Повість наших днів - Панч Петро

Чи ви і досі цього не розумієте?

Хлопці, що гуртувалися біля Васюти Малая, збуджено загомоніли, замахали руками.

— Правильно каже товариш Свир! — подав голос Ма-лай.— Правильно, про яке життя загадували, таке треба й робити!

— Щоб знову на пайок? — огризнувся Софрон.

— До цього нам не звикати, дядьку Софрон, а от як машина буде за вас працювати, не один пайок заробить.

— Така, як ото форма була! Ідіть десь-інде бавитись машинами, а ми годувались тим, що видували, будемо видувати і далі.

— Так уже бог створив — щоб хліб "у поті лиця заробляли,— підтримав його хтось з гурту.

— Злий ваш бог,— відказав Малай,— не згоден я дурно піт проливати, коли можна машину заставити. До біса розвалити цей курінь!

— Голови скоріше вам порозвалюємо, ніж ви гуту. Понаставляєте машин, а вони попсуються, та й дивися на них.

— Я гадаю,— сказав Свир,— що тут інша причина. Дехто боїться, мабуть, що тоді залишиться без роботи.

— А що ж, вірно. Софрон, приміром, зараз майстер, і непоганий.

— А підучиться біля машини — стане ще кращим. Всіх перевчимо, всіх до одного.

— Молодий ще дуже! — кричав уже гнівно Софрон.— Раз бельгійці не могли нічого вигадати, так куди нам, голоштанькам. Де ми грошей стільки візьмемо?

— Бельгійцям і без машин ти гроші заробляв 8.

— Ото ж бо: нема грошей, сиди й не рипайся!

— Може, ще й могоричу попросити?

— А що ж, було, й могорич ставили. Нам сили не позичати.

— Оцю силу коли з умом використати, так не одну, а десять гут можна перебудувати,— почулося від дверей.

Всі озирнулись. До столу йшов Василь Павлович, секретар окружкому.

— Чув, чув, товаришу Софроне, як ти та й *ще дехто будуєте соціалізм,— сказав він, обернувшись.— На бельгійців за чарку сил не шкода було, а як Радянська влада дає вам цілу гуту, цілу державу, так ліньки й пальцем поворушити? Ні, товариші, ми мусимо жити вже не тільки сьогоднішнім днем, а й заглядати вперед. Для того й революцію робили. Нам було важко, нехай буде дітям легше. Товариш Малай правильно ставить питання.

Митрич все ще мовчав, тільки перешіптувався з Ганджу-лею, але видно було, що з Софронових балачок і він був невдоволений.

Коли всі вже вибалакались, Свир поставив на голосування дві пропозиції, першу Малая: "Приступити своїми силами до перебудови гути" — і другу Софронову: "Вважати перебудову гути передчасною".

— Тільки попереджаю, товариші,— сказав Свир,— стару гуту, як нерентабельне підприємство, уряд може закрити..."

Художник, що не моргаючи дивився на рукопис, тривожно скинув на мене очі, і я помітив, як по його обличчю пробігли тіні, мов від хмарки. Може, в його уяві вже складалася картина, як останнє сиве пасмо диму тане на засмаглих устах порепаних димарів, а тисячі очей усе ще дивляться на верхи, як люди перед смертю на вечірній промінь, що згаса для них назавжди.

Під вікном затрубив клаксон. Редактор поморщився й сказав:

— Подивіться, чи то не по нас уже?

Я визирнув у вікно. По кам'яній вулиці міста наперегони мчали повні пасажирів одутлі автобуси й легкові машини, і, як обривки чогось давно минулого й тепер недоречного, між ними ще плутались із своїми неоковирними дрожками візники.

З обох боків вулиці, ніби весь час кудись поспішаючи, по тротуарах нервово й напружено коливався чорною бахромою невгомонний натовп. "Машина з округлими нікелевими дугами спереду радіатора стояла по другому боці, і шофер, поринувши у доху з оленів, когось викликав механічним натискуванням на клаксон. Я сказав про це Кругові.

— Така не по нас,— відповів він і продовжував читати далі: — "Якраз у цей самий час сповістили телефоном, що на заводи їде закордонна робітнича делегація. Збори захвилювались і відклали питання до іншого разу.

Делегація знала вже про героїзм робітників гути під час громадянської війни і про те, в якому стані гута була ще рік тому, щиро захоплювалась свідомістю і самовідданістю радянських робітників. Свир вирішив показати гостям майстерність склодувів. Гості, побачивши їхні багрово-сині обличчя, коли вони видували їм пляшечки на гостинець, тільки похитали головами:

— Совет гут, завод не гут, некарош,— сказав один, теж робітник.

— Нехороша гута? — їіерепитав Митрич.^— А де ти кращої візьмеш? Зате у нас Совєцька власть, а у вас капіта-лістічеськая.

Гості через перекладача відказали:

— Це правда, Радянська влада — це дуже добре, а погано й досі видувати животом пляшки. Треба механізувати заводи.

Митрич озирнувся на своїх так, ніби хотів до них сказати: "Чули? І цей туди!" І, орудуючи своїм жовтим зубом, мабуть, для більшої зрозумілості, теж зашепелявив:

— А коли наш гут зробить ошень машин, справді діло буде? Наші хлопці зможуть ходити біля них? Я чому вопрошаю, бо таких машин ще не бачив. Тільки ти, товаришу камерад, не бреши, тут тобі не буржуазні капіталісти й експлуататори.

— Для чого нам брехати,— відповів той же робітник.— Нам дивно, що ви витрачаєте стільки задарма енергії.

—— Таку спадщину буржуазія нам залишила,— сказав Свир.— Як кажуть: рада б душа в рай... але не все зразу.

Митрич і навіть Софрон від задоволення показали йому свої беззубі ясна і вже до себе заговорили:

— Чув, як стругнув? Мабуть, образився, що вченого вчать, а з серця людина завжди правду ріже.

Потім Митрич підійшов ніби ненароком до Свира:

— А ти, Петровичу, правильно зрізав їх. Самі знаємо, що з доброго плота добрий кіл. Наша таки гута не дуже гут, як ото вони кажуть. Слова нєт, що краще машинізовані заводи, хіба я цього не розумію? Хоч я чоловік, кажу, тех-нічесько й неграмотний, але ж, Петровичу, їхній буржуа-зіат даром цього нам не дасть і не покаже. Значить, грошей усе-таки треба, а де ти їх візьмеш зараз? От вопрос!

— Раз треба,— відказує Свир,— так і гроші будуть. Тільки й нам треба прикласти руки.

— А я хіба що кажу? Тільки дивіться, хлопці, бо нам, беззубим, і на сухому здається мокро, а вам усе море по коліна.

Коли від'їздила делегація, склодуви на прощання сказали:

— Приїздіть через рік, тоді й подивитесь на наші гути: гути будуть гут гутами.

— Гут, гут,— відказали делегати й помахали капелюхами.

Наговорившись про несподіваних гостей, на гуті продовжували видувати пляшки, надолужуючи все тими ж легенями. Проте на других же зборах, як не кричав Софрон, Митрич таки переконав людей, що Свир говорить правду: треба заходжуватись біля перебудови, а Софрон уже вижив із ума. Васюта Малай був ще більш непримиренним, він навіть обізвав Софрона гідрою контрреволюції. З цим погодилась більшість склодувів і винесла постанову:

"Беручи до уваги, що старі форми виробництва стають на перешкоді до соціалізму, приступити до механізації гути".

— Ну, а тепер,— сказав задоволений Свир,— можна і проект нової гути показати.

— Уже встиг? — аж ляпнув об поли Митрич.— Ну й бистрий у нас директор. З таким самі руки просяться до роботи. Оце вона така? З цього б і починав; ба які вікна, як у церкві.

Надивившись на проект, склодуви тепер уже самі підганяли адміністрацію, щоб скоріше починали..

Нову гуту заклали поруч із старою, працювали хоч більше надурочно, але залюбки, і через рік вивели вже під дах.

За цей час Свир з групою інженерів устиг уже з'їздити за кордон і закупити потрібні машини. Трапилось так, що саме коли він повернувся, в Донбас знову приїхала делегація робітників. В окружній профспілці пишалися першою, в їхній окрузі народною будовою, і тому гостей знову привезли на гуту.

На той час Донбас уже схожий був на ескадру в морі. Дим тягся поволоками по блакитному небу до самого обрію.

Голова профспілки, який супроводжував делегацію, підморгнув до гостей і з задоволенням сказав:

— Своїми силами, товариші! Майже голими руками. Гості закивали головами. Те, що вони побачили в дорозі

не один, а вже десятки оповитих димом заводів і терикони^ ків біля шахт, було для них приємною несподіванкою. З таким настроєм вони прибули й на гуту. Перед ними стояв майже закінчений величезний корпус нової будови, а ті, що вивели його своїми руками, повні гордощів, групами сходилися на подвір'я. Голова профспілки познайомив гостей з директором:

— Я уже розповідав, ентузіаст! ~*

Свир ніяковів, але руки потискував по-дружньому, так що дехто навіть угинався. Виявилось, що у складі делегації були й англійці.

— А я оце недавно був у вас,— сказав зрадівши Свир.— Знайомився і з вашими гутами. Ми кращу зробимо. У вас там машини вороги робітникам, а в нас друзями будуть.

Гості здивовано вставилися на Свира.

— Не розумієте? На нас будуть робити, а не на капіталістів. Побачив я ваших буржуїв, правильно малюють,— і він показав на плакат.

Гості посміхнулись і закивали головами:

— Чемберлен 9, Чемберлен!

— Як тільки ви і досі терпите цих павуків? Нам потрібно було роздобути проект "каналу Фурко". Ваші ж фірми не хочуть торгувати з більшовиками, а почули, що ми з грішми,— будь ласка. "Ми недорого візьмемо".— "Скільки?" — питаю. "П'ятдесят тисяч фунтів стерлінгів". По-на-шоМу це значить,— п'ятсот тисяч золотом.

— П'ятсот тисяч! — аж присів Митрич.— Півмільйока? Бога в них у животі немає!

— І не за машину, а тільки за сам секрет. Я до інженерів, до техніків, мовляв, ви хоч і Другого Інтернаціоналу 10, але все-таки демократи...

Дехто з гостей почервонів, голова спілки непомітно смикнув Свира за піджак. Свир знизав плечима:

— Нехай червоніють, я не дипломат.,. Може б, кажу, допомогли. Гроші ж все одно підуть не до вашої, а до хазяйської кишені. "Ол райт",— кивають головами. Значить, все в порядку, плати. Ех, товариші закордонні рабочі, та в нас би такого інженера за очко і в конверт. Останніх слів перекладачка із соромливості не переклала. Питаю тоді своїх інженерів: "А може, самі спроектуємо? Шкода ж віддавати цим серам півмільйона робітничо-селянських карбованців". Інженери наші подумали-подумали і кажуть: "Справді, шкода народних грошей". Бачите, товариші закордонні робочі, які у нас інженери. "Хитрого нема нічого,— кажуть,— можна спроектувати". Думаю, звичайно, спроектуєм, чотирнадцять держав розбили 11, а то щоб якогось Фурка не осилили. А вже як спроектуємо, тоді держіться, чортові буржуї, і в Британії, і за Британією, бо цей "канал" дістане й туди.

Голова спілки знову смикнув Свира за піджак і, щоб він, бува, ще щось не сказав такого, бо гості уже перезир-кувались здивовано, голосно сказав:

— Може, хочете ближче подивиться на будівництво? Двоє, які весь час мовчали, підійшли до колони і ножиком почали копирсати сірий бетон.

— Кріпко, кріпко!—закричали з гурту.— Для себе будуємо.

Гості постукали— ще щеглину об цеглину, вони гули як добре випалені і навіть після міцного удару залишилися цілими.

— Гох, більшовик! — сказав один, нарешті посміхнувшись.

Склодуви не могли вже далі витримувати тиску солодких гордощів і голосно крикнули:

— Ура!

Гості й собі розставили руки й крикнули:

— Хорош рабочий совєт, пожалуйста!

Митрич,— він за цей рік устиг загубити свій єдиний зуб,— підійшов до одного наймолодшого гостя, поляпав його по спині й сказав:

— Хорошо, товаришу камерад, значить — гут! Тільки менше вірте своїм буржуям, тоді ще більше буде гут.

Коли нарешті в цехах були поставлені нові машини, Митрич, зустрівши Свира, сказав:

— У тебе, Петровичу, не голова, а я тобі скажу, просто комячейка.