Мана - Гуменна Докія
Але ще я службовець Цукротресту, ще не маю права в робочий час нікуди йти. Я повинна піти до свого безпосереднього начальника, заявити про волю господаря установи. А в чотири години я буду вільна й можу піти на всі чотири сторони.
Які страшні мені ці "чотири сторони".
Горович вислухав мене спокійно й сказав:
— Ну, що ж, воля ваша! З сьогоднішнього дня ви вільні. Дамо в наказ.
З сьогоднішнього дня! Я вільна! Швидше на вулицю!
— Так куди ж ви ? — запитав стурбований Лех, який був при цьому. — Нам же з вами треба доповідну записку писати! Сьогодні ще попрацюйте.
— Мене ждуть... в іншій установі. Я не можу... — промимрила я щось.
— Ви ще встигнете! Ще тільки яких дві години. Товаришу Горовичу, як же це ви так відпускаєте стенографістку, коли мені сьогодні треба матеріял здати!
Несподівано Горович перемінив свій спокій на грізний окрик. Хто дав мені право ухилятися від роботи? З якого числа я звільнена, що не виконую розпоряджень? Так, так, він бачить мої штучки, але він зробить мені таке, що я довго пам'ятатиму, як свавільно покидати установу.
"Мої штучки!"
Як я не була вибита з колії, я внутрішньо розсміялася. Мені загрожують, примушують виконувати те, що є умовою радости й осяяного щастям життя. І мені нічого не лишається, як підтримати цю оману.
Хвилин через двадцять, умившись у туалетній кімнаті, напившись води і пригладивши свої розвихрені нерви, я прийшла до кабінету Леха.
— То будемо писати?
Що ж, на сьогодні добре! Мене "примушують" тут працювати.
Я поставила перед собою склянку з водою, щоб ридання не проривалося назверх, щохвилини пила маленькими ковтками воду. Що з цього, що сьогодні я напишу доповідну записку? — "Я згоден ... Ідіть!"
Директор своїх слів не касує. "Раз треба жертв — будуть жертви. Не тому, що ми жорстокі й жадаємо крови, а тому, що це навчить інших..." О, ці слова, кинуті раз на зборах, я добре запам'ятала. Хоч не думала я тоді, що лезо цих слів рубне по мені.
Я так і не змогла в той день піти до Металотресту. До восьмої години вечора розшифровувала матеріял.
А на другий день теж не могла піти, бо в мене не було довідки про звільнення. Я ж у кабінеті директора так стерялась, що забула попросити резолюцію на заяві. Вдруге йти, — нелюдських сил треба. їх у мене нема.
А тепер треба чекати, поки наказ цей буде підписуватися в загальному порядку. Без наказу жодної довідки мені ніхто не дасть.
Знов же, Лех, цими днями клопочеться, щоб мене не випускати, — дуже велика поміч йому від мене. Горович і керівник технічного відділу, хотять закріпити мене за двома відділами. Тим більше, що Ангеліну вже, за скороченням штату, звільнено й на весь Цукротрест зостається одна Зоя. Мало!
Тільки директор думає якось інакше. Минають дні, він на нагадування Леха нічого не хоче відповідати, відкладає цю справу. Я не нагадую про себе нічим, я держуся за якусь надію. Може ж так бути — я ще зостануся. Хай це буде безконечне перепускання через себе Лехових листів, неінтересних, одноманітних, — ні подорожі, ні повнокровна діяльність, ні високі заробітки — ніщо не замінить мені втрати.
Чому ж директор не підписує наказу ні про звільнення, ні.. ?
31.
Сергій Михайловиг
Коли я працював директором цукроварні, робота в мене організована була так: я мав справу тільки з майстрами цехів, — з ними радився, їм давав вказівки. Я не розмовляв з кожним робітником зокрема. Але це не означає, що я був відірваний від життя заводу... Я чудово знав, чого кому треба, хто на що здатний, чудово був поінформований, які в кого настрої, що робиться на заводі, знав у обличчя кожного робітника.
Чому ж тут, от уже більш, як пів року, я б'юся над цим і мені не вдається зробити так, щоб розмовляти тільки з начальниками відділів ?
Під дверима в мене завжди збирається сила людей, кожен співробітник вважає за обов'язок про найдрібніше питання йти радитися зо мною і висиджує в кабінеті цілий робочий день, дожидаючи своєї черги, замість того, щоб свій робочий час використати раціонально. Часом збирається такий натовп, — у двері ломляться, насідають на секретаря, лаються... Хіба я кому забороняю вирішувати справу самому. Ні! Кожному дано ініціятиву.
Чи це така традиція тут, з якою мені доводиться боротися, чи це я сам винен? Я всіх вислухую терпляче, з кожним розмовляю, скільки потребує справа, — але ж я їх всіх задовольнити не можу. А коли вже прийшла людина, то не можу ж я її виганяти.
І за безліччю дрібних питань я ризикую, що змажу, проґавлю якесь велике, принципове питання. Чи не в мені корінь зла? — Може це я сам привчив їх до неповаги мого й їх часу?
Бажання перекинути всю відповідальність на мене, побоювання вирішувати в своїй ділянці — чи не той самий це прояв розхлябаної дисципліни, проти чого я борюся всіма силами. Один нехтує, приходячи на дві години пізніш, бо в нього ненормований робочий час, а другий, — перекладаючи відповідальність за свої кроки на плечі іншому.
Або оцей широкий діяпазон взаємин із старшим товаришем від амікошонства до низькопоклонництва. І ніяк не привчиш до міри. Один тобі ввійде, в три погибелі зігнеться, зміниться, свого голосу не відведе, від страху думки своєї не має, жде, що скажу я. І це — старий спеціяліст! Зате інженер Озерович ладен по плечу за панібрата ляснути.
Ніяк не можуть сполучити: дисципліна й простота, повага до керівника й простота...
До речі, Озерович ... Його можна побачити на полюванні тоді, коли вважається, що він у відрядженні. Скажімо, я його давно знаю, як завзятого мисливця, — з цього не виходить, що йому має бути виняток.
Коли я інших звільняю після одного-двох попереджень за дрібніше, то чому для Озеровича я буду робити виняток, — не оголошу йому наказом догани з попередженням ? Тому, що я його давно знаю? Чи тому, що в нього сумний настрій? Нечесно це буде і я сам такою м'якотілістю підриваю фундамент під тією будівлею, яку я з такими труднощами, так наполегливо й терпляче звожу.
Або оця стенографістка, як її там, Отава ...
Прийшла сповістити, що вона не вщасливлює нас своїм бажанням працювати в Цукротресті. Хто така стенографістка? Технічний робітник. Чому вона вважає, що її справу повинен розв'язувати тільки я, а не адміністратор? Я ледве стримав себе, щоб не вдарити кулаком по столі й не вигнати її геть ...
Всі вони бігають до мене за кожною дрібницею...
Ні, винен тут тільки я і треба правді ввічі дивитися.
Правді ввічі дивитися? Ну, подивимося! Так, не втаю, деякий час мене цікавила ця особа. Жінка від тебе чогось хоче, ось яке склалося перше враження. Уперто хоче. "Чи щиро, чи грає?" — ставив я собі питання. Це дуже важливо встановити, бо коли відразу візьмеш нехибний критерій, тоді правильно оцінюєш вчинки, навіть можеш передбачити, як та, чи інша категорія людей поведеться.
І я з першого дня зрозумів, що не можна її допускати на близьку відстань. Багато чого можна від неї чекати, а підривати собі фундамент, на якому я будую свою роботу... Ні, моя голова мені дорожча!
Я приглядаюся, проте. Інколи може надто приглядався. Жінка опалювала нефальшивим, зачарованим поглядом. Коли б інша ситуація, — чорт-зна, до чого дійшло б. Вона ладна на все. А я не надлюдина, тільки звичайний смертний чоловічої статі.
"Чому ні?" — були моменти, коли я подавався на її заклики. "Дерево цвіте щороку і це — закон природи. Хіба вже так погано — наповнити цвітом яблуні благущі очі, подивитися, як вони запаляться безсмертною пожежею. Так низько нахиляється до тебе гілка з соковитими вишнями. Тільки простягти руку. .."
Ну, а далі що? За хвилину ласування розплачуватися стократ, розплачуватися золотими зливками своєї праці? Цих же зливків не підносить життя на таці, а вони чогось мені коштують.
А осад ... Е, багато чого не робиш, пам'ятаючи про той осад, що потім приходить після хвилини захоплення ...
Внести розколину в життя з Вірою ? Знищити якимось необачним кроком свій авторитет? Розладнати налагоджені умови нормальної безперебійної роботи? Такі жертви принести заради жарту, заради бажання перевірити свою молодецькість? І кому саме жертву? Стенографістці?
О, ні, жінко, нічого не вийде!
Цей епізод із стенографісткою — яскравий приклад, яка майже невловима індукція проходить між апаратом і керівником. Хвилина вагання десь на якомусь етапі дає ось на поворотах свої наслідки. Ця жінка, певно, надіялася, що хто-хто, а я піду на всі ті умови, які вона забажає диктувати. Коли б я, директор, завжди зберегав дистанцію — цієї візити її не було б тепер. Отже, — я сам винен. Я дивився на неї, як на жінку, не зберігши дистанції. Інакше вона не посміла б іти до мене із своєю дрібною справою...
Але, жінко, не вийде нічого!
Для Віри, для сім'ї — й то я не дуже щедрий на час. Коли вимагає робота — останнє напруження сил віддаю їй. Розколина ж починається з найменшої щілинки. Який же з мене буде керівник, коли я допущу найменшу щілинку? Заради того, щоб полоскотати своє чоловіче самолюбство ?..
Як же, все таки, бути з наказом? Підписати той проект наказу, який приніс Горович — дати новий привід. Звільнити — начальники відділів заперечують, кажуть, що зовсім погано буде, коли зостанеться одна стенографістка. Лех без кінця канючить: "Вона мені економить дві чверті часу, жалко випускати таку вправну стенографістку... Після неї нічого не треба поправляти, а навпаки, вона мені ще поправить..." І чого він так за неї держиться ? Ну, добре, зроблю вже для нього...
Власне, директорові не випадає журитися тим, що подумає про його дію технічний робітник. Директор стоїть вище цього .. .
Платон Озеровиг
Мені вже набридло слухати на кожному кроці: "Ах, святий! Ах, Сергій Михайлович!" Ах, та ах! З нашого земного Сергія тут у тресті зробили світило неземне. А фактично він таки прездоро-венний лицемір, святоша і сухар. Слово чести, тільки прикидається святенником!
Ну, чого це ради він на мене в'ївся ? Мало було йому на зборах мене пробрати (всі ж знали, що це про мене мова), — так він ще й наказа мені вліпив. Догана ще й з попередженням! І за що? І всі ж знають, що в мене родинне горе, — можна було б зважити на мій настрій... Ні, ось то я який святий та божий!
Або ця комедія з вечерями! Як був Максим днями, я питав його, — від чого він лікував у Верхнячці Сергія.
