Шляхи титанів - Бердник Олесь
Апарат сну почав діяти.
Цей апарат сконструював Інститут Воскрешень. Випромінювання гальмувало кору мозку, викликаючи разом з тим до дії далекі, чарівні спогади дитинства, нездійсненні мрії душі. Такий сон був не тільки відпочин-ком, а й прекрасною мандрівкою в країну чарів, яку Аеровел назвав Царством Казкової Мрії…
Ось в таку країну і полинув тепер учений. І здавалося йому, Що він летить на широких, барвистих кри-лах над безмежними золотими полями, луками, лісами, а потім спиняється на березі повноводної, широкої ріки, де колись народився і виріс. Берег круто обривається вниз до води. Зеленкувато-блакитна хвиля б’є в кручу, і веселка грає в промінні світила. Легка і ніжна рука лягає на плече Аеровела. Він знає, чия то рука. Оглядається і бачить, що не помилився. Перед ним стоїть струнка постать, закутана в довге блакитне покривало. На русово-лосій голові вінок з білих лілей, поволі підіймаються довгі вії, і з-під них сяють сіро-зелені очі, випромінюючи ніжність і любов.
Це ж Осінній Лист, його незабутня дружина з таким дивним ім’ям. Як давно це було — безліч років ми-нуло з того часу. Смерть — невблаганна, жорстока — забрала дружину в розквіті літ. Саме тоді Аеровел і по-клявся все життя присвятити боротьбі зі смертю! Він дотримав слова!.. Ти чуєш, Осінній Лист, смерть буде пе-реможена!..
Вуста жінки поволі ворушаться, вона вимовляє ледь чутні слова, що линуть в простір, мов шелест вітру.
"Що ти говориш, я не чую? — з смутком запитує Аеровел і нахиляється до неї. — Звідки ти з’явилася до мене?.. Навіщо мучиш мене даремними спогадами? Адже ти знаєш, що іншої в мене не буде!.."
"Я прийшла до тебе з минулого, — дзвенять ледве чутними акордами слова, — прийшла, щоб благосло-вити тебе, друже мій…"
Видіння затьмарюється туманними хаотичними образами, Осінній Лист тане в безодні простору, зрива-ється буря, і навколо спадає тьма…
…Тривожні сигнали долинають до слуху вченого. Свідомість бореться з дією сну. Блакитне проміння в рефлекторі зникло, на його місці тричі спалахнуло червоне. В наступну мить Аеровел схопився на ноги. Свідо-мість повернулася блискавично. Він поглянув на пульт — космоліт не встиг пролетіти навіть десяти мільярдів кілометрів. Але що це?
На центральному контрольному екрані побіг світловий сигнал.
Рідна Планета хоче говорити з Аеровелом. Включено гравітаційний апарат зв’язку? Що трапилось?
Поворот важільця. Лівіше пульта, в стіні, виник новий куб простору. Спочатку він був заповнений роже-вою напівтьмою, що переливалась, мов рідина, потім ця напівтьма раптово зникла, і в кубі виникла яскраво освітлена постать людини з довгастим жовтим лицем, чорними пронизливими очима й кучмою буйного русявого волосся.
Очі людини зупинилися на обличчі Аеровела і засяяли почуттям щастя. Серце вченого теж забилося ра-дісними тривожними ударами. Перед ним з’явився Ліахім, його друг з дитячих років. Він вважається найстарі-шим вченим Системи після Аеровела.
Губи Ліахіма ворухнулися. Аеровел з насолодою слухав рідний голос:
— Вітаю тебе, друже! Отже, все гаразд? Експеримент закінчився успішно?..
— Чудесно! Наші передбачення підтвердилися… Точніше можна буде сказати потім… Тепер же скажу одне — нервові клітини мають здатність до відродження! Ти розумієш?..
— Це правда?! — вражено скрикнув Ліахім.
— Про це говорять записи автоматів, — задоволено посміхнувся Аеровел.
— Вітаю тебе!.. — Простягнув руки вперед Ліахім. — Жалкую, що не можу обняти…
На обличчя Аеровела раптом набігла тінь занепокоєння. Він допитливо поглянув на друга.
— Послухай, Ліахіме! Але що трапилось? Для чого потрібно тратити енергію планети? Адже я поверта-юся додому.
Ліахім продовжував посміхатися, але десь в глибині очей гніздилася тривога.
— По-перше, поздоровляю тебе з днем народження. Сьогодні тобі сповнилось п’ятсот вісімдесят років. Ти, напевне, забув?
Аеровел сердито нахмурився, гнівно відкинувся на спинку крісла.
— Це нехороші жарти, мій брате! Я дякую тобі за пам’ять, але невже лише для цього…
— Ні! Не для цього, — заперечив Ліахім. Лице його стало серйозним. — Слухай мене. За ті десять років, доки ти проводив свій експеримент, відбулися незвичайні події. Кілька вчених нашої Системи підготували не-безпечний проект і подали його на розгляд Космічної Ради. Один з авторів проекту Семоній.
— Семоній? — здивовано перепитав Аеровел. — Я знаю його давно. Він завжди був трохи загарячий. Це, напевне, вплив південної крові. Ну то що за проект він подав?..
— Його проект передбачає передачу функцій науково-технічного, а також всякого іншого громіздкого мислення машинам і повне звільнення людей від інтелектуальної праці…
— Це божевілля! — майже закричав Аеровел. — Невже є безумці, які підтримують цей проект?..
— І навіть багато, — відповів Ліахім. — Його схвалюють навіть учені сусідніх систем. Не всі, звичай-но… Такі, як Алл-Аскор-Гудін з системи Центавра, Брраж-сі із Сиріуса і деякі інші. Я знав, що ти підтримаєш мене, і вирішив тебе викликати. Без тебе Космічна Рада не буде розглядати проекту. Поспішай! Може, твій ав-торитет зупинить їх!
— Не авторитет, а логіка і людський розум, — суворо сказав Аеровел. — Добре! Виключайся. Я приско-рю повернення.
Постать Ліахіма зникла. В кубі простору знову поповзли рожеві тіні. Поворот важільця — світло погас-ло…
Аеровел набрав групу цифр на клавіатурі пульта. Електронний мозок космольота одержав завдання. Те-пер апарат повернеться на рідну планету швидше.
Треба було б відпочити, але вчений забув про це. Страшна тривога, невідома за всі півтисячі років його свідомого життя, проникла в серце.
Небезпечну справу задумали члени Космічної Ради. Необхідно яким завгодно способом не допустити здійснення проекту.
Аеровел включив радіостанцію, піймав музичну телепередачу з рідної планети через трансляційний су-путник. В кубі простору виникли об’ємні зображення, пролунали звуки чарівної музики.
Вчений прислухався. Мелодія була незнайомою, але в ній чулися давно відомі мотиви. Аеровел присуну-вся ближче, передача повністю захопила його. Почувся голос диктора:
— Фантастична музично-зорова композиція молодого музиканта Мена на тему: "Прогрес".
…З неймовірної глибини простору почала народжуватися запитливо-тривожна мелодія.
На екрані простяглася кам’яниста рівнина. Ніякої перспективи, тільки туман повсюди, густий задушли-вий туман. Десь попереду вгадується джерело світла. Що там? Зоря, сонце чи, може, мертва планета, що сяє відбитим промінням? Ця болюча думка написана на чолі змарнілої високої жінки, яка, простягнувши руки вперед, йде наосліп в тумані.
І гримить урочиста ораторія-гімн на честь цієї жінки, яка не зважає на криваві рани на ногах, шукаючи дорогу серед мороку.
— Куди йдеш, безумна? — погрозливо гримить мелодія, і здається, що те запитання кидають всемогутні сили Космосу. — Хіба ти не бачиш, що неможливо проникнути у віковічні таємниці Буття, що тобі судилося вічно бродити в тумані?..
— Ні! — тихо відповідає жінка, і її голос розкочується хвилями внизу, а луна підхоплює його і несе в безкінечність. — Ні, я не вірю в це! Я знаю, я бачу, що десь попереду сяє зірка. Там Істина! Хто може зупинити мене в моєму пориві?
— Ти зовсім знесилена! — погрожує Космос. — Ти ледве пересуваєш побиті камінням невдач ноги! Ку-ди ж, нещасна, думаєш ти дійти?..
— Кожна удача буде цілющою для мене, — гордо відповідає жінка і вперто рухається вперед. Світло яс-нішає, з’являється золотий ореол. Туман потроху розсіюється.
— От бачиш, зла сило, — тріумфуючи, вигукує жінка, — світло яснішає, шлях все коротший, а я не ста-рію, рани мої заживають!..
У відповідь лунає громовий сміх — сміх ненависті та іронії.
— Поглянь, нещасна! Ще крутіша гора перед тобою! Так буде завжди по дорозі до Істини! Бо вона безкі-нечна і недосяжна! Вернись!..
— Ні! Не вернуся в туман, у чорну пітьму! Тут щастя, в цьому важкому шляху…
Обличчя жінки молодшає, вогонь юності і знання загоряється в сміливих очах, тіло наливається силою. Все рідшим стає туман, все яснішим стає сліпуче світло попереду. Десь здалеку в мелодію поєдинку сил пітьми і світла вплітається мелодія гімну Людині, що його співають підкорені сили природи… Аеровел виключив передачу, закрив очі. Чудесна ораторія! Це ж Людство — та жінка, що йде на круту гору в тумані, це ж вічний порив до пізнання Всесвіту, який живе в душі кожної людини.
Почулися гармонійні звукові сигнали. Попливла мелодія Гімну Системи. Апарат пройшов її кордони — перші опорні пункти Розуму перед проваллями Космосу. Цими кордонами були тисячі штучних планет — ла-бораторій, станцій, пунктів невідкладної допомоги, які оберталися навколо центрального світила за орбітою останньої планети.
Нечутно відсунулася могутня металічна брила, що закривала оптичний отвір зорельота. За прозорою бронею на фіолетовому тлі простору привітно засяяли блакитні, рожеві й зелені вогники станцій.
Скоро — Рідна Планета…
Засідання Космічної Ради
…Ліахім сам особисто примчав на космодром, щоб зустріти Аеровела. Супутники нагляду давно вже по-відомили про нормальне проходження його космольота мимо зовнішніх планет і поясу астероїдів.
Минали тривожні хвилини. Сотні людей впилися поглядами в екрани локаторів. І ось над круговою пло-щею космодрому завили пронизливі сирени. Це був знак, що космічний корабель Аеровела захоплений полем тяжіння планети. Ось він з’явився на екранах локаторів. І тоді могутні потоки енергії ринули назустріч гостю, оточивши його електрогравітаційною подушкою. Апарат, блискаючи матовими боками, м’яко і безшумно опус-тився на цій подушці на космодром. Його тіло, схоже па гігантську стометрову дзиґу, нависло громаддям над захованими в грунт приміщеннями космодрому.
Потужні струмені блакитного газу вдарили з усіх боків, схрестилися над апаратом і за кілька хвилин роз-танули в повітрі. Радіоактивні або космічні випромінювання, які могли заразити обшивку корабля в польоті, були повністю нейтралізовані.
В підземних приміщеннях заблимали зелені вогники дозволу. Ліахім відірвався від екрана і кинувся до виходу. Ліфт блискавично підняв його на поверхню. Слідом за ним на космодром з-під землі висипало більше сотні інженерів та наукових працівників Центральної Академії Системи.
