Шляхи титанів - Бердник Олесь
— Зараз я сам вийду до тебе…
Поряд з екраном відсунулась брила в стіні, і перед Світозаром з’явився директор. Він привітально підняв руку. Світозар відповів таким же рухом.
— Мене звуть Діоніл, — сказав директор.
— А мене — Світозар…
— Чудесне ім’я… Старовинне. Люблю такі. І взагалі люблю давнину, не те що багато теперішніх юна-ків…
Світозар посміхнувся. Всякому своє! Діоніл помітив посмішку на обличчі співбесідника, радісно потис-нув йому лікоть.
— Отже, до діла… Я скажу помічникам, вони поінформують тебе про все. В якому відділі ти хотів би працювати?..
— У Відділі Минулого. Від двадцятого сторіччя до тридцятого…
— Чудесно! Ходімо…
Вони зайшли в отвір, гофрована доріжка попливла вузьким коридором і винесла їх у просторий зал. Сті-ни залу були всіяні екранами, пультами, індикаторами автоматів. Все це призначалось для керування роботою гігантського Архіву. Директор підійшов до одного з пультів. Над пультом загорівся екран, на ньому виникло обличчя молодої жінки з жовтим пишним волоссям і вузько посадженими чорними очима.
— Нені! Цей хлопець у твій відділ…
Молода жінка схилилася в низькому поклоні перед прибулим.
— Я з радістю чекаю на тебе, друже…
…Кілька днів Нені, яка завідувала Відділом Минулого, знайомила Світозара з роботою. Вона скупо по-хвалила його за рішення йти працювати в Архівний Фонд.
— Багато людей не розуміють, наскільки це цікаво, — сказала вона. — Завдання таке: створити ясну, правдиву, струнку, вичерпну історію останніх десяти тисячоліть. Хіба це не почесне завдання?..
Світозар так захопився роботою, що забував відпочивати. Він лише двічі за місяць побував у котеджі, щоб зв’язатися з рідними й поговорити з ними. Перші тижні роботи переконали хлопця, що він обрав правиль-ну дорогу.
Він переглядав старовинні документальні фільми, телегазети, книги, записані на мікроплівки. Автомати допомагали йому відбирати необхідне, пам’ятні машини записували, і результати пересилались на центральний пункт Фонду…
Не дихаючи, Світозар дивився на давноминулі події далеких віків. Його потрясала кривава соціальна бо-ротьба в двадцятому сторіччі, — становлення перших соціалістичних формацій, сповнене досягнень і протиріч, сумнівів і героїзму, неймовірної мужності і зради, жорстоких воєн і, нарешті, торжества ідей миру.
Світозар бачив, як у кінці двадцятого сторіччя прості, скромні люди вилітали на небезпечних, недоско-налих апаратах у Космос, прокладаючи перші стежечки у Безкінечність. Багато з них гинуло, інші поверталися героями, і вдячна Земля урочисто зустрічала їх. Минали роки. Перші зорельоти досягли найближчих планетних систем. І ось Світозар натрапив на дивовижну подію.
У середині двадцять першого сторіччя, як повідомляли документальні фільми, а також телегазети, була споряджена експедиція для польоту в галактику Великої Магелланової Хмари. Космоліт, що міг летіти з над-променевою швидкістю, стартував із Землі в дві тисячі п’ятдесят восьмому році…
Світозар, прослухавши цю інформацію, перекладену автоматами, знеможено відкинувся в кріслі. Неймо-вірно! Чому ніхто не говорить про цю експедицію? Адже навіть тепер ще не було позагалактичної експедиції, а це ж десять тисяч років тому!..
Світозар гарячково переглянув документи, в яких освітлювалася дальша доля експедиції. Він побачив портрети мужніх юнаків, які йшли у невідому і небезпечну дорогу ради майбутнього. І ось, нарешті, невелика інформація про дівчину, яка була нареченою начальника експедиції. Ця інформація настільки схвилювала Сві-тозара, що він не спав цілий тиждень, доки не переглянув усі матеріали, які стосувалися тих періодів. Але вже більше піде не повідомлялося про долю експедиції. Нові грізні часи наступили для Землі. Почалася нищівна війна з сусідньою системою. Інформація тих років виявилася дуже скупою. Про експедицію до Великої Магел-ланової Хмари після війни не згадувалося…
Світозар не витримав. Він хотів з ким-небудь поділитися своїми хвилюваннями. Вибір впав на Нені.
Нені уважно переглядала матеріали, а Світозар тривожно слідкував за виразом її обличчя. Чомусь у сві-домості виникло запитання:
"А чи Нені змогла б так зробити, як та дівчина далекого минулого?"
Вирішив: якщо Нені схвилюється, прочитавши замітку, значить, змогла б!
Хлопець не зводив очей з завідуючої відділом. Він радісно відмітив, як завжди спокійне, бліде обличчя Нені зарожевіло від хвилювання, очі почали моргати і, нарешті, сповнилися вологою.
Світозар тріумфував, радів, як дитина. Чому? Що трапилося? Хіба йому не байдуже, як реагуватиме ви-падково зустрінута дівчина Нені на ту чи іншу подію?
Серце підказувало — ні! І жовте волосся дівчини, і її вологі чорні очі, і худорлява тендітна постать — все хвилювало Світозара, сповнювало його єство тривожним передчуттям чогось незвичайного.
Згадав Ліо. Так, все стало ясним! Не минуле заважало Світозару піти з нею, не голоси предків, а відсут-ність любові!.. А тепер…
Нені одвернулась від нього. І довго мовчала, вражена до краю.
— Що зробимо? — прошепотів хлопець.
— Запит! Надішли запит про цю подію!
Світозар викликав Інститут Галактичних Експедицій, запросив довідку. Йому відповіли, що про таку експедицію Інститутові нічого не відомо, і просили надіслати матеріали. На другий день Світозар зв’язався з Інститутом Воскрешень і Космічною Радою. Його інформація дуже зацікавила одного з членів Космічної Ради.
— Голови Ради немає, — сказав він. — Римідал на космодромі. Туди прибув невідомий корабель з Кос-мосу. Завтра в зв’язку з цією подією буде проведене позачергове засідання Ради. Негайно надсилай матеріал. Частину документації надішли в Інститут Воскрешень. Поздоровляю тебе!..
Того дня Світозара вітали всі співробітники Світового Архівного Фонду. Радісний хлопець дав собі волю після довгих місяців напруженої праці, і цілу ніч гуляв понад гірською річкою разом з Нені, милуючись не-займаною красою зарослих лісом скель… Голоси предків ясно говорили йому, що вони боролися і за любов, що владно ввійшла в його серце.
…Вранці Світозар зв’язався з Селекційним Інститутом Венери і повідомив батька про свій перший успіх на новій дорозі та про одруження з Нені…
Попередження
…Вчений боровся зі смертю. Перед очима пливли різнобарвні кола, у вухах безперервно дзвеніло. Йому здавалося, що мозок напухав, розширювався за межі черепа і втрачав здатність мислити…
Треба перебороти жахливу силу, яка кидає його в чорну прірву. Ще трохи! Ще зовсім небагато! Якщо організм витримає, це буде великою перемогою над невблаганною смертю. Фантастично! Заради цього він го-товий піти ще на які завгодно муки!..
Крізь туман, що оповив свідомість, вчений поглянув на пульт. Спеціальні прилади акуратно відмічали найменші зміни в його організмі і передавали в пам’ятні машини. Якщо навіть він не витримає, залишаться для рідної планети найточніші результати досліджень Аеровела.
Та що це? Кінець? Невже? Перемога!!!
Ніби страшний тягар впав з плечей ученого, затихли неприємні звуки, шуми в голові. Туманна пелена потроху розвіювалась…
Ще не вірячи своїм почуттям, Аеровел підняв над пультом руку, оглянув її, тихенько засміявся. Так! Він залишився живим! Він переміг смерть! Ось напружено пульсує на його руці артерія, переконливо доводить, що його гіпотеза підтвердилась…
Над пультом засяяв червоний вогник. Почулося сухе клацання. Апарат легко затремтів. По сріблястих стінках каюти поповзли неясні блакитні і рожеві плями — відблиски зір. І знову настала тиша.
Аеровел, найстаріший учений Системи, посміхнувся, задоволено прикрив втомлені повіки. Автомати ді-яли бездоганно. Космічний корабель замкнув останнє коло і входив у спіраль гальмування.
Незвичайний і небезпечний політ закінчився! Аеровел пам’ятає і до цього часу, як друзі не пускали його, особливо Ліахім.
— Ти ставиш під загрозу здійснення нових винаходів і роботу Інституту! — переконував він.
— Ти не маєш права ризикувати, — вишукували аргументацію інші. — Є молодші!..
Але Аеровел — голова Інституту Воскрешень — категорично відхилив усі заперечення. Він автор нового проекту, він і мусить звідати небезпеку, пов’язану з дослідами. Він страшенно розсердився тоді на професора, який сказав "є молодші!". Ганьба! Звичайно, ця фраза — залишки далекого, темного минулого, але все одно недопустимо, щоб з уст людини зривалися такі слова, та ще в час, коли розв’язується проблема безсмертя.
Експеримент блискуче виправдався. Космоліт описував кола навколо Системи на відстані двадцятої час-тини парсека від її центра протягом десяти років. Аеровел вивчав умовності Часу і Простору, їх дію на людсь-кий організм і багато інших проблем. Його політ був одним з останніх дослідів, складних і незвичайних, які проводили вчені Інституту…
Вже скоро — рідна планета! Яке щастя! Відчути під ногами твердий ґрунт, ніжний подих вітру на щоці, вдихнути запах квітів па луках коло води, покупатися в ласкавій течії ріки, бачити жінок з сяючими очима, слу-хати їхні пісні, сповнені незбагненим смутком, непереможною мрією, дивними чарами. Ні! Неможливо замінити все це ніякими досягненнями науки, ніякими чудесами інших світів чи романтикою польотів у Просторі…
Учений включив стереодзеркало, поглянув у нього. Все гаразд. Політ зовсім не змінив його, хоч на рід-ній планеті минуло десять років. З дзеркала дивилося на Аеровела блідо-матове обличчя, сяючі молодістю і дивною тривогою сірі очі. Глибока вертикальна борозна прорізала високе чоло, але на щоках не було жодної зморшки. Мікроклімат, створений в апараті, та умовність часу повністю зберегли вченого. Ось тільки щось не гаразд з волоссям. Воно стало за час польоту рідким. Треба буде провести дослід в Інституті…
Аеровел виключив дзеркало, ліг на прозоре ліжко. Доки апарат буде йти до кордонів Системи, треба від-почити. Але сон не йшов, незважаючи па втому. Почуття тривоги — невідоме, невиправдане — гніздилося в серці. В чому ж річ? Може, це тривога перед останнім експериментом, який відкриє дорогу в безсмертя?.. Мо-же…
Але треба поспати. Над тілом ученого з’явився овальний рефлектор. Повільно згасло світло, джерела якого були сховані в стелі каюти. В рефлекторі щось затріщало, блакитне м’яке проміння огорнуло тіло люди-ни.
