Вуглинка - Гуліна Анна
Робота з цим кругом була настільки рідкою подією, що Райден міг на пальцях однієї руки перерахувати рази, коли ним користувалися на його пам'яті.
Круг все пришвидшувався, і коли Райден доторкнувся до верстата вуглинкою, вся майстерня почала гуркотіти так, ніби там працювало з десяток гномів. Верстат гудів, вуглинка грілася, алмази раз-по-раз чиркали по її поверхні, від чого хлопцю здавалося, що от-от вона почне іскрити і почервоніє, наче справжнє вугілля.
Аж ось стало помітно, що кути вуглинки почали округлятися. Ледь-ледь, натяками, але очі Райдена так пильнували ті зміни, що вони просто не мали права залишатися непоміченими.
Хлопець зупинив верстат. Діждався, доки круг перестане крутитися, дістав вуглинку з кріплення, міцно стиснув її в руці, і відчув, як з видихом полегшення на очі навернулися сльози.
– Клянуся усією Сімкою, я так боявся, що ти в мене безнадійна! А ти просто вперта, як дід Густав! Знайшов я до тебе підхід, тепер можна і попрацювати!
І Райден завертівся біля верстата, наче той шліфувальний круг. Пильнував за роботою, як яструб, щось підправляв, десь переміряв, незчувся, як надворі вже стемніло.
– Згориш на роботі! – раптом пролунало над вухом, від чого хлопець підскочив на півметра вгору. Тріша ледве встигнула врятувати тацю з вечерею Райдена, бо, як кішка, м'яко відстрибнула вбік, не проливши ані краплі грибного супу.
– З глузду з'їхала, так до людей підкрадатися, – буркнув майстер, розглядаючи, чи не нашкодив вуглинці своїм стрибком.
– Та ні, це ти вже вирішив зморити себе голодом, весь день не їв і з майстерні не виходив! – пирхнула Тріша, примощуючи тарілки і чашку збоку на стіл.
– А що, вже вечір? – розгублено промовив хлопець. Спробував розігнути спину, і зойкнув. – Оце тобі, щось я і справді запрацювався… Та ти тільки поглянь на це чудо!
І він з гордістю продемонстрував Тріші камінець. Він вже не був схожий на химерного вугільного їжака, можна було зрозуміти задум майстра, і була вона. Грань. Чітка, рівна, відполірована до м'якого сяяння. Ідеальна.
– Вона прекрасна! – дівчина у захваті заплескала в долоні. – Не можу дочекатися, коли ти повністю її обробиш! Вона буде неперевершена!
– Ну, до цього ще далеко… Та я нарешті зрозумів, як приборкати цю вперту пані, це вже щось. Зараз ще трошки її пошліфую…
– Що? Та ні, друже, тут ти сам напросився! Треба було дивитися, що ти п'єш, ти ж цілий кухоль зеленого чаю з м'ятою та мелісою за хвилину ковтнув! Заснеш під верстатом, воно тобі треба?
Хлопець з прикрістю зітхнув, але дав себе вивести з майстерні, прихопивши з собою вуглинку.
Глава 10. Забуте замовлення
Всю ніч Райден майже не спав. Крутився, перебирав у думках креслення та боровся з бажанням піти до майстерні і продовжити роботу над вуглинкою. Та лежала поряд з ліжком на невеличкій підставці і в світлі нічного ліхтарика м'яко відблискувала готовою гранню.
Ледь дочекався ранку, схопив камінчик і побіг до "Кавової сови" на ранкову каву і сніданок. Нетерпляче відмахнувся від запропонованої газети і почав нагортати яєчню так, наче за ним хтось гнався.
Раптом сусідній стілець голосно шорхнув по підлозі і поряд з ним всівся сяючий Дідрік.
– Здоров, старий! Куди так летиш? – і не очікуючи на відповідь, продовжив, – а я тут несу виконане замовлення до одного купця, три дні корпів. Ходять чутки, що він має справи з одним перекупником, який постачає коштовності одній східній шахині. Надіюся, мої сапфіри їй сподобаються!
Райден мовчки кивнув, узявши чашку з кавою, черговим експериментом Тріші. Перед Дідріком вона поставила невеликий чайник з зеленим чаєм, чашку і крихітні тістечка.
– Ні, серйозно, куди так поспішаєш? Що, не встигаєш виконати своє замовлення? – Дідрік здивовано прослідкував за тим, з якою швидкістю з чашки зникає кава.
Хлопець аж захолов. Через боротьбу з вуглинкою ті сапфіри геть з голови вилетіли.
– Отакої. Потрібно написати пану Брегелю, що камені будуть готові трохи пізніше… – і Райден схопився за голову. – Оце так захопився…
– І що ж ти робив увесь цей час? Я з моменту твого візиту вже друге замовлення виконав,– і апетитно захрумтівши тістечком, додав: – Ще й встиг на море сходити, зі знайомим збирачем бурштину побачитися. Скоро буде шторм, хотів домовитися про чергову партію на обробку!
– Я… Я обробляв один камінь… – розгублено відповів Райден.
– Один?! Він там що у тебе, розміром з кокос? – майже вигукнув Дідрік. Озирнувся навколо, і прошепотів: – Ти що, готуєшся до виставки? Покажи!
– Та ні, вона маленька. І ще не готова, – відповів Райден, досі силкуючись зрозуміти, як він міг забути про замовлення.
– Так, стоп. Ти хочеш сказати, що витратив майже тиждень на обробку одного маленького каменю, і він ще не готовий? – здається, рівень здивованості у кав'ярні сьогодні дістав річного максимуму і все ще ріс.
Хлопець кивнув.
– Ти його що, тричі перероблював? Чи він тріскається?
– Ні, не тріскається, довго грань робив, – зітхнув Райден, а брови Дідріка вже майже залишили лоба і прагнули злитися з волоссям.
– Грань. Одну грань робив тиждень. Скажи чесно, ти сказився?
Майстер здвигнув плечима. – Мабуть що так.
– Дурня якась, – категорично заявив Дідрік, відмовляючись повірити у те, що відбувається. – Що то за діамант, над яким треба так працювати?
– А то і не діамант, – відповів Райден, дивлячись, як блідніє співбесідник.
– Навіть не діамант… Хлопче, ти несповна розуму, я тепер у цьому впевнений! – відрізав Дідрік.
– Угу! – прогуло з кутка зали, і Трішин топазовий пугач радо завертів головою.
– Он навіть та папуга підтверджує! Божевілля якесь! – і Дідрік з бровами ще десь над лобом вийшов з кав'ярні, навіть не попрощавшись.
Райден лишився сидіти за столом, наче прибитий.
– Як так, забути про замовлення. І тиждень на грань…
– Що з тобою? – стурбовано запитала Тріша, поглядаючи у пусте горнятко. – Тільки не кажи, що три сушені сльози русалки на чашку – це занадто! Бо виглядаєш, як вся скорбота нордського народу!
– Що? Які сльози? А, кава… Та ні. Виявилось, що я через роботу з вуглинкою забув про замовлення пана Брегеля. І до мене дійшло, що я весь тиждень змарнував на працю над однією гранню. Тиждень, Тріша!
Дівчина не зрозуміла трагізму в голосі Райдена. – Яка різниця, скільки часу ти на неї витратиш, якщо результат того вартий?
– А він того вартий? – гірко промовив майстер і замовк. Узяв папір і ручку з прилавку і став писати листа з поясненнями. – Ось, передай будь ласка пану Брегелю, коли кур'єр зайде. Піду дороблю замовлення. І, Трішо… Три сушені сльози – це таки занадто!
Глава 11. На морському узбережжі
Робота над забутим замовленням йшла швидко. Райдену пощастило, що він все ж встиг зробити кілька каменів до того, як почав обробляти вуглинку. Сапфіри радо гранилися навіть без використання старого дідового шліфувального кругу, і чіткі, рівні грані з'являлися на корундах за лічені хвилини. І з кожною новою гранню майстер почувався все гірше і гірше, бо горло перехоплювало все сильніше, а десь у грудях становилося усе важче і важче.
– Усе шкереберть… Один камінь, і все пішло догори дригом… – тихо мимрив він, поліруючі ошліфовані сапфіри.
Як і кожен майстер в Коріндоні, він піклувався про свою репутацію пунктуального і відповідального ювеліра. Майстрів у місті багато, до того ж вмілих, тому купці завжди можуть знайти собі нового виконавця замовлень. Хто ж захоче працювати з ледарем або з людиною, яка ігнорує строки? З іншого боку, і майстер завжди може знайти купців, з якими можна співпрацювати, однак, встановлення робочих відносин, домовленостей щодо якості вимагало багато часу. Та й пан Брегель був одним з найвідоміших ділків міста і працювати з ним такому молодому майстру було почесно. І тут така прикрість.
Як тільки останній сапфір було запаковано у невеличку оксамитову скриньку, Райден перевів дух. Через півгодини викликаний кур'єр забрав замовлення, передавши записку від купця, яку майстер розгорнув з деяким острахом. На щастя, замість штрафних санкцій Брегель пожурив ювеліра і запропонував тому взяти відпустку на тиждень. А міг би і розірвати контракт за порушення домовленостей.
Видихнув з полегшенням, сів на підлогу прямо посеред майстерні і вп'явся поглядом у стіну, на якій висіли полички з довідниками, які залишилися ще від діда. Напевно, він і сам не міг пояснити собі, звідки з'явилося почуття розпачу, але воно накрило майстра з головою, наче штормова хвиля.
– Море. Мені потрібно море, – раптом вирішив Райден. Чи то слова про відпустку зачепили його, чи то слова Дідріка про майбутній шторм, а може згадка про те, що літо вже закінчується, а на морі він ще не був, та вже через десять хвилин хлопець був на морському узбережжі.
Обіцяний шторм вже розгорнувся на усю міць, розбиваючи величезні хвилі об скелястий берег. Кам'яні брили, розкидані вздовж узбережжя, приймали на себе удари страшної сили, від чого навколо них розліталися мільйони бризок. Райден обачливо вибрав собі місце повище, щоб краплі води не долітали до нього, і став дивитися на розбурхане море, відчуваючи, що щось схоже зараз відбувається у нього на душі.
– Чому ти така? – стиха запитав він, діставши вуглинку з внутрішньої кишені куртки. – За що ти мені ось така потрапила?
На долоні вона виглядала потьмянілою, наче і не обробляли її. Сформовані кути трохи кололи руку, і вона знову стала нагадувати настовбурченого їжака. Побачене ще більше згнітило Райдена, бо такий камінь не витримував жодного порівняння з будь-яким навіть напівдорогоцінним каменем.
– Чому доля підкинула тебе саме мені? Скажи кому, засміють. Та вже засміяли! Камінь без замовника, замовлення, класифікації, і я його взяв у роботу. А міг відмовитися, і далі жити, як жив. Дурень. – стиснув камінь у долоні і зойкнув, бо гострий кут відчутно штрикнув шкіри.
– Що? Ти могла потрапити до майстра, який обробив би тебе набагато краще… – згадав відвідини знайомих майстрів, і додав: – Або викинув у смітник… Гм…
І хлопець надовго замовк, дивлячись на хвилі.
Пориви вітру тріпали гілля невеличкого куща, рясно вкритого невеличкими, майже прозорими ягодами. Їх в народі кликали сльозами русалки, бо ці кущі росли тільки на морському березі, і мали солонуватий присмак.
