Блакитне плесо - Багмут Іван
— сяючи очима, промовив Панько. — Тільки її везли в бочці і вона пообдирала собі боки, — додав він. — Ось гляньте!
— Е! — зрадів Степан Юрійович. — Та це ж дзеркальний короп! Він такий і є, без луски. Ну, молодчина Чоломбитько! Я давно мріяв про такий експонат для нашого акваріума.
Коропеня пірнуло на дно акваріума і моторно попливло, виблискуючи золотавими лусочками. Степан Юрійович не зводив з рибини захопленого погляду.
— Молодчина, Чоломбитько!
Панько передав Степанові Юрійовичу слова колгоспника з "Зорі", що в "Червоному промені" можна було б зробити не один ставок, коли б Корній Корнійович не ляпав вухами, а також, що колгоспник обіцяв дати йому восени найбільшого коропа. Про своє запізніле "дякую" він промовчав.
— Так, — сказав Степан Юрійович, — ставки, дійсно, у нас можна було б зробити. — І замислившись, промовив уже сам до себе. — А справді! Можна ж зробити!
— А чого ж не можна? — відповів Панько, подумавши, що вчитель звертається до нього. — Треба тільки пересипати балку греблею, от і ставок!
Степан Юрійович засміявся:
— Молодчина, Чоломбитько! Виростеш — хорошим головою колгоспу будеш! А зараз іди додому, а то раптом я завтра тебе викличу, а ти дивись, урока не вивчив… — і вчитель лукаво підморгнув учневі.
ЗАВТРА РАНКОМ!
Панько довго сидів над завданням, але зробив мало. Після кожного написаного слова він замислювався, і перед його очима вставала балка, перегороджена греблями і перетворена на ставки. її голі схили вкрилися лісом, над ставками схилилися верби, зеленів біля берегів очерет, а лапате листя і білі з жовтим осердям квіти латаття непорушно лежали на воді, наче намальовані…
Поки Панько виконав половину завдання, на зошиті з’явилося ще дві великі чорнильні плями. Він довго дивився на них і вирішив вирвати аркуш і написати все знову. Потім передумав: переписувати все спочатку надто велика робота.
Прийшла мати і почала готувати на стіл. Панько скористався з цього і швидко прибрав книжку і зошит у торбинку.
— Ну що? Скільки сьогодні дала "Принцеса"? — спитав Панько.
— Прибавляє,— тихо, ніби по секрету, сказала мати. — Сьогодні вже двадцять чотири літри надоїла.
— Ого! — промовив Панько.
Мати розповіла, що і "Красуня" стала прибавляти молока, а телята, всі дванадцятеро, веселі і бадьорі. Мати завжди розказувала Панькбві про новини на фермі, і хлопчик з цікавістю її слухав.
Взагалі, Панькові якось більше запам’ятовувалися розмови колгоспників про господарство, ніж те, про що розказувалося на уроках. Панько знав, чому і скільки годин простояв учора трактор, скільки народилося лошат, яка з польових бригад йде першою в змаганні…
Якось голова сільради поставив до них на квартиру кореспондента обласної газети. Кореспондент з годину слухав розповідь Панька про колгоспні новини і потім здивував Корнія Корнійовича знанням таких подробиць колгоспного життя, що голова тільки блимав очима.
— Ось незабаром піде зелена паша, тоді наші корівки не стільки даватимуть молока, — продовжувала мати.
— Мамо, — блиснув очима Панько, — а що як вам орден дадуть? Або зірку героя… От би!
Мати махнула рукою:
— Ти вигадаєш…
— Мамо, а якщо нагородять, дасте мені поносити золоту зірку?
— Та підожди, — засміялася мати. — Спочатку треба надої молока підвищити, телят виростити, а тоді, може…
Жінка замовкла і раптом суворо запитала:
— Уроки вивчив?
— Трішечки, трішечки залишилось… Я ввечері… А "Красуня" скільки сьогодні дала?
Та хитрість з "Красунею" не вдалася. У матері змінився настрій.
— Увечері? — ще суворіше промовила вона. — А ввечері скажеш — ранком, а вранці проспиш і двійку одержиш…
— Та мені ж тільки два слова залишилось написати, — здивувався Панько. — Ви думаєте…
— Сідай їсти, — перебила його мати і сама сіла до столу.
Панько взяв ложку.
— Мамо, — сказав він. — А як я добре пастиму телят, то, може, й мені дадуть яку-небудь медаль, хоч маленьку…
— От одержиш завтра двійку, то я тобі таку медаль дам, що до нових віників пам’ятатимеш, — припинила розмову мати.
Хлопчик насупився і став мовчки їсти.
Ввечері, по дорозі до правління, зайшли до Чоломбитьків колгоспний конюх дід Книш з головою правління Корнієм Корнійовичем і Палажкою — другою дояркою з ферми. Їхні розмови були для Панька такі цікаві, що він навіть не витяг зошита з торбинки.
"Завтра допишу, — подумав Панько. — А як і не закінчу, то тепер Степан Юрійович не поставить двійки. Як же він поставить мені двійку, коли я приніс такого експоната!"
— Ти, Ганно, старайся, — говорив Корній Корнійович до Панькової матері.— У цьому році корму для корів вистачить. Та який корм! Озимина, спеціально для сіна посіяна — раз. Кукурудза на зерно — два! Кукурудза на силос — три! При фермах — кабаки, буряки, кукурудза — чотири! Раніше худоба по балці никала — яка там паша? А тепер ось, підросте озимина — ми її скосимо і — коровам, коням, телятам. А там, дивись, кукурудза піднялась, зелена, соковита. Її теж скосимо і — худобі. Словом, конвейєром ітиме зелена паша. Тепер будемо пасти хіба тільки так, для прогулянки…
— Як? І телят не пастимуть? — стурбовано спитав Панько.
Корній Корнійович повернув голову до хлопчика, а мати з досадою махнула на нього рукою:
— Цить!
— І телят не пастимемо, — відповів голова. — І телятам з зеленого конвейєра буде паша.
Панькові це не подобалось. Він стільки мріяв про той час, коли буде пасти телят… і на тобі! Не будуть пасти!
Корній Корнійович хвилинку помовчав і додав:
— Старайся, Ганно. Виконаєш свої зобов’язання по надою молока, телят усіх збережеш, відгодованими здаси осінню, до нагороди представимо. І ти, Палажко, старайся, — звернувся він до другої доярки. — Добре працюватимеш — не забудемо.
— Та чого ж не старатися? — сказала мати.
— Стараємось, — ствердила і Палажка.
— Слідкуйте, щоб вчасно подоїли, вчасно нагодували, напоїли… Худоба любить, щоб за нею доглядали, — напучував голова.
— Худоба, скажу я вам, Корнію Корнійовичу, — промовив дід Книш, — вона чує, як до неї ставиться людина. От взяти хоч би й коней…
— 3 любов’ю треба до всякого діла братися, тоді й наслідки будуть, — вів своє голова.
Він говорив поважно, не кваплячись, кожне слово в нього було значущим, і Панькова мати та Палажка слухали голову з поша. ною.
— Правильно ви сказали, Корнію Корнійовичу, — підтвердив дід і зітхнув. — Іменно з любов’ю… О-хо-хо….
В бесіді запала пауза, і Панько сказав:
— Сьогодні в "Зорю" три бочки коропенят повезли. Зараз вони отакі,— він показав на пальці,— а на осінь виростуть отакенні,— і він відмірив на руці аж до плеча.
Всі: і Корній Корнійович, і дід Книш, і тітка Палажка, і навіть Панькова мати — подивилися на хлопця з цікавістю.
— Хороше діло, — зітхнув Корній Корнійович. — Та всього за раз не вхопиш…
— Точно! За раз усього не вхопиш, — погодився дід, але зараз же сам собі заперечив. — А от товариш Берест не так казав…
— Як же він казав? — спитав голова колгоспу.
— Та як?.. Так, як і в райкомі партії і в райвиконкомі давно нам кажуть: треба ставки будувати.
— А-а-а… — промовив голова байдуже.
— Товариш Берест сказав, що він це питання поставить руба.
— Як же це руба? — занепокоївся раптом Корній Корнійович.
— А так — на партійних зборах. Так і сказав: руба поставлю! Нехай голова колгоспу прямо скаже: чи він за ставки чи він проти. Руба!
— І той дядько, що коропенят віз, теж сказав, що наш голова колгоспу ляпають вухами, — повідомив Панько.
Корній Корнійович почервонів, а мати так подивилася на Панька, що той аж присів.
— Якими ж силами будувати? — сердито спитав Корній Корнійович діда, — Де люди? На словах легко, а спробуй зробити. На словах, як на цимбалах…
— Та якби взятися дружно… — промовив дід не дуже сміливо.
— Ви, Сидоре Петровичу, наче вже й не молодий чоловік, — з серцем сказав голова! — Взятися!.. Та хіба ж ми не беремося? Просто дивно слухати від розумної людини такі слова, — ще більше сердився Корній Корнійович. — Взятися! За клуб взялися? Взялися, будуємо! За стайню взялися? Взялися, будуємо! За свинарник взялися? Взялися, будуємо. Де ж набрати людей, щоб і за ставки взятися? На словах легко. А на греблю, знаєте, скільки землі піде? Не знаєте? Ото ж! Може, і три тисячі кубометрів! А ліс? Де ми візьмемо дерева на водоспуск?… Говорити легко…
Він трохи помовчав.
— Хіба я проти ставків? — знову почав Корній Корнійович, але вже не так сердито. — Що й казати, ставки потрібні, так не можна ж усе за один рік. Нехай на той рік. Так?
— Та воно ніби й так… — непевно протяг Сидір Петрович.
— Та як же не так? — знову підвищив голос голова.—
Гребля сама не виросте! Земля сама не побіжить у балку! Землю треба копати! А кого ми пошлемо? Хто піде?..
— Я піду копати ставок, — сказав ГІанько. — Я і…— вій зустрівся очима з матір’ю і замовк на півслові. Материні очі ніби говорили: "пам’ятатимеш до нових віників про свої слова, що Корній Корнійович ляпає вухами!"
— Та ото хіба тільки ти, — спробував усміхнутися голова колгоспу. — Ну, ходімтє до правління, а то бригадири вже, мабуть, давно чекають, — звернувся він до діда Сидора і до жінок.
Дорослі вийшли, і Панько залишився в хаті сам.
Те, як поставився до будівництва ставка голова колгоспу, засмутило Панька, але не надовго. Степан Юрійович не кидає слів на вітер. А сам Панько не бачив ніяких труднощів у будівництві. Просто копати землю і кидати в балку, поки не вийде гребля.
Він витяг зошит, поклав його перед собою і замислився. Думки самі собою поверталися до ставка. Було так приємно мріяти, а картина будівництва виникала перед очима така яскрава, що Панько навіть відчував запах сирої землі, з якої гатитимуть греблю.
Панько посидів біля столу не менше півгодини і не написав і слова. Непомітно очі йому почали злипатися, а гребля перетворилася на залізничний насип. З цього насипу Панькові видно було безмежне море води, що залила все навколо. Раптом на морі показався човен і на ньому Степан Юрійович, який докірливо сварився на Панька пальцем…
Коли повернулася мати, вона побачила, що Панько спить, схилившись на зошит.
— Сердешна дитина, — промовила вона ніжно. — Отак старається…
ЧОМУ СХОВАЛОСЯ КОРОПЕНЯ?
Мати пішла на ферму, як завжди, дуже рано і пожаліла розбудити Панька, а коли він прокинувся, то згадав не про домашнє завдання, а про ставок і коропеня.
"Як там воно? Чи живеньке?" — Він поклав сніданок у портфель і кинувся мерщій до школи.
Рідко коли Панько так поспішав туди, як сьогодні.
