Блакитне плесо - Багмут Іван

Я його, чорта!..

Та кіт, видно, відчув небезпеку і так чкурнув на город, що тільки зашелестіла трава.

НЕСПОДІВАНИЙ ВИКЛИК

Всю дорогу додому Панько вигадував, як помститися Миколі і котові. Виключити б Миколу з піонерзагону, а на воротях у нього повісити напис: "Миколу Квашу виключили з піонерорганізації за дезертирство з греблі". Щоб усі знали!

А кота… А кота спіймати і дати такого прочухана, щоб пам’ятав до нових віників. Або ні, посадити кота в клітку і не давати йому їсти тиждень, а потім ще й відлупцювати… Потім він перерішив: бити голодного кота — це не зовсім гарно. Краще буде так — спочатку відлупцювати, а потім посадити в клітку.

Думки з кота перейшли знову на Миколу. А що, як він таки зробить вітряка і механізоване точило або динамомашину? Раптом йому здалося, що Микола на цей раз таки виконає те, що задумав. Панькові зашкребло на серці. Він уявив як Микола з байдужим виглядом, так, ніби зробити динамомашину було для нього дрібницею, показуватиме її хлопцям і казатиме:

— Пхе, гребля… Динамомашина, оце так!.. В хаті — електрика! А можу і в хлів провести… От побачите, завтра проведу електрику в хлів… І біля воріт лампочку поставлю…

Несподівано Панька різонув спогад, що кватирку піонерській кімнаті відкрив він сам. Значить, він сам винний в тому, що кіт поїв хом’яченят… І в тому, що кіт розбив шибку, теж винний він, Панько…

Це вкрай засмутило його, і він прийшов додому хмара, хмарою. Мати не звернула уваги на сумний вигляд сина І взялась готувати йому вечерю. Спочатку Панько не помічав вечері, але коли мати стала товкти часник, він потяг носом і враз повеселів:

— О, пампушки з часником!

— Пампушечки, пампушечки, — лагідно промовила мати. — Мий живенько руки та сідай.

Панька не треба було просити вдруге, — за хвилину він уже сидів біля столу.

Після пампушок мстиві думки проти Миколи і кота трохи вгамувалися.

— Мамо, — сказав Панько, — а якщо у колгоспі хтось погано працює, то що йому за те?

— Менше на трудодні одержить.

Це Панька не влаштовувало, бо Микола на трудодні не одержує. Панько помовчав.

— Мамо, — сказав він знову через хвилину. — А як для нього трудодні не мають значення?

— Для кого? — не зрозуміла мати, яка вже забула про попереднє запитання сина.

— Та для того ж колгоспника, що погано працює.

— А-а… Ну, що ж, знімуть з роботи, коли він на штатній посаді.

Це теж не підходило до Кваші. Панько ще помовчав, думаючи.

— А як для нього і це не має значення?

— Для кого? — спитала мати, зайнята своїми думками.

— Та я ж про кого питаю? — розсердився Панько. — Про того колгоспника.

— Про якого? — повернулася до нього мати.

— От про якого, про якого! Про того, що не хоче працювати.

— А-а… На правління викличуть…

— А як він все одно не буде працювати?

— Виженуть з колгоспу. Що ж з ним робити? Нам ледарів не треба.

Це було якраз саме те, що потрібно було Панькові. Правильно! Миколу треба вигнати з піонерорганізації.

В двері хтось постукав.

— Заходьте, — обізвалася мати.

Ввійшов Гриць і, привітавшись, сказав до Панька:

— Щоб через чверть години був у школі!

— Чого? — стурбувався хлопець.

— Треба, — коротко кинув Гриць і вийшов з хати.

"За шибку і за хом’яченят!"— подумав Панько і кинувся навздогін за Грицем.

— Грицьку! — гукнув він. — Навіщо мене викликають?

Та той тільки махнув рукою і, нічого не відповівши, зник за ворітьми.

Мати стурбувалася негайним запрошенням Панька до школи та ще в такий незвичайний час.

— Чого ж тебе викликають? — спитала вона сина. Панько почервонів, згадавши розбиту шибку, і невпевнено промовив:

— Та, мабуть… як… члена комісії…

Мати недовірливо подивилася на хлопця, і той зовсім зніяковів.

— Якої комісії?

— Та якої? По ставку… — відповів Панько похмуро.

— Мабуть, уже чогось накоїв? Член комісії…— підозріло промовила мати. — Кажи, що таке?

Панько мовчав.

— Ти скажеш чи ні? — підступила мати на крок до хлопця. Панько стояв, упершись очима в долівку, і це переконало матір, що викликають його неспроста.

— Що сталося? — не на жарт переполошилася жінка.

— Та то не я, то кіт, — глухо промовив Панько.

— Який кіт? Що кіт? Кажи мені толком!

Панько змушений був розповісти все про розбиту шибку і про хом’яченят.

— От дурненький! — несподівано ласкавим голосом промовила мати, — Чого ж ти так турбуєшся? Розкажи усе по правді, і тобі нічого не буде. Хіба ж ти навмисне це зробив?

Панько враз засяяв. Справді, він же не навмисне. Розкаже все, як було. Степан Юрійович зрозуміє… Він схопив кашкета.

— Я побіжу!

— Біжи та гляди, правду кажи! Не вчись брехати!.. Член комісії…— з докором, але без серця сказала мати, зачиняючи за ним двері.

Сонце вже сідало, коли Панько прийшов до школи. З відчиненого вікна директорового кабінету чутно було гомін, і Панько попростував туди.

— Ага, от і Чоломбитько! — сказав Степан Юрійович, побачивши Панька. — Заходь!

В кабінеті зібралася вся рада піонерської дружини, члени комсомольського бюро, вожаті, кілька викладачів. На чільному місці— сидів сам директор школи.

Панько набрав повні груди повітря, оглянув усіх і рішуче сказав:

— Я хотів провітрити кімнату. Я не думав, що кіт влізе в кватирку.

Всі раптом замовкли і здивовано дивились на хлопця.

— Я не винен, — продовжував Панько. — То кіт.

— Що? Що? — зацікавився Аркадій Іванович.

— Хоч би й не викликали мене, я сам би сказав. Завтра сказав би.

— Хто винен? Про якого кота ти говориш? — спитав директор школи.

Панько розповів більш докладно про все, що сталося в піонерській кімнаті і ще раз запевнив, що сам прийшов би, хоч би його й не викликали. В кімнаті знявся сміх.

— Тебе викликали на нараду як активіста, — сказав Степан Юрійович, усміхнувшись. — Шкода хом’яченят, але зараз мова йтиме про інше. Сідай, поговоримо про справи на будівництві ставка.

Панько полегшено зітхнув.

Степан Юрійович почав з того, що ентузіазм школярів спадає. Майданчик на будівництві малий, а піонерів і комсомольців багато. Вони один одному заважають. Також має значення і те, що за три дні греблі не насипеш, а діти, коли кінця роботи не бачать, втрачають інтерес до справи.

— Що ж робити? Як підняти інтерес до праці? — спитав Степан Юрійович і запропонував: — По-перше, перевести роботу на дві зміни, по-друге, влаштувати на греблі щось подібне до піонерського табору. Одна зміна працюватиме, а друга в цей час розважатиметься. Організувати ігри, художню самодіяльність, видавати щодня стінну газету.

— Правильно! — загули збори.

Посипалися пропозиції:

— Футбол!

— Неодмінно футбол!

— І волейбол!

— А скраклі?

— І скраклі!

— Та хіба тільки ігри! — виступила Аргунь. — Давайте зберемо гербарій всіх рослин, що ростуть зараз на ставку. Потім через рік або два ми зберемо новий гербарій і побачимо, як змінилася рослинність від того, що змінилися умови.

— Розумно! — коротко кинув Аркадій Іванович.

— І знаєте, що ще? — продовжувала Аргунь. — Колії б Корній Корнійович дав нам околоту або хоч соломи, ми могли наплести матів, щоб можна було організувати під час перерви годину відпочинку.

— Теж хороша думка, — похвалив дівчинку Степан Юрійович. Я сьогодні ж поговорю з головою колгоспу і домовлюсь про солому.

Панько розповів про свою розмову з Квашею і запропонував виключити його з піонерської організації, а в першому номері стінгазети дати замітку під заголовком: "Дезертир Микола Кваша".

— А млина він не зробить і точила не зробить, — закінчив Панько свій виступ.

Аркадій Іванович враз пожвавішав.

— Дозвольте мені,— сказав він. — Не знаю, як про виключення КвашІ з організації, я не піонер, — усміхнувся педагог, — цих справ не вирішую… А от щодо млина і механізованого точила, а може, і динамомашини… то це ідея! Ми можемо зробити механізоване точило. Лопати ж треба гострити? А може, й динамомашину сконструювати? А чому ж? Зробимо.

— Зробимо! — гукнуло кілька голосів.

— Нехай тоді Микола потанцює! — зрадів Панько. — Ми зробимо, а він ні. Та ще й з загону виженемо!

Але Степан Юрійович заперечив.

— Квашу, — сказав він, — треба виховувати. Ти завтра піди до нього і умов його повернутися на будівництво. Скажи йому, що млинка він може робити на греблі разом з усіма.

— Правильно! — сказала Аргунь.

— Абсолютно правильно, — висловив свою думку і секретар комсомольської організації.

"І зовсім не абсолютно, і зовсім неправильно", — подумав Панько, але промовчав і тільки неприязно глянув на Михайла.

Степан Юрійович помітив незадоволене обличчя Панька і, приховавши усмішку, промовив:

— Так гляди ж, Чоломбитько, щоб завтра неодмінно пішов до Кваші.

"Я його так уговорю, що він і носа не покаже на греблі", — вирішив у думці Панько і буркнув під ніс:

— Добре, піду.

— Ще є одна пропозиція, — сказав Михайло. — Я бачив у місті дитячий, але справжній телефонний апарат. До нього до-

дається сто метрів проводу. Чому б нам не купити кілька штук і не влаштувати телефонний зв’язок на будівництві?

— О! Телефон! От було б добре!

— Давайте купимо телефон!

— Ото діло! — загули збори.

— Кузня, залізниця, гребля, кухня, нарешті, — все було б зв’язане телефоном. Не буде зайвої біганини. А може, дістанемо дроту, то й до школи провели б…

Піонери і комсомольці з захопленням обговорювали справу з телефоном, а Аркадій Іванович сказав, що завтра ж поїде до міста і купить чотири апарати.

В піднесеному настрої активісти будівництва розходилися по домівках. Панькові хотілося, щоб не було ночі і щоб зразу ж піти на греблю і розпочати все те, про що говорилося на нараді. Йому здавалося, що він не зможе сьогодні заснути. Так хотілося зробити все те, про що говорилося сьогодні. Але дома, вже лежачи в ліжку і розповідаючи матері про нараду, він несподівано замовк на півслові.

Мати почекала хвилинку і спитала:

— А що ж було тобі за кота?

У відповідь вона почула рівне і глибоке дихання сина.

РОБОТА ЙДЕ!

На ранковій лінійці дружину розбили на дві частини. Перша працюватиме з сьомої години ранку до дванадцятої, а друга — з другої до сьомої вечора.

Панько попав у першу зміну. Він з захопленням копав землю і кидав її у вагонетку. На греблі стало просторіше. Всі працювали, не заважаючи один одному. Сьогодні на роботу вийшло вже більше піонерів, ніж учора: праця йшла дружно, і Панько вірив, що ставок буде зроблено.

Інколи він поглядав навколо.