Мана - Гуменна Докія

Мені здається, що жінки своєї він не любить. Обтяжений нею. Вона, кажуть, старша за нього і таке бабисько! Ширша, як довша. Ні, він не любить П. Бо чому ж він завжди висиджує в свойому кабінеті майже цілу добу? Що в нього за єднання з дружиною, коли вона нічим не входить в його побут та роботу?

Але є мур неперейдений. Начальник він мені. Є умовності, яких подолати не можна. Все, що сталося й станеться, буде не-висловлене. Ніколи!

Хай би краще сталося чудо. Щоб узавтра я вже його не побачила і назавжди закінчилася вся ця візія. Тільки в згадках жила б ця чудова зустріч, що схвилювала нас обох.

Будь розумна! Те, що уявила ти, може зовсім не так. Може цей чоловік думає про тебе, як про черевики, що їх зносив п'ять років тому. А ти створила собі якусь фантазію!

Будь ласка, нехай фантазія змальовує дивовижні узори, але не забувай все це — власний твій витвір, для твоєї власної втіхи. І все це не має під собою ніяких реальних фактів. Можеш собі марити і не спати, це твоя справа... Але більше — не смій.

Еге, я тебе знаю! Ти можеш піти й сказати, або зараз почнеш листи писати. Писати можеш, але відсилати — ні.

Чому? Хіба в моєму чутті є щось, що мене принижує?

Начальник він. Це — все. Оглянься навкруги, — на кожному кроці, у кожній установі витає цей тривіяльний дух недвозначних взаємин між начальником і його фавориткою. Чи й ти хочеш стати в довгий шерег щасливих пар під широким і зручним укривалом службових обов'язків ? Чи ти хочеш затоптати в болото своє чисте, неземне щастя?

Не хочеш ? То не смій його шукати. Вже краще шукай інших.

Ну, оглянься навкруги, ось поруч тебе Озерович, — ставний і гарний. Дотепний. Життєрадісний. Тільки б захотіла — він би з радістю виконав кожне твоє бажання, навіть невисловлене. Тільки б захотіла.

Я знаю. Та нащо мені ця влада? Не лякай, не ваб тим, що мені непотрібно — не злякаєш нічим веління серця.

А Озерович... Жорстоко було б з мого боку підтримувати його надії, що читаю в очах. М'якість у справах серця — це жорстокість, великий злочин перед тим, хто любить. Нащо я буду його заманювати м'якістю? Це нечесно. Жорстокість невизнавання зараз — цілюща вода, яка рятує від тої гіркості, що могла б прийти згодом.

До речі, — якби в його очах я не читала признавань, то з ним можна б гарно дружити. Він спочатку мені здавався фертиком, начиненим банальними жартами. Але це наносне, засвоєне, а під цим намулом лежить чиста порода розуму й порядности, якоїсь внутрішньої зладжености.

Та про це не варт і думати. З ним буду жорстока.

Платон Озеровым

Ф-фу! Що це воно буде далі? Як це у нас із Зоєю завелося на серйозний роман?

Я й сам не знаю. До вчорашнього дня я з нею був просто знайомий, один з її численних "поклонників", за ЇЇ словами... А вчора ввечорі...

Ну, ми йшли понад Дніпром, дивилися на вогні, щедро розсипані по чорній воді. Крізь тонкий шовк я почував легке тремтіння її руки. Вона промовила:

— Сядьмо на оцій лавочці! Тут так неймовірно...

Але як тільки ми сіли, вона зразу вихопила свою руку, яку я взяв був і хотів поцілувати. Ми зніяковіло встали й пройшли. І мені здавалося, що все таки краще, коли ми йтимемо рука об руку і коли я близько вдихатиму аромат троянди, що йшов з неї.

Я відчував, як вона хвилюється й це хвилювання передавалося мені... Я знав, що таке напруження треба розрядити словами, але говорити не хотілося. Так гарно було мовчати і... цілуватися. Темні й глибокі, як ніч, що окутувала нас, поцілунки. Я міг би так і до ранку пробути з нею, але Зоя, побачивши, що підбився червоний місяць, отямилася. Ми вийшли в пустельну вулицю, яскраво овсітлену ліхтарями. Ні душі кругом.

Так пізно? А нам іще не хотілося розставатися.

Що це? Кохання?

Не знаю. Знаю тільки, що ні я, ні вона сьогодні не сміли дивитися один одному ввічі. І знаю, що сьогодні ми знову підемо на Дніпрові кручі.

Досить уже з мене тієї гордої Юлії! Та й що я в ній побачив? Хмурна якась, зосереджена, непривітна. Нікого не бачить. І як я роздивився, то вона й зовсім негарна — жовта, вилиці випинаються. Раніш її прикрашали очі ...Ай справді, вся привабливість її обличчя, яка так чарувала мене, йшла від очей, вони надавали йому тієї тонкої душевної гри, що не приходило в голову помічати її зовнішні вади. Вони освітлювали це неправильне обличчя з середини внутрішнім вогнем непочатої душевної сили. Тепер же, коли не стало цієї душевної гри, коли вона, втупивши погляд, напружено, не мигаючи, щось вирішує сама з собою, я роздивився, що й очі ці звичайні, вузенькі, з ріденькими віями. І руки якісь довгі, і сама вона навіть якась трохи згорблена... Ні, по-рівнання її з Зоєю для неї, безперечно, невигідне.

Чому б це лені справді не зробити так, як зробив Максим? Одружився з Галею, обіцяють незабаром присвоїти мені титул дяді. От би зажали всі гуртом! Ми б з Зоєю до них у Верхнячку на літо їздили. Наші діти гралися б разом, а часом би й побилися, ми б їх мирили... О, я б їм надавав ляпанців по рожевих задках І,,

А справді, чом це мені не одружитися? Максим майже в кожному листі пише про це, все натякає на Юлію. Та Бог з нею, з тією ходячою хмарою...

15.

Юлія Отава

Все таки, день недаремно минув. Я його бачила. Тепер така радість від нього. А в ту хвилину було так соромно, бо я заглянула в двері, де він міг би бути. Так, я шукала його. І він зловив мене на цьому. Він одягав пальто, і побачив мене, і зрозумів. Так млосно й нехороше стало мені, наче мене побачили в непристойному вигляді — і я рванула звідти. Цього більш не повинно бути, —— чуєш?

Але чого це я взяла собі в голову, що він негарний? В нього дуже гарні, тонкі риси: вигнуті різким малюнком уста, чоло широке, як повінь, брови енергійними стрілами розлітаються над великими, здовженими до скронів, синіми очима. Чому я раніш не помітила, що він і зовні надзвичайний Г

От що я вирішила. Він погано думає про цей мій вчинок? Ну, і нехай думає. Я вже знаю, що мені треба за всяку ціну вийти з цього закутня. Не шукати його, не думати про нього, я не можу, а думати заборонено. І нікуди діти свою жагу. Вповзає якась туга, мука, хвороба душі. Тому й виходять такі непристойності

Я знаю, він зневажливо про мене думає. Він думав, що я нав'язуюсь. Мені це сказала його спина. Так було:

На цьому тгокні вранці я доганяла його аж три поверхи, хотіла наздогнати, щоб привітатися. Така потреба була. Але він плов так швидко, а потім почав ще й бігти і я не могла його догнати. Може мені здалося. В нього рука тремтіла, коли він узявся за РУчку дверей. Він же не знав, що я ззаду доганяю його. Він не оглядався.

Мені було страшно, щоб він не озирнувся ненароком, і Хотілося жагуче, щоб оглянувся. Але він не оглянувся. Ось останній момент, ось двері, — невже не озирнеться? Не відчув мене?

Ні, він не озирнувся. Він зукоса, як норовистий кінь, глянув кутиком ока на мене, увіходя^и в двері. Він знав, що я за ним іду. Так чому ж не захотів, щоб я привіталася? Чому не захотів озирнутися?

Може саме тому, що знав — я ззаду? Може й він так тремтів і боявся мене, як я його? А що, коли це так?

16.

Зоя Малевицька

А що, коли це так?

А що, коли Платон не м^,е серйозних намірів, а так, для парубоцької розваги, гає час зі мною. Ще ніхто так не подобався jwsfiv, ях: БТа, jure-... ¿9? лиж*? цеитеко ЗЕЙШ. Тут так: або адружк-тися, або нема чого одне одному голову крутити.

Але я краще б язика св