Мана - Гуменна Докія
Весь світ відсунувся і десь, за межами моєї свідо-мости, нагадує про себе невиразними сигналами щоденних обов'язків, праці, розмов. Свідомість моя докраю наповнена відчуттям такого щастя, за яке я можу віддати все своє минуле життя й майбутнє також. Щастя, якому більш нічого не треба, як тільки пережити самого себе. І яке від цього переживання ніяк не зменшується.
Коли один погляд його може робити таке зо МНОЮ, ТО ЩО Ж це за людина? Я повинна зрозуміти, просвітити цю людину до самого її дна. Не під силу це мені. Я буду думати, просвічу напруженням своєї думки стіни, що відділяють мене від нього, а все ж зрозумію його, — бо без цього стану на мертвій точці.
Це — невідхильна потреба. На цьому схрестилося все моє життя і далі ходу нема. Від нього йде таке сяйво, що в ньому тону я.
і ніколи не бувало так, щоб не було чого нам говорити. Але нічого далі...
І щоб їй насолити, я почав на очах у неї липнути до Зої. Та — будь ласка! Кокетує, викликає сама, щоб проводити її додому. Я гадаю, слід би припинити цей флірт, поки він далеко не зайшов, тим більш, що я нічого серйозного не думаю про Зою. Так собі — з нею весело й легко. І чому з нею, чи з якою другою не згаяти вечора, вільну годину? Хоч я й часто їжджу у відрядження, хоч роботи в мене багато, — я маю ще час і на полювання, і на кіно, й на прогулянку з "ляйкою"... Не то, що цей святобожний Сергій...
12.
Зоя Малевицька
Куди мені подітися від поклонників? Чого це вони до мене липнуть?
Цього літа був зо мною такий випадок. Ішла я Хрещатиком і почав накрапати дощ. Я зайшла в універмаг переждати поки він пройде, й розглядала щось у ґалянтерії. Дивлюсь — поруч мене якийсь бльондин і щось до мене заговорив. Я не відповіла. Він — ще раз. Я зміряла нахабу поглядом і перейшла на друге місце. Забула вже про нього, коли оглядаюся, — він своїть позаду й гіпнотизує мене.
"Ну, добре, дощ перестає, піду звідси," — подумала я. — "Треба якось відчепитися від цього нахаби".
Щотільки пройшла я десять кроків — дощ припустився ще дужчий. Я — знову в крамницю. Обертаюся — знову ця сама личина. Я тоді, не зважаючи на дощ, вийшла, перейшла вулицю й зайшла в третю крамницю. Що за дідько? Ув'язався! Знов і він тут.
Так я перейшла під дощем увесь Хрещатик і в кожну крамницю заходила, а він за мною. І все мовчить та дивиться.
— Чого вам треба? — нарешті, безцеремонно запитала я.
— Я хочу з вами познайомитися, відповів бльондин і анітрохи не нахабно, навіть боязко. "Невже в мене непристойний вигляд, що від мене все втікаєте? Ось подивіться, хто я!"
І цей дивак вийняв з кишені піджака мініятюрну, вишневого кольору книжечку, — особисте посвідчення з портретом.
— Нащо мені ваше посвідчення? — одвела я рукою вбік цю книжечку. — Відчепіться від мене ...
Але якимось хитрим манером він встиг мені до самих очей піднести своє посвідчення й я мимоволі прочитала: "Київенерґо, інженер, Петро..." (прізвище я забула).
Мені це все здалося таким смішним. Я такого ще не бачила. Багато я надивилася на цих диваків, цілу серію — бо чогось куди не піду, невідмінно хтось ув'яжеться, — але щоб так...
І я насмішкувато запитала:
— Ну, і що далі?
— Ну, й будьмо знайомі! — І подає руку. — Не думайте, що я якийсь вуличний нахаба, я цілком серйозна людина... А ганяюся за вами отаким дощем цілу годину тому, що, посудіть самі, — як би я вас потім знайшов?
І по обличчю видно було, — він такий був певний своєї рації, що не догадувався перепросити.
Петро (прізвище я забула) справді не нахаба. Пристойно зодягнений, чемний і навіть зовні цікавий. Але який безмежно наївний! Поки дійшли ми до мого дому, він уже встиг розповісти мені свою біографію (ото вона мені була потрібна!), скільки він заробляє на місяць, що він має мотоцикла і що збирається купити моторового човна. Біля входу в будинок я прощаюся і не думаю його запрошувати, — так він сам запитав:
— Коли можна зайти до вас?
— Завше, — кажу, щоб не порушити того ввічливого тону, який між нами зайшов, і щоб фактично не запросити.
Може ж таки й сам зрозуміє!
А другого дня цей Петро (прізвище я забула) і приліз.
— Ви ж казали узавтра, то й я прийшов, — наївно всміхнувся він, побачивши велике здивування на моєму обличчі.
Нічого було робити, жартома я йому почала пояснювати різницю між "завтра" й "завше". Але думки його були захоплені чимось іншим. Він зацікавлено оглядав кімнату, щось подумав і сказав:
— Оце ви тут живете? У мене кімната більша і з паровим опаленням.
Я подивилася тільки на нього і не знала, що сказати. Надзвичайно цікава для мене подробиця.
І так само безцеремонно, чи наївно, як розказував про себе, запитав і мене:
— А скільки ви заробляєте?
— Та так, щоб прожити, — знизую плечима я.
Як це я не роздивилася зразу, що він хоч й інженер, але з породи дурнів.
— А я вже зібрав десять тисяч, — самозадоволено сказав він. — Оце думаю женитися. Тільки ніяк жінки не підберу, все тепер дівчата якісь легковажні, себе не шанують. А я хочу взяти собі жінку чеснотливу, невинну. . .
Я подивилася на це самозадоволене обличчя, на цю позу (ногу заклав за ногу, як у себе вдома) і чогось раптом зло мене взяло.
— Треба, щоб і ви були достойні чеснотливої дівчини, — холодно й уже без посмішки сказала я на це.
— Я? ... Що, я? ... Хлопцеві все сходить, як з гуски вода, а от дівчата повинні берегти свою честь.
— І хлопці теж ...
— Хлопець сьогодні тут, а завтра в іншому місці, йому нічого ...
"Філософія хулігана", — хотіла сказати я, та зм'якшила:
— Який же ви примітивний, — страх!
— Як примітивний? Я — примітивний? — здивувався зальотник і раптом втратив свою самозадоволену позу. — Я інститут закінчив, маю вищу освіту ...
— Ви й десять інститутів закінчіть, то вам нічого не допоможе, — остаточно зірвалася я.
І як почали ми сваритися! Отак, ні з того, ні з сього. Мене дошкулило, що він з десятьма тисячами прийшов розглядати в вітрині першосортний крам, а я його, видно, добре зачепила, що мурлом назвала... Хоч я так і не сказала, поважаючи мій дім, але так виходило і я й досі так думаю.
Я гадаю, коли він вискочив з моєї кімнати, то дуже пошкодував, що не відрізнив слова "завше" від "завтра". Після нашої запальної сварки не тільки не могло бути завтра, але й ніякого "завше". Та й мені нічого було кип'ятитися. Хіба ця наука йому щось поможе?
Зате я Гарантована від таких візит. І за те спасибі.
Отака історія. А то ще друга:
В їдальні за столом познайомилася. Маляр. Сиділи за сусіднім столикол двоє, довго дивилися на мене, щось шепотілися. Він говорив, а вона ствердливо кивала головою. Потім підійшла до мене й каже:
"Ми малярі, — я й мій товариш. У вас таке обличчя, що проситься на полотно. Чи згодилися б ви нам позувати?"
Отак і познайомилися. Позувати, звичайно, я не позувала, але маляр почав носити мені квіти, книжки, ходити зо мною до театру... Наречений, та й годі!
— Зоєчко, ось я зроблю ремонт у мешканні, ми підемо в загс, запишемося, а тоді покотимо на курорт... Що? Ніяких, ніяких... Слухать не хочу. Я вже вирішив ...
Бідна Зоечка, яка на стільки різних женихів надивилася, тільки сміється. Він навіть не питає, чи вирішила я. Бачила я, що він тільки базікає, але саме якраз через це з ним жодної на-тягнутости не відчувала, а в тон йому жартувала. Я ж бачу, з ким маю справу.
Одного разу він каже:
— Е, ви не бачили, яка в мене мамця! Французькі романи читає!
А другого разу:
— Ви щоб побачили мою мамцю! Зовсім неписьменна і все молиться...
Універсальна мамця!
А то раз довго-довго його не було, — і з'являється... з валізою.
— Зоєчко! Я на вас страшенно сердитий! Чому ви не відповідали на мої листи?
— Листи?
— Так, і дві телеграми! Не одержали? Хтось перехопив! А я оце з поїзду — і просто до вас, навіть додому не заходив. Скучав — страшенно!
Елегантна валізка, жених у найкращому свому костюмі, запрошує в театр.
А як я не Дуже з ним церемонилася, то й сказала те, що думала:
— І охота була вам цю валізу з дому тягти?
— Клянусь вам, я з поїзду, у відрядженні був. Хочете, заглянемо в валізу, тільки там дві брудні сорочки й рушник... Та ще пара неестетичних шкарпеток... Краще повірте мені так, на слово...
— Я вірю, але нащо ви з дому валізку тягли?
— А як же, по-вашому, до лазні ходять, без валізи? Хіба з таким базікалом не буде весело?
Отака кунсткамера. Ще можна було б згадати не одного зальотника. А справжнього — нікого. Один до кожного слова додає: "знацця", другий прийде і цілий вечір не знає, що сказати, мугикає під ніс заспівані романси, — щоб вивести його з дому, я мушу встати й казати: "Ходімо, я йду до подруги". Слово чести, як ще раз прийде, скажу через двері, що мене нема дома!
Бо що мені від усіх них? Вони або хочуть купити добрий крам, або надіються на якусь легку поживу. Та й що ж це — недосяжна мрія — одружитися з людиною, якій віриш, яка подобається, яка тебе буде шанувати? Я хочу не так, — сьогодні зійшлися, завтра розійшлися. А вже як заміж, то твердо й певно. А тут якісь шминдрики крутяться біля тебе. Аж образливо!
А Платон Іванович теж шминдрик? Е, ні! От єдиний, хто мені подобається — коректний, показний, завжди якийсь підтягнутий, зібраний... Але він зо всіма однаково люб'язний і я розумію, що не слід надавати ваги, коли він зайвий раз усміхнеться до мене своєю сліпучою посмішкою, чи запросить погуляти над кручами. Ну, а я, звичайно ж не буду йому на шию вішатися.
Ні, такого ще не бувало —
13.
Юлія Отава
Коли починає сумом дзвеніти душа, то вже твоя справа кепська. Я ніч не спала, стомлена від цього хвилювання. І чому? Тому, що на мене знову подивився Синьоокий. Такий лагідний чоловік і так дивиться на мене, як хижий звір. Вимогливими, зеленими, аж злими очима, від яких у пітьму коридора посипалися зелені фосфорні іскри. Чому він міряє мене з ніг до голови, як статую? Чому обливає струмом, від якого мені стає моторошно і жарко, радісно і страшно?
Я, йдучи на роботу, кожен раз думаю: чи побачу його сьогодні ? Іду з поверха на поверх — а може зараз побачу?
Він сидить за цими дверима, але це однаково, що по той бік океану, чи на відстані двох століть.
А що переживається йому? Безпомилкове почуття: він думає про мене в ту хвилину, в яку думаю я про нього. Наскільки він далекий від мене, настільки й близький, я не одна сумую й хвилююся.
А може й він обмірковує всі обставини? Неможливо їх обійти, щоб сказати те, чого надто багато.
