Горохове чудо - Харчук Борис
Він простяг свою руку. І коли той, що з лисинкою, вхопився за неї, шофер усміхнувся. Його "хі-хі" топилося в калюжі, коли переносив свого хазяїна на сухе. А той був поважний і мовчазний.
— Заїжджають, не можуть пішки! — над подвір’ям, з балкона.
— А ви не указ! — строго сказав молодий із лисинкою. Він став обходити воду, вибираючи сухе. Його обличчя запашіло. Висмикнувся галстук.
— Бабай… — сказала Воксанка.
На горбочку, зачувши: "Заїжджають"… "Не указ!", виріс масивний комендант. Він скинув капелюха і замахав:
— Владимир Алексеевич!.. Здравня… — кланявся, перегинаючись через всю калюжу.
Володимир Олексійович навіть не глянув на коменданта. Він гукнув шоферові з парадного, щоб той привіз зі школи його Віту.
Комендант перестав кланятися і вимахувати капелюхом, хвилинку постояв простоволосий, та ось насадив капелюха, пригнув криси і почав пильно дивитися на чотири ряди балконів, вгадуючи, з якого саме кинуто оте зухвальство, що розсердило Володимира Олексійовича, який через це не захотів привітатися. Комендант був грізний, стояв, як вкопана паля, на якій мали когось страчувати.
Шофер вибрів з калюжі, скаредний, як біда. Стікало з його пом’ятих штанів, цідилося з його черевиків. І на сухому він — як на мокрому.
Комендант відірвав свої злі очі від балконів і, взявшись у боки, таким манером підійшов до шофера.
— Приїхали на обід? Раненько…
— На обід, а там у Москву, — відповів шофер з гідністю.
— У Москву? А я і не знав…
Шофер викручував свої штанини.
— Літаком чи поїздом? — допоминався комендант.
Шофер не підіймав голови.
— Змок, та жінка дома висушить. А тебе Вітонька чекає…
— Сам знаю, — відбрив шофер коменданта.
Чорна машина привезла на наше подвір’я чорне.
Далі взялися за руки і попростували на стадіон. Воксанка не вихопилася, щоб стрибнути на пеньок. А він білів, умитий дощем, сам просився, щоб на ньому потанцювати:
…виглянь, рудий рижик!
Не привабила колонка. Воксанка не підбігла до неї, не налягла на лискучу ручку, щоб уточити води.
Довкола асфальт, а в нашому завулку бруківка. Каміння кострубате і гостре. Ростуть обіч бруківки старі осокори. Вони брати трепетів[18]. Їхнє крихке, гладеньке на лице і волохате зі споду листя безугавно крутиться на довгих хвостиках, лопоче, відбивається од вітру. Ті осокори розвішують пишні сережкц, коли ж одцвітають, засипають білим пухом все довкола. Пух висить на телеграфних дротах, летить у вікна, залазить у носи, в очі. Від нього обтрушуються, як од снігу.
За осокорами, під халупкою, сидить баба — зима. Вона сидить на скособоченій лаві, втримує ту лаву своїми ногами, щоб не перекинутися. Спирається обіруч на ціпок. Баба в темній хустині, з якої стирчить синьою, давно звареною бараболею її ніс. На бабі лахман-лейбик і довга шкарубка спідниця. Взута вона у великі чоботи-копаниці, що самі так і їдуть кудись з-під неї.
А коло бабиних ніг на траві розлігся жовтий песик, уклав свою морду в м’які лапи: вартує. Він ніякої породи, дворняга, але не волоцюга.
— Собака! — каже Воксанка і тицяє пальцем.
Спогодилося, і баба з песиком на сонці. І дивиться баба на Воксанку, і дивиться на неї песик. Баба ласкаво, песик насторожено.
— А йди, йди, пограйся, — шелепає баба губами.
Воксанка покотилася клубком, стала перед бабою і песиком.
— Він не кусається? Ні?
Песик вишкірив чорні ікла, підняв вуха. Баба глипнула на нього, і він сховав ікла, його вуха впали.
— Грайся, грайся з ним, — казала баба, і її очі — вода в очереті — спочивали на дитині.
Та баба Воксанку лякає. Якби не песик, вона б нізащо не підійшла. Воксанка навесні вперше побачила і ту бабу, і перший похорон…
У наш завулок вкотився автобус і став під бабиною халупою. Посходилося багато людей. Всі поопускали руки. Розчинилися задні двері автобуса, показали щось темне. Музиканти підняли труби, вдарив барабан, і сивою заметіллю закружляв осокоровий пух.
З вузької хвіртки виносили домовину. А баба не пускала.
— Куди ж ви? Та куди ж ви його? Встань, Васильку!..
Бабу брали й держали в руках. Вона виривалася. Стала між домовиною і між віком[19] і не знала, що їй робити. Бабу обступали вінками, закосиченими чорним. Багато вінків. І з’їхала з бабиної голови велика хустка, і всі побачили її сиві коси, ніби посипані попелом.
— Васильку! — гукнула вона. — Привів невістку — землю у весні… Нащо її мені бачити?
Бабу ніхто не слухав. Заквітчану труну вставляли в автобус. А баба вихитувалася серед вінків.
Понесли віко.
— Ой, не закривайте, не закривайте його!
Мідні труби горіли, як сонце.
Баба підіймала руки і не могла їх підняти. Її губи плямкали, западали у беззубий рот, не давали голосити.
Хитнулося віко, оббите білим полотном. Баба звела руки над собою. Високо, аж до осокорів.
— Я з’їла свої зуби, а життя свого не з’їла, сину мій!.. — заламала руки, кричала те саме знову.
Бив барабан, і грали труби: "Ой, ламай, ламай руки аж до останнього пальця".
Баба впала і над нею летів осокоровий пух.
Її внесли в автобус разом з вінками.
А Воксанка питалася:
— Цьо вона з’їла зуби? Як з’їла? — і плакала.
Бабин син шоферував, поїхав кудись нагально, квапно і — катастрофа.
— Я своїх зубів не з’їм? — Воксанка ткнула палець у рот, мацала свої ще не всі зуби. — Вони у мене гострі, гостріші від ножів…
Нічого цього тепер не було.
Воксанка брала песика за вухо, гладила його, а він ще й підставлявся. Баба була спокійна, як час, тільки її глибокі очі ніби поблискували. Вони бачили, як колись давно-давно бавився її Василько, та вона тоді, звичайно, не мала коли дивитися.
— Бабо, як він зветься?
— Собачка.
З нашого подвір’я вишугнула машина. Воксанка обернулася, їй перехотілося гратися з песиком. Песик і собі встав, вишкірився.
— Сядь посидь, Васильку, — сказала йому баба. З її рук випав ціпок. Нею хитнуло, і вона заплющила очі.
Воксанка метнулася і подала їй ціпок.
— Рости велика, дитино!
— А я велика. Ось я яка! — Воксанка задирала над собою руки.
Бабині очі не розплющувалися.
— Де ж твоя мама, дитино?
— В Празі. Вона привезе мені цяцьки. І плаття, і кофту… Привезе ще…
— Що ж я тобі дам? У баби нічого нема.
Собака лежав, грів її ноги і облизувався.
— Мені нічого не треба, — сказала Воксанка. — Я так до вас прийду.
Наш завулок впирається у сірий паркан. За парканом — стадіон. Слизькаємося по бруківці, обминаємо калюжі. Ще зовсім недавно лив дощ, шаленів вітрище. А зараз осінь подарувала місту світлу годину, ніби саме сонце хоче подивитися на наше місто, яке воно гарне.
Телеграфні дроти, на них ластівки-ноти, і тихо бренькає вітер, грає жовтому мокрому листу, траві у важких росах. А з віддалених трас, які позмінно дивляться то зеленими, то червоними, то жовтими очима семафорів, встає гук бетону. Великі будинки здригаються від того гудіння і безліччю своїх вікон переглядаються над містом.
— А то що? Як воно називається?
— То край.
Кран за стадіоном — бусел на одній нозі, носом підіймає цеглу.
— Що він робить?
— Там будують будинок.
— А хто в ньому буде жити?
Нас перепиняє завчасно постарілий дядько, якого називають Картузом. Він з нашого двору. І взимку, і влітку не скидає військового кашкета з блискучим козирком. Там, де чипіла зірочка, іржава дірка. Він завжди носиться з портфелем. Портфель геть витерся, але з кожним днем повнішає.
— Всі називають мене дурнем, — каже він, — всі лякають мною дітей. А я вам хочу сказать…
Воксанка тулиться до моїх ніг і чіпляється за мого плаща.
— Кажіть.
— Пам’ятаєте, я збирав у нашому дворі яблука. Вигналася бабо та і давай репетувати: "Вони ж зелені!". Я ж майор. А вона репетує: "Хоч ти і майор, а дурний!" — Високий, але зігнутий, він зігнувся ще дужче. — Я записав її! — і ляснув долонею об портфель.
З дроту злетіла ластівка, а за нею цілий табун.
— Я служив. У мене медалей — ваших і моїх грудей буде замало. В мене пенсія. Я вам хочу признатися, як воно було.
Воксанка сіпає мене за плаща.
— Ні, ні, ви послухайте. І вона нехай послухає. Мала? Це варто послухати. Про це ніхто не хоче слухати? Всі стали дуже розумні. Кажуть, що я садив. А я не приховую. Садив. Ось вам одна справа, — він підіймає свого портфеля, наче хоче витягнути з нього цю справу. — Заарештовуємо одного. Симпатичний, з освітою. Як зараз пам’ятаю: блондин і ваших років. Журналістська миша. Але близько до газети його не підпускали, зробили завредакцією, щось на зразок завгоспа. Проте, як я встановив, він дещо пописував. Фейлетончики. І не під своїм прізвищем. Так от, цей тип, який постачав редакцію папером, перами, столами, а також культурно-побутовими штучками, одного разу привіз бюст. Не бюст, а цілий постамент. Кого? Ви самі здогадуєтеся. Віз його недбало. Хіба йому до постаменту? Фейлетончики в голові. А постамент з гіпсу. Не дивно, що одна нога й надкололася. Віддати б у ремонт, на реставрацію. Та де там. Так поставив, а щоб не було видно, прикрив квітами. Постамент дуже гарний, на повний зріст: маршальський китель, на грудях всі нагороди вибито, штани не в чоботях, навипуск, в руках люлька. Надколота нога відвалюється з кожним днем, поки не відкололася зовсім. А тут перевірка: як редакція живе, який в неї дух? Відколоту ногу не притулиш. І він, сволоч, знаєте, що придумав? А ось що. Взяв мотузку і затягнув на шию. Не собі, ви мене розумієте. Затягнув зашморг і посунув постамент у комірчину. Впхнув і зачинив. Я сам ту мотузку бачив. Комірчина в пилюзі, в павуках. Я, звичайно, його допитував: кого, гаде, повісив?
— А що з ним сталося?
— З ким?
— З завредакцією?
— Я думав, що ви про постамент. Постамент реставрували. А субчика посадили. Не шльопнули, ні. Він попав у психіатричну.
Воксанка відчахнулася, і я побіг її наздоганяти. Вона сховалася за дощатим тином.
— Ти чого?
— А де те страшило? — вона вибалушила свої очі, згорбилася, затіпала руками, затрусила ногами, — перекривила Картуза.
— Чого ж він страшило?
— В нього руки і ноги отако-о-о… Як на вітрі. І що він хотів? Про що так довго казав?
— Щоб тебе лякати.
— Він бабай? Ховаймося! — І чалапнула просто в болото.
Попід стадіоном — як прорубана стежка. Всі шофери чомусь гадають, що тією стежкою можна перебратися на сусідню вулицю, мчать стрімголов, а тут глухий кут. Шофери лаються. Стежка вузька і вщент заболочена.
Розхлябана хвіртка скрипить не своїм голосом, і ми на стадіоні.