Повість наших днів - Панч Петро

Значить, там мусив бути й штаб.

За мною скакало двоє ординарців, а в другий бік за Сви-ром — один. На вулиці було до моторошності порожньо. Немовби містечко вимерло до ноги. Лише в одному місці дідок із буряками на возі щосили намагався приперти волів до паркана. Я не встиг іще подумати, чому ми розділилися на два загони, як опинився перед попівською оселею. Ворота були навстіж, і ми, як вітер, влетіли на широке подвір'я. Але й тут була та сама моторошна тиша. Мов у манежі, ми обскакали дворище і тим же алюром понеслись назад, навздогін за Свиром.

— А піхота теж наступала? — спитав художник Самсон, щось зарисовуючи на клапті паперу.

— Піхота? Вона ще десь пленталась по городах, але в той час ми зовсім забули про її існування. В голові була одна думка: "Наскочити на штаб". І це пощастило зробити самому Свирові. Він, як про це потім сам розповідав, крутнувши ліворуч, скакав по вулиці, аж доки не побачив, що пасмо телефонних дротів потяглося до білого будинку на березі ставу.

З розгону він стрибнув на затоптаний ганок. У голові, говорить, вихором пронеслася думка: "Полковник!"

Він схопився за кобуру і... тільки вилаявся: наган десь випав на дорозі. Він підскочив до ординарця і видер у нього з рук карабін. Коли вже відкинув ногою двері, ординарець крикнув:

— Товаришу военком, карабін не заряджений!

Але думати було вже пізно. Свир улетів у кімнату. Ви собі уявляєте його становище? Потім він говорив:

"Перше, що я побачив,— це хмари густого диму, які гойдалися під стелою. Мені навіть здалося, що тут хтось тільки що вистрелив і той сірий дим затуляв від мене всю хату. Я хотів уже крикнути, але що саме — я не знав: можливо, що це вийшов би якийсь рев, а не переможний крик, але я встиг помітити, що в хаті жодної душі не було. Підлога була загаджена недокурками, на столах валялися розхристані папери, а із стін звисали обірвані телефонні дроти. Вони навіть ще хиталися. Видно було, що штаб вискочив із кімнати за хвилину. Але де він міг подітися?"

Прожогом, він був швидкий, Свир вибіг назад до коней. А тут і ми прискакали. Свир тільки крикнув:

"Порожньо!" — і стрибнув на коня.'

Раптом із-за ставу, що вилискував льодом, зацокотіло разом п'ять чи шість кулеметів. Кулі, мов алмазом скло, черкали лід і сердито хуркали в нас під ногами, зацокали об кам'яні цоколі ближчих будинків. Ми стали за кузню.

"Значить, ворог тут іще",— подумав я. Позиція була в нього вигідна: наступати по льоду проти кулеметів ніхто не наважиться. Можливо, про це саме думав і Свир, бо він аж посірів, сердега.

Кулемети збільшили вогонь, бо на вулицю через паркан почала вже сипатись наша піхота. Близькість певної сили, видно, мимохіть знову відбилась на нас. Ми так само, як і в перший раз, мовчки перезирнулись із Свиром і одним ривком вилетіли з-за кузні на греблю. Мабуть, наше бажання прорватись на той бік налякало їх більше, ніж піхота, бо всі шість кулеметів враз обернулись до греблі.

Але ми відчували тільки свист вітру в ушах, тільки хекання коней та безконечно довгу греблю.

Вистрибнувши нарешті на берег, ми інстинктивно вдарились у перший провулок праворуч. Тут десь близько під вербами клекотав кулемет. Свир кинув до ординарця: "Кричи їм виїздити на шлях і хватай" — і, не зупиняючись, поскакав далі. За першим поворотом ми раптом налетіли на купку вершників. Наша поява була, мабуть, така несподівана, що вони, хоч і було їх уп'ятеро більше, вмить кинулись урозтіч. Але один з них тут же осадив коня й вистрелив із револьвера просто в Свира. Кінь став дибки, але Свир у відповідь загримів чомусь таким зловтішним реготом, що аж мені стало моторошно.

"Господин полковник!"

Вершник розгублено озирнувся — так, ніби він своїх помилково прийняв за червоних. Я прицілився й вистрелив коневі під ноги. Його кінь застрибав на трьох.

Свир іще раз крикнув:

"Здравія желаю! — і приставив свою незаряджену ка-рабінку до полковникової голови.— Не пізнаєте? Свир, ваш телефоніст із батареї "Л". Киньте револьвер!"

Вродливе обличчя з туго закрученими в кільце вусами злісно глянуло на Свира, а рука все ще тримала грізний парабелум.

Кулемети раптом стихли.

"Руки вгору!" — крикнув уже я, наставивши наган.

Забачта, мов спійманий вовками за вуха кабан, переляканими очима зирнув по черзі на обох і сердито, не дивлячись, шпурнув від себе парабелум.

"Програли! — сказав Свир ущипливо.— Ну, злізайте, господин полковник, і марш уперед".

Того ж вечора на зруйнованій цукроварні Свир вирішив, що полковника можна використати.

"Ми вам,— каже він,— даруємо життя, але ви повинні за це написати до своїх листа, щоб вони даремно не проливали крові. Всі ж ті, кого ми захопили в полон, силою мобілізовані селяни, нехай негайно або складають зброю, або переходять до червоних під вашу команду".

Забачта злісно зирнув на Свира, потім круто повернувся і пішов до дверей, але на порозі раптом обернувся, смикнув головою і сказав:

"Гаразд, я згоден. Я згоден служити і в червоних, але про листа дайте подумати".

Можливо, коли б зранку дівчинка не принесла записки, його б одправили до штабу дивізії й на тому покінчили. Дівчинка принесла записку під сильним обстрілом із другого села від петлюрівців, в якій вони писали:

"Коли ви сьогодні не відпустите нашого полковника, ми примушені будемо розстріляти вашого комісара Пригоду, а також і всіх тих, хто після цього буде попадати до нас".

Товариш Пригода, політрук одного з наших полків, дійсно попав до полону ще з місяць тому. І щоб він був і досі живий — ніхто не вірив, крім Свира, якому він був за побратима.

Треба заставити Забачту писати листа, а ні — так "мертві не шкодять".

Пересидівши ніч у льоху, полковник погодився написати листа.

Тепер постало питання, ким переслати цього листа назад. Дівчинка, зробивши один рейс під кулями, тепер від страху не могла навіть вимовити й слова, а тільки повними сліз очима дивилася на Свира й намагалась піймати його руку. От тут і прийшла йому в голову ця безглузда думка.

Можливо, в нього була прихована надія вирвати з полону товариша Пригоду.

"Я піду!—заявив він несподівано.— Може, ще й хлопців приведу".

Узяв Свир посвідку на ім'я якогось червоноармійця і, поклавши її в стару шинелю, помандрував до ворожого табору, а вночі утік із льоху полковник. Допоміг хтось із службовців цукроварні.

Більше Свира ми, звичайно, не побачили і були певні, що він загинув.

І несподівано одержую цього дописа. Свир... Широкоплечий, кремезний, завжди похмурий... Я вже перевірив — той самий, що був колись у мене за комісара, а тепер, бачите, відбудовує завод, але слухайте як.

Круг підняв долоню з рукопису і почав читати далі:

— "Вдруге комісія приїхала в новому складі. В цей день робітники були збуджені, нервово бігали до ванн, спускались до газогенераторів, вертали назад до верстатів. Коли один із членів комісії простяг руку до маховика, щоб показати сліди іржі, машиніст демонстративно смикнув колесо. Маховик, ніби спросоння, здригнувся, блимнув шпицями під самим носом комісії і, сердито сопучи, завертівся в обіймах широкого паса.

В той же час над головами, як після хвороби, прочищаючи горло, заоктавив гудок і на десятки верст оголосив: "Пустили гу-у-уту!"

З димаря розсипався, мов сиві кучері, перший жирний дим..."

Художник, нервово розтираючи руки, закружляв по кабінету:

— Момент цікавий! — Потім, ніби застидавшись свого несподіваного пориву, знову холодно проговорив:

— Вибачте, я, здається, перебив. Читайте.

Ми з критиком перезирнулись, а Круг навіть посміхнувся куточками губ.

— "На гуті ще не було інженерів, які б знали виробництво, а старих майстрів майже всіх перестріляли дені-кінці. Із центру прислали тільки техніка, але й він виявився недосвідченим, знався тільки на машинах. Проте треба було вже заходжуватись біля виробництва. Свир ходив заклопотаний, розпитував старших, розшукував літературу.

— Книжка про пляшки і в мене є,— сказав якось Мит-рич,— але ж треба ще й сировини. Крейди треба, звьостки треба, саліфату треба, вугілля треба, навіть поганого піску — і то треба підвозити чорт йой відкіля.

Свир слухав, нахиливши голову.

— Крапля за краплею, Митрич. Дай мені оту книжку про пляшки.

Вирішили почати з тим, що мали під руками. Обладнали найменшу ванну, засипали..

— Ти був найближче до інженерів, Митричу, як воно?

— Треба на світло подивитися,— сказав Митрич,— сіре?.. Може, шо й вийде. Мішай! Добре перемішане — наполовину зварене. Мішай!

Тут же топтався Автоном. Він іще більше змарнів, руки йогб вже дрижали весь час, а кашель рвав запалі груди. Вони сопли й хрипіли так, ніби на губах у нього містилося горно, проте Автоном, як і інші, квапливо готувався прийняти перше скло. Перед ним уже стояли корито, плита, долок і катальник, а в руках, як добрий червіньковий чубук, він тримав трубку.

За десять хвилин плав був готовий, а ще через п'ятнадцять хвилин не стало Автонома.

Автоном разом з іншими майстрами дрібушки підбіг із трубкою до бота, щоб схопити на баночку скла. Довкола печі, як рундуки довкола каруселей, стояли верстати, а біля них баночники, видувальники, повертальники й од-шибальнйки. Кожен мав тії площі, аби тільки повернутись. Не більше мав і Автоном. І на цій "позиції" він мусив, як жонглер, вихопити з білого від жару бота на "баночку" розтопленого скла і, хутко його вертячи й качаючи, розмахуючи, підіймаючи, і знову опускаючи, і знову нагріваючи, видути пляшку,.чи сулію, а чи й просто склянку для води.

Автоном намагався бути спокійним, але, видно, відчував, що це вже стало над силу, і тому хвилювався ще більше. Він не боявся сунутися до бота, але за останній час йому вже відмовляли служити й ноги: вони тяглися за ним, як поперебивані, а тут плутатись так само небезпечно, як совати руку в маховик.

Все-таки скло він вправно перекинув до катальника, радісно набрав повні груди затруєного випарами сірчаної кислоти повітря, підморгнув до Митрича й почав дути в трубочку. Маленька сіра "пулька" почала пухнути, як червоний помідор, і відбиток вікон з перепльотами вже поплив по її блискучих боках. Автономові сірі щоки теж чимраз більше розпиралися, і він, у цьому творчому екстазі, хотів іще раз перевести очі на Митрича: "Дивись, мовляв, я ще й не таку видую..." І в цей момент відчув, як хвиля кашлю несподівано підкотилась до горла.