Мана - Гуменна Докія
— Чи будемо чекати Платона? Клавдія Іванівна в честь вашого приїзду цілий бенкет прилаштувала.
Обідали в Клавдії Іванівни, — я, Максим Наумович, Клавдія Іванівна, її чоловік. З хвилини на хвилину чекали Платона. Максим Наумович, посміхаючись всім своїм породистим обличчям, — блискучими очима, сліпучими зубами і навіть тонко вирізьбленим носом, — підливав усім шампанського і сам пив за здоров'я нового подружжя, за щасливе життя. Було дуже весело за столом, тільки в мене серце нило. Де ж Платон? Чого це він, знаючи, що маю приїхати, поїхав у якесь село і досі не повертається?
Тим-то, помічаючи мій настрій, Максим Наумович розважав мене, як міг. Розпитував, як собі думаю влаштувати родинне життя. Чи маю кидати службу? Господарювати гадаю?
Ні, гадаю служити.
Воно, звичайно, не вадить служити, тільки як то приємно, коли прийдеш додому в затишне, чисте мешкання, скрізь почувається хазяйська рука, на обід якісь особливі оладки, по обіді — чай з домашнім тістечком... Але то так він, до речі, захопився своїми провінціяльними смаками.
І весь час у такому дусі тривала розмова. А я весь час поглядала на годинника.
Що з того, що я сиджу серед людей таких милих, ввічливих, пристойних, — коли його тут нема!
Нервове напруження передалося й хазяйці обіду, Клавдії Іванівні. Вона раз-у-раз казала:
— І запізнився наш Платон! Ну, та нічого, скоро буде... І наприкінці запанувала якась зловісна тиша за столом. Що вони від мене ховають? Чи Платон помер, чи якесь інше
страшне нещастя?
— Скажіть мені всю правду, яка б вона не була страшна! Нащо ви мене сюди викликали?
Максим Наумович взяв тоді мене за руку, повів у своє мешкання, посадив на канапі, сам узяв крісло і сів напроти мене. Та й почав казати таке:
— Вислухайте мене й не ображайтесь, не хвилюйтеся. Платон тут ні при чому. Він навіть не знає, що я вас викликав. Його тут і не було. У всьому цьому винен — один я!
— О-ой, хвалити Бога! — вирвалося в мене.
Максим Наумович був у такому напруженні, що навіть не помітив цього мого жесту.
— Вас я давно знаю, — продовжував він. — Давно ... Бачив ваші портрети і деякі маю в себе. Я б не посмів цього зробити, коли б не знав певно: Платон не думає з вами одружуватися. Я його спитав навіть, бо ви мені дуже сподобалися на фотографіях, хоч в дійсности ви ще краща. І він мені відповів: "Ні, в мене таких багато є!" От, я й зважився... просити вашої руки...
Він урвав на цьому й боязко подивився — що скажу я?
Що говорив він далі — не знаю, але я заціпеніло почала підводитися з канапи. Я нічого не розуміла. Де це я! В якій кімнаті сиджу? У якій частині світу? Хто це говорить? Що він каже?.. Я не чула, здається, змісту, чула тільки незнайомий мені рокітливий баритон ... "В мене таких багато є ..."
І власник цього баритону взяв мене за лікті й, обережно намагаючись посадити назад на канапу, промовив:
— Чи згодні ви бути моєю дружиною?
Я з силою відштовхнула його руки. Все — почуття окраде-ности, зневажености, образи, — злилося в якийсь нестерпучий клубок. Як? Зовсім чужа, незнайома мені людина розпоряджу-ється мною для якогось жорстокого і тупого жарту? Хороші жарти! Заставили збрехати, що мама хвора, просити відпустки, мучитися в дорозі з пересідками, заставили не знаходити місця в тривозі за Платона, негідника! Як вони посміли так грати мною?
А цей — ідіотський шейх з баранячими очима, мальований дурень, — за кого він мене має? За телицю, виведену на базар,
— хто захоче, той і купить?
З силою я відкинула його руку, і, задихаючись від гніву, крикнула:
— Ви... ви ... не чіпайте! Благопристойний бандит!
І зо мною несподівано сталася істерика. Хоч я ніколи не плачу.
Максим Наумович перелякався. Він заклопотано бігав по кімнаті підбіг до буфета й почав витягати звідти якісь тарілки, вазочки, потім знов їх нащось туди ставити, тоді відчиняв другі дверцята, щось забряжчало й уламки склянки впали на підлогу. Нарешті, він дістав щасливо цілу склянку, налив води в неї і метушливо підніс мені.
— Заспокойтеся! — говорив він. — Заспокойтеся, в цьому нічого непристойного, чи образливого для вас нема. Ну, не сподобався я вам, — завтра ж візьму квитка й посаджу вас на поїзд,
— тільки не плачте, бо я сам теж заплачу ... Що ж тут страшного? ..
— Зараз!.. зараз!.. — повторювала я, відпихаючи ненависну склянку з водою. — Зараз відвезіть мене на станцію! Я й хвилини не хочу тут бути...
— Але зараз жодного поїзду нема, — намагався Максим Наумович мене втихомирити тверезими доказами... Ну, поїдете ви на полустанок, а там і переночувати ніде, — будете мучитися цілу ніч. Ні, я цього не допущу! Та ви не бійтесь мене! Я зовсім не бандит... ніякого насильства тут над вами не буде! Хочете, — я зараз піду, а ви зостанетесь сами...
Максим Наумович з таким покірливим, прибитим і винуватим виглядом усе говорив, що я помалу втихомирилася і починала звикати до цієї раптової метаморфози. Жених! Ще один! І наскільки він був симпатичний мені з півгодини тому, як родич настільки тепер осоружний. Чи ж не шейх? Чи ж не серцеїд? Просто провінціональний донжуан! Павіян! Вчора жінка померла, а сьогодні він шантажує незнайому людину зухвалим, бандитським способом...
Та гіркість ішла не стільки від цього обману, де мною грав оцей, як річчю... Гіркою до нестями була згадка про Платона. "В мене таких є багато!.." А я, дурна, кинула все й полетіла на крилах до нього.
Максим же Наумович, чи то вгадуючи, яка робота точиться в мені, чи то, щоб не мовчати, щось говорити, — підкидав жару.
— Даремно ви через цього Платона стільки переживаєте! Не вартий він вас. Легковажний, нестійкий! Щодня в нього нове захоплення. Ви мені може не повірите, то поговоріть із Клавдією Іванівною, вона вам багато чого про нього рзповість. Непевна він людина, сім п'ятниць на тижні...
— Я тільки одно хочу знати, — сумно запитала я. — Чи в згоді з ним ви все це зробили?
— Клянусь! Платон нічого не знає! — палко крикнув Максим Наумович. — Правда, я йому жартома написав, що хочу з вами одружитися. Він відписав коротко: "Попробуй!"
Я мовчала.
— А може це був іспит? Ви знаєте, — він страшенно боїться наскочити на таку, що шукає "вигідної партії" ...
"Може це був іспит..." — Платон з ним у змові!
— І це ви з ним удвох складали того листа? — допитувалася я.
— Та що ви! ? Я вже більш, як місяць не маю від нього вістки.
Знав Платон! Якже він міг, оцей мальований дурень, вгадати, коли саме слати свого листа. Тоді, як Платона нема в Києві. Вони зговорилися!
— Покажіть мені Надю, — рішучо зажадала я. — Я хочу почути від неї, з чого вона списувала.
— Яку Надю? — почервонів Максим Наумович.
— Що писала листа...
— Та це я сам писав ...
Я аж відхитнулася. Лист той повний був граматичних помилок. І писав його оцей, тонкої вроди, чоловік, лікар, цей самий, що пригнав мене сюди на глум. Який нікчема! Тупа, жорстока худоба. Влізти в чуже життя, потоптатися там брудними чобітьми, напаскудити, а потім ще й лізти з своїми осоружним сватанням. "Чи не все одно? їхала до одного, а зійшлася з другим..." Скотина!
Але скотина почував уже себе прекрасним георєм. Чи варто-ще думати про того Платона? Платон усе пурхає, не знає сам, на кому спинити очі, а тут...
— Може б ви ще подумали? Ми б хоч завтра пішли й записалися ... — вкрадливо закінчив герой.
— Ідіть геть від мене! — несамовито крикнула я. — Або я піду!
І знову я почала ридати, — гірко, невтішно.
Напевно цим разом я мала дуже жалісливий вигляд, бо Максим Наумович уже не підносив мені води, а схопився за голову й вітав по кімнаті, приказуючи:
— Що я наробив? Що я наробив? Який же я йолоп! Ніколи не думав я, що ви так приймете до серця. Якби знав, — ніколи в світі не писав би вам цього злощасного листа.
І безнадійно махнувши рукою, мовляв, — ех, нічого не вийшло! — він спинився передо мною.
— Ну, забудьмо все це. Йдіть, відпочивайте, а я вас зараз посаджу в поїзд. Оце ваша кімната, — розчинив він двері. — Відпочивайте ...
"Відпочивайте!" В порожнім мешканні з якимось тупим і жорстоким чоловіком наодинці. Обдурена, з обкраденим почуттям.
—На станцію!
— В одинадцятій годині ночі на станцію ? Ви здуріли! Я за вас відповідаю, — ви розумієте це. І нікуди не відпущу вас, поки не посаджу на поїзд. Чи ви справді думаєте, що я вам щось заподію? Дивачка!
Він силоміць відвів мене в другу кімнату, і так виходило, що то я на нього кричала, то він на мене прикрикував. Я закричала, що нічого мені не треба, бо я спати однаково не буду. — Геть звідси! — Покірно вийшов. Попробувала ж я замкнути двері на ключ, — він рішучо не дав.
— Хай стоять навстяж, — я хіба знаю, що ви у такому стані можете накоїти?
І сів якраз напроти дверей, щоб видно було кожен мій рух.
Так ми просиділи всю ніч до ранку. Я — схилившись над столиком, а він — ходячи великими кроками по їдальні, припалюючи раз-у-раз сірником пригаслу папіросу. Зайти він не насмілювався, бо я здіймала крик і сама себе не пам'ятала від ненависти до нього.
Як тільки розвиднилося, Максим Наумович поїхав на станцію діставати квитка, а годині о восьмій Клавдія Іванівна постукала й запросила мене снідати.
— Ну, що, договорились?.. — почала була вона й осіклася. По обличчю вона побачила, що зайве питати.
— Негідник! — пробурмотіла я. — А ви ж порядна жінка, чому ви мене не попередили, що довкола мене робиться?
— Даремно ви так... — похитала головою Клавдія Іванівна. Максим Наумович — чудова людина, прекрасний сім'янин. Він вас буде шанувати, любити... Скільки тут е таких, що з радістю пішли б за нього, аби тільки він моргнув. Крім того, ви були б забезпечені...
Я мовчала. Мені діло, — яка там він людина? Швидше б звідси.
— А може б ви подумали?.. — нерішучо додала вона. — Жалко ж... Пристойна партія, такої швидко не знайдете... Скільки я знаю пар, що так одружувалися, а потім прекрасно жили. Ви ж йому так подобаєтесь! А Платон ...
Мене докраю дратували ці умовляння, але я терпіла, бо розуміла, що вона виконує доручену їй ролю свахи. Але при згадці про Платона я вже не видержала й обрізала її:
— А я б вас просила не втручатися в мої справи!
"Ти таки симпатична людина, але я б з охотою заїхала тобі по пиці", — подумала.
Та дві безсонні ночі, нервове зворушення, відбирали в мене сили.
