Мана - Гуменна Докія

А може це буде не хлопчик, а дівчинка? Коли хлопчик, то він повинен бути схожий на тебе, а коли дівчинка, то на мене. Згода? Ні, жодних "але" ...

Ну, Вірусю, бережи себе! Бажаю через тиждень бачити вже тебе тут.

Твій муж і друг Сергій.

Чи вкинув я листа? Я ж маю звичку носити особисті листи по тижневі. Та ні, я вже вкинув його в поштову скриньку, виходячи з готелю. Віра тепер у такому стані, що було б непрощенно з мого боку, коли б лист не пішов сьогодні.

Швидше б уже минув цей час пертурбацій. І якраз на пору вагітности Віриної припав оцей переїзд. Совісно, що на неї лягає стільки клопотів, але нічого не зробиш. Я ніяк не можу приділити особистим справам більше часу, особливо тепер, коли мені довірено такий великий обсяг роботи. Та Віра й сама не допустила б до цього.

А роботи ж роботи! Треба вивчити апарат, багато чого перебудувати, переставити, обновити. Багато чого такого, без чого зможемо обійтися. Я вже висловлював ці думки директорові і він зо мною цілком згоден. Нічого, все прийде до норми, доб'ємося, що в руках у нас буде гнучкий, дисциплінований апарат.

От, шкода, забув сказати Вірі, що інженер Озерович теж у мене працює. Вона його повинна пам'ятати, він не давніше, як два роки тому працював у мене на цукроварні. Знаючий, досвідчений інженер, — буде в нас для міжобласного зв'язку. Це ще сюди Максима Наумовича, — зараз би пішли качок стріляти по 'болотах... Вони й мене у Верхнячці затягли були раз полювати зайців. Нічого собі забава, тільки я й жодного зайця не вбив і з більшою користю використав би цей час на заводі...

Крім Озеровича, є тут група непоганих спеціялістів, взагалі, в основному апарат непоганий. От тільки не подобається мені, що деякі стараються вислужитися, деякі запобіжливо "їдять очима начальство". Чи я кусаюся, чи що ? Я вже відучив секретарку вскакувати з переляканими очима на мої дзвінки, сам до неї йду.

А то ще керівник справами, не в міру догідливий, майже без моєї згоди прикомандирував до мене стенографістку. Нащо вона мені? Скільки працюю, без стенографісток обходився, — й тепер обійдуся.

І чого вона від мене хоче? Дивиться на мене, очі мало не вискочать із орбіт. Це, врешті, дратує, хоч треба придивитися й до неї. В неї якесь дитячо-старече обличчя, жовте й негарне, а складена вона була б досить гармонійно, коли б не довгі руки. Деяка невідповідність.

Ця особа, як разів зо два мені здавалося, досить одверта в своїх поглядах, хоч і незрозуміло, який я об'єкт для її залицяль-них намірів ...

Це треба припинити. Якщо потрібно буде вряди-годи стенографістки, то попрошу директорову Зою зайти...

8.

Юлія Отава

Як сказати? Я ніколи тепер не бачу чоловіка із синіми очима, я ніколи не перестаю думати про нього, але я так переповнена, ним, що навіть байдуже, коли не бачу його увіч. Себто, я хотіла б на нього дивитися без кінця-краю, бо я так і не роздивилася на нього за той час, коли я мала змогу його бачити. Але коли нема ніде його на моїх стежках по установі — хіба ж він не наповнює мене, мої думки, почуття, мої сни й безсонні ночі?

Як назвати це? Закоханість? Це — надто поверхове слово, воно зовсім не підходить до мого стану. Кохання? Але ж я зовсім не знаю цієї людини, не знаю, чим живе, цікавиться вона. Не знаю за що ж я кохаю. Ні, це надто всеосяжне слово, воно не підходить. Я б назвала це щастям. Це вічне слово розливчасте, як мій хмільний стан, стан радости й високого напруження.

Інколи я почуваю втому в мозку, так я вдумуюся в незначні, непомітні, моментальні зустрічі, так я висмоктую з них мед жагучого божевілля. Ці криниці спогадів невичерпані, вони щораз, здаються мені новими, свіжими, п'янкими.

Це неправда, що мені байдуже, як я його не бачу. Я жадібна підбираю кожне кинуте про нього слово, кожну нову для мене деталь, я заздрю всім, всім, хто його бачить, я заздрю стінам тієї кімнати, де він сидить. Я вдумуюся в усе це, щоб вималювати той образ, який чомусь із першого погляду загнав мене в циклон почувань. Я хочу знайти ключ до того, що зо мною сталося.

Я, певно, маю якийсь божевільний, чудний вигляд, бо кола зо мною зустрічаються люди, то всміхаються у відповідь. Хіба я до них сміюся? Я не знаю...

Та раптом якийсь суворий суддя в мені кладе важку руку на плече: "Схаменися! Оглянься, що робиш! Ще не пізно, схаменися!"

Що ж я роблю? Чого хоче невмолимий суддя від мене? Кажуть, що заступник — сімейна людина. Так хіба ж я чогось жадаю від нього? Хіба мені мало синього щастя? Навіщо мені знати про його сім'ю?

"Ні, гірше! Чи не ти висміювала завжди ці "шури-мури" між стенографісткою і її начальником? Хто то казав, що такі взаємини — ганебна болячка капіталістичного світу й у нас їх не повинно бути? Ну, я!

"А синьоока людина хто тобі?

І перед цим невмолимим суддею я никну. Тільки зразу голову підіймаю. Хіба я хоч словом, хоч натяком допущу себе до такого? Адже мені нічого, нічого не треба для того, що в...

9.

Платон Озеровиг

Яка чудова золота осінь! Ёх, зараз би у ВерхнячпД із Максимом податися у луги на полювання. Написати хіба, щоб вислали мені рушницю й гумові чоботи... Я не знаю, чи згодився б Сергій пристати до мене в компанію. Не все ж працювати, треба часом і відпочити. Трохи б розвіявся від своїх директорських клопотів.

Правда, мало коли доводиться з ним бачитися, а коли & зайдеш до нього, то все про ділові справи розмова йде...

Мені здається, що я теж подобаюся Юлії. Вона якось особливо всміхається, ще здалеку побачивши мене. Люба! А як тримається. Скромно, рівно й гордовито. Оце дівчина!

10.

Юлія Отава

Життя людини так круто міняє своє річище, що нічого не можна передбачити. Крутий поворот влітку, кілька місяців тому, пустив бурхливі води почуттів по сонячних, квітчастих берегах радости. І я пливла по цих синявих водах аж до одного понад-чудного випадку.

Ніщо не в силі було розладнати цього плину. Синьоокий чоловік не відає, не підозрює навіть, що навіяв він мені, невідомій, непоміченій істоті, — і не треба цього. Я вже знаю, в чоловіка є сім'я, — мене це й не обходить. Мені ж нічого від нього не треба! Хіба в тому суть, зверне він на мене увагу, чи ні? Людина ця взагалі далека від усього, що не зв'язано з роботою.

Він не знає часів відпочинку, працюючи зранку, без обідньої перерви, до другої-третьої години ночі. Цей тип керівників засуджений уже давно, бо зразковий керівник це, насамперед, гармонійна людина: в роботі, в розвагах. Цей керівник із тих, що тягнуть роботу, аж поки не витягнуть ноги, думаючи, що більше користи принесуть, як швидко згорять. Здається, він навіть сміятися не вміє. Театр, музика, природа, мабуть, випали з його побуту, а мислить він директивами та постановами. Одно слово, коли не знаєш того, повного внутрішнього вогню, погляду, він— наче дружній шарж на так звану "партійну шкапу".

І от образ цей, складений з дрібних розрізнених деталів почутого про нього, не впливає на мою експансивність. Я живу ним, не зважаючи ні на що, так наче не жива людина навіює мені цю експансивність. Я ходжу біля тих дверей, заходжу при потребі в приймальну, знаючи, що хоч він за дверима, але я ніколи не побачу його. Інколи від утоми мозку я хочу припинити своє напруження, але це мені не вдається. Проте, особисто його мені не треба.

Що за чудне явище?

І може це тяглося б так рік-два, коли б не випадок. Випадок був дуже чудний. Випадку треба було звести мене й синьоокого віч-на-віч для якоїсь моментальної розмови очима.

З мене, звісно, нічого дивуватися. Я нескладна й навстіж розкрита, тому не диво, що, відчиняючи двері приймальної, побачивши Синьоокого, який теж підходив, щоб зачинити двері свого кабінету — від несподіванки я не встигла сховати свою радість. На! Будь ласка, дивись, знай!

Він же, замість того, щоб не помітити, закрити себе дверима, які він ішов зачиняти — прояснів, просяяв, осяявши раптом усе кругом. Він чудно розпроміненими очима, не спускаючи їх з обличчя мого, оббіг поглядом з голови до ніг, жадібно, наче спраглий п'є воду. Так, наче він вітав наречену.

Що ж це за зутріч? Невже я стверджена в ньому так, як він у мені?

Все сталося протягом непомітної миті. Люди, які сиділи в кабінеті і в приймальній, — чи могли вони здогадуватися, що сталося щось непоправне. Так, непоправне! Може б мій сон, мої божевільні марення самі собою згодом розвіялися. А тепер він усе знає. Він сказав мені те, що й я йому.

І я не каюсь. Нащо б ховати свою радість? Хіба це злочин, хіба це його зобов'язує, а мене присоромлює? Однаково ж уже я не вернуся назад, а раз іти — так навстіж розчинити двері своїм лочуттям, на повну силу. І мені зовсім не соромно, що тепер йому все відомо.

Я не знаю, що важливіше, що більше розсаджує мене: чи те, що я його побачила, чи те, що він за мене не забув, а думав увесь час і теж сумував за мною. Як повірити цьому? І як відмовитися від віри в це? Він перекинув у нове річище потік мого життя —

11.

Платон Озеровиг

Якось воно чудно! Чи це обстанова впливає, чи велике місто, чи та дистанція, що є між керівником та звичайним інженером, — зовсім не так воно виходить, як я гадаю собі, із Сергієм.

Я вчора ввечорі, знаючи, що він допізна сидить у своєму кабінеті, зайшов, між іншим, з одною справою, а була думка запросити його в вихідний день поїхати на полювання. І він так сухо по-начальницькому зустрів мене, що я й розхотів згадувати за полювання.

Чи це може так хвороба його засушує? Ще й тоді Максим увесь час лікував його від чогось. Цікаво, Максим працював ІЗ ним на цукроварні у Верхнячці до останнього часу, — чи він і там уже такий був. Я ж два роки тому знав його зовсім іншим. А шкода! Я люблю товариських людей, які не ставлять меж, які не відгороджуються ранґою та посадою...

Та, втім, чого мені про це журитися? От іще, не було клопоту!

Мене значно більше турбує ця невиясненість стосунків із Юлією. Завжди привітно всміхається до мене, ми з нею навіть потоваришували і вона мені призналася, що зразу дивилася на мене, як на порожнього провінціяльного фертика, — а це признання вже щось та значить. Розмова моя з нею завжди жвава

і так просто примусити себе відрубати, відкинути. Не можу я! І нащо?

Я плаваю в неозорах щастя, я сповнена щастям, як пахощами літня ніч.