— Ось він! — прошепотів Панько, побачивши кота.

— Я йому!..

Відгуки про книгу Блакитне плесо - Багмут Іван (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: